— Ось, — вона протягла хустинку чоловікові, — у вас брова розсічена. Білосніжна тканина забарвилась червоною фарбою.

— Гарна хустинка, — подякував рятівник і назвав себе, — Ярослав. Можна просто Славко.

Оленка глянула на нього: високий, красивий чоловік з добрими очима притискав до брови хусточку і морщив ніс.

— Оленка. І… дякую вам.

— За що?

— Ну за те, що ви… — Оленка не знала як правильно висловитись.

Ярослав не дав їй закінчити речення, — знаєте, я думаю, що бійка це поважний привід, щоб перейти на «ти».

Оленка усміхнулась і захитала голівкою.

— А взагалі нема за що дякувати. Ходімо.

* * *

Вони їхали мовчки. Ніхто не наважувався розпочати розмову. На диво мовчання ставало дедалі комфортнішим.

Оленка крадькома розглядала свого героя, користуючись тим, що його увага прикута до дороги.

Широке обличчя, смуглява шкіра і ледь помітний рум’янець на щоках…

Славко повернувся до Оленки і запитав:

— Куди далі?

Вони в’їхали у місто. «Які у нього очі! Темно сірі, з вогником, з теплим сяйвом. А вії! Темні, довгі і пухнасті. Будь-яка дівчина позаздрить», — Оленка замріялась. Їй одразу ж пригадалось нещодавнє ворожіння на Андрія у товаристві старих приятельок. «Та за кого виходити», — сміялася вона, коли витягла обручку. Марічка тоді дуже засмутилась: «Чому ти, а не я? Я ж так хочу!»

— Оленко, ти мене чуєш? Куди їдемо? — Повторив запитання Славко.

Оленка стрепенулася, — вибач, я задумалась.

— Чи замріялась?

Оленка кинула погляд на нового знайомого. Він зробив вигляд, наче нічого не сказав.

— Зараз третій поворот на право. Ось, біля заправки, — поточнила Оленка, вказуючи своєю довгою рукою у розкішній шубі на дорогу.

Славко уважно подивився на свою нову знайому. Занадто відвертий погляд як для ледь знайомих людей. Оленка посміхнулась від задоволення. «Я йому подобаюсь», — зухвало подумала вона. У ній раптом прокинулась непохитна самовпевненість.

Славко підтвердив її здогади.

— У тебе гарні очі.

Оленка заклякла, а впевненість похитнулась. Вона не очікувала компліменту. Не очікувала, що Ярослав виявиться таким швидким. Вона завжди думала для того, щоб стати близькими, людям потрібно багато часу. Але як тільки вона побачила свого рятівника, у неї зникло відчуття тривоги, зник страх. Вона наче корабель пристала до берега і затихла.

— Ти взагалі що там робила? — Перебив її думки Ярослав.

— Де? — Оленка розгублено перепитала, — на вечірці. — Працювала.

Славко зміряв Оленку поглядом і промовчав.

Оленка вирішила, що потрібно все пояснити.

— Я модель. Запропонували гарний підробіток. Там, до речі, ще двоє моїх подружок залишилося.

Оленка на мить розгубилася, адже вона зовсім забула про Олю з Оксанкою. Хоча зрештою й вони, швидше за все, не надто скучили за Оленкою.

— Ми ніби-то мали скласти компанію багатеньким… — Оленка запнулась на півслові.

— Чого ти? Багатеньким дядечкам. — славко закінчив замість неї фразу й посміхнувся.

— Я просто не знала, чи можна так казати, — крізь сміх, наче першокласниця, виправдовувалась Оленка.

— Чи можна так при мені говорити, — Славко провокаційно глянув на Оленку так, що вона на якусь мить злякалась.

— Ні, ні. Не те щоб, — почала вона якось незграбно виправдовуватися.

Але Ярослав знову її перебив, — я все розумію, я один з них, я теж багатенький дядечко.

— Ні. Тобто…

Раптом машина різко загальмувала і, щоб втримати пасажирку, Славко притримав її рукою.

Оленка різко хитнулась уперед і назад. — Ой, — тільки й встигла зойкнути вона.

Червона вантажівка, яка їхала перед ними злетіла з дороги.

Ярослав вискочив з машини, вживши кілька не зовсім цензурних слів.

Оленка заплющила очі. На якусь мить вона відчула його подих, мужній, чоловічий подих. Близько, небезпечно близько до неї. Він майже обійняв її правою рукою, шорхнув пальцями по її щоці. Величезною теплою долонею відгородив від усього лихого. Оленка часто дихала, серденько калатало. У грудях все стискалось.

Славко заскочив до авта і від нього повіяло нічним морозом.

— Ну їх, хай самі розбираються. Богу дякувати, я тут ні до чого.

Він рушив. За якусь мить здивовано глянув на Оленку.

— Ти чого?

Оленка прилипла до крісла і притисла тремтячі руки до грудей. У неї був натуральний шок — вона побачила стареньку іномарку під колесами вантажівки.

— Ти що злякалась?

Оленка нервово кліпнула віями. Раніше вона ніколи не бачила аварій. А тут одразу стала майже учасницею аварії.

— Дурненька, — усміхнувся Славко.

Оленка, як за помахом чарівної палички, притихла. Її переляк враз минув. Його низький, хриплуватий голос діяв магічно. Поза тим, вони вже майже під’їхали до її дому.

— У наступний двір. Третій під’їзд.

Машина зупинилась. Навкруг сяяли перламутром снігові кучугури. тоненькі гілочки кущів і дерев мерехтіли слизьким інеєм. Зеленувате електричне світло самотнього ліхтаря блиснуло в Оленчиних очах.

— Ти маєш гарні очі, — знову повторив Славко.

Оленці здалось вона чує це не вперше і не вдруге. Але з такою ніжністю…

— Ти вже це казав.

— Але ти ніяк не відреагувала.

«Як же я люблю чоловіків, які говорять те, що думають», — Оленка аж замружилась від задоволення і знову залишила Славкову репліку без відповіді.

— Я проведу тебе до квартири.

— Ти вже й так двічі мене врятував. Чи не забагато для одного вечора?

Оленка мусила трохи пофліртувати. Не здаватися ж без оборони. Хоча, яка там оборона. Вона готова була йти за ним на край світу, просто зараз. І це так було не схоже на розважливу, серйозну Оленку.

— Скоріше за одну ніч, — уточнив Славко, кивнувши головою на автомобільний годинник. Було пів на четверту.

— О’кей, каву заслужив, — погодилася на компроміс Оленка.

— О, а ти сувора…

— Ні, я справедлива.

Славко усміхнувся. «Вона ще й кумедна ця красива дівчина. Він помітив її ще на вечірці, миловидна, з сумними очима і красивою спиною», —відзначив подумки чоловік.

Оленка підійшла до дверей під’їзду і зупинилась.

— Але не думай, що я усіх підряд запрошую на каву о пів на четверту ранку.

— Звичайно не всіх, а тільки тих, кому завдячуєш своїм життям, — якомога серйознішим тоном, хоча й з іронічним відтінком, погодився Славко.

— Двічі, — іронічно додала Оленка і блиснула посмішкою.

Вона відверто загравала до ледь знайомого чоловіка. Але цей флірт більше нагадував гру, в яку грають двоє давно знайомих людей, що знають один одного напам’ять. Наче у них є спільна таємниця. А таємниця у них була. Проста і щира — новонароджене кохання. Чисте, як сніг, що щойно злетів з небес.

— То що? — Поцікавилася Оленка у Славка, який чомусь нерухомо застиг перед дверима.

— Думаю може на тебе сніг з даху впаде…

— І…

— Тоді за все життя не відкупишся.

Оленка була готова на все: відкуповуватись усе життя чи щоб її без перестану рятували, лише б провести решту своїх днів з цим чоловіком.

Славко засміявся і, підхопивши жменю сухого пухнастого снігу, підбіг до Оленки. Сніжка вмостилась в капюшоні розкішної позиченої шуби.

— Ось тобі.

Оленка з суровим виглядом витягла сніжку і докірливо похитала головою. Кокетливо відвернула голову, продемонструвавши красиву шию, і мовила, — хотів урятувати мене від своєї ж сніжки?

Славко задоволено посміхнувся і заправив пасмо волосся за вухо.

«Як же він їй подобався! Високий кремезний, за ним як за стіною. Все, що потрібно тендітній беззахисній дівчині! Сильний чоловік, якому вона, можливо, дуже подобається», — весь час думала про це Оленка.

— Це не чесно, — Оленка грайливо штовхнула Славка і на її долонях залишився цупкий дотик балонової тканини.

Він похитнувся, схопився за правий бік і впав на холодні двері.

Оленка застигла. Вона подумала, що він зумисне прикидається, аби налякати її. На якусь мить настала тиша, було чутно, як хрустить сніг під ногами у пізнього перехожого.

Славко стиха застогнав.

— Що таке? — Стривожилася Оленка.

Вона підхопила свого рятівника попід руки, й ледве змогла трохи його підняти, сперши об двері.

Стареньке дерево потріскувало. Оленка сповзала вниз — було ковзко.

— Зараз двері зламаємо, — Славко посміхнувся, переборюючи біль.

Оленка тяжко видихнула і підтягла його, поставивши на рівні ноги.

— Пару кроків зробиш? Я на першому поверсі живу.

— Дякую. Мені вже якось перехотілось кави.

— Дурне тобі в голові. Швидку треба викликати.

На диво Оленці вдалось одразу вмовити цього сильного велетня піднятись у квартиру. Здається, вона теж мала певний вплив на нього.

— Заходь.

Оленка відчинила двері і провела Славка до диванчика у вітальні.

— Який у тебе безлад, — тяжко дихаючи констатував гість, обдивившись навкруги.

Під безладом він розумів кілька пар взуття біля вішака, фіолетова кофтинка, що лежала на кріслі і брудне горнятко на чайному столику.

— Славку, між іншим, я викликаю швидку. Можу й передумати.

Оленка аніскільки не образилась на критичні зауваження нового знайомого.

А він знав, що вона не образиться, тому й зробив зауваження.

— Ну, не викликай. Тоді тобі доведеться пояснювати, що робить у тебе вдома мертве тіло.

— Я скажу, що вбила його красивими очима, — Оленка влучно відповіла на задавнену репліку про очі.

Славко визнав, що програв у цій словесній грі і повільно захитав головою.