Іра читала журнал, вгніздившись у м’яке крісло.

— Що це ти читаєш? — Поцікавилася вона в Іри.

— А, оце купила журнал, розгорнула гороскоп почитати, — гостя відклала журнал.

— Пригощайся, — Оленка поставила на симпатичний столик тацю.

На щастя в останній момент вона згадала про банку полуничного варення. Мамина заслуга.

Іра одразу ж взяла горнятко з зеленим чаєм і міцно стиснула його довгими худими пальцями.

— Сильно замерзла. Уже починає холодніти, усе-таки середина листопада.

— Грійся, Ірочко, варення бери.

Оленка уважно оглядала подругу. Ірина майже не змінилась, тільки погляд подорослішав. Личко залишилось таким же милим. Вона спробувала чай і задоволено поморщила носика. Це був точний знак, що Іра задоволена.

— Ну як ти, Оленко? Я дзвонила вдень, ти не брала трубки. От і вирішила без попередження зайти.

— І правильно зробила, — Оленка зручно вмостилася навпроти подруги. — Коли б із попередженням, то вже й не знаю, чи зустрілися б. Розповідай, дорогенька. Як там подружнє життя, ще на свободу не тягне?

— Ні, Богу дякувати, ще ні, — й Іра довго та із задоволенням почала розповідати про свої сімейні будні.

Вона одружилась з розлученим чоловіком, набагато старшим за неї. Кинула університет і народила йому синочка і двох донечок.

Оленка не розуміла Іру. Не могла і не хотіла зрозуміти. Що її привабило у цьому старшому чоловікові? Невже купилась на статок? І зараз, слухаючи монолог Іри про її чудове життя, про те, як вона любить дітей і як вони чудово розуміють одне одного з чоловіком, Оленка засуджувала приятельку. Засуджувала, бо не вірила, що це справжнє, щире кохання. Їй здавалось, що це самопожертва. Це те, від чого ти готовий відмовитись заради кохання.

А перед нею сиділа молода щаслива жінка. Вона жила у престижному районі, у просторій квартирі. Одягалась у дорогих бутиках. Відпочивала за кордоном. У неї все було чудово, вона була усім задоволена. А де ж жертви? Де страждання? Оленці і в голову не могло прийти, що кохання може бути щасливим, без переживань і стресів. А молода дівчина може справді кохати старшого за себе чоловіка, незалежно від того, скільки він заробляє.

Час збіг дуже швидко. Іра поглянула на годинника й спохопилася, — усе, люба, мушу бігти. Моїй няньці час додому. Я тобі обов’язково подзвоню, — пообіцяла Іра вже у коридорі, одягаючи свій червоний кашемировий піджачок.

А Оленці на якусь мить постала перед очима пані Кучеренко. Проте вона дуже швидко взяла себе у руку. «Ну й що з того, що її подруга одягається у тих же магазинах, що й та мальована стерва», — вона обняла подругу на прощання.

— Звичайно, буду чекати.

Оленка задумалась. Приятелька мило посміхнулась і, попрощавшись, пішла.

* * *

На самоті Оленку знов охопив відчай. Думки про безробіття і мамин розчарований голос не давали спокою. Апетит зіпсувався, вона так і не повечеряла. Всівшись напроти телевізора, Оленка нервово перемикала канали.

На журнальному столику самотньо лежав модний журнал. — О, це ж Іра забула.

Намагаючись відігнати від себе гіркі думки, вона взяла знічев’я погортати журнал. Не допомагало.

Гортаючи сторінки, Оленка все ж не могла не думати про своє тяжке становище. Навіщо їй знати дванадцять способів, як одружити на собі багатого чоловіка чи три причини, чому категорично заборонено вдягати цього сезону чоботи з гострим носком.

Дійшовши до гороскопу, Оленка знайшла свій знак і прочитала: «У цьому місяці ваше життя кардинально зміниться. Доля готує кар’єрний зліт. А одинокі Діви нарешті зустрінуть справжнє кохання».

— Що за нісенітниця, — голосно знервованим тоном прокоментувала віщування Оленка і роздратовано перегорнула сторінку.

Але власне цієї миті гороскоп не здався такою вже нісенітницею. Особливо частина про кар’єру. Великими пурпуровими літерами на всю сторінку було надруковано оголошення про набір в модельне агентство. Оленка швидко пробігла його очима кілька разів. Шалена, ба навіть божевільна ідея промайнула у голові.

Оленка схопилась на ноги і побігла до великого дзеркала у коридорі. Вона встала перед ним і намацала вимикач. Їй стало моторошно. Зараз вона ввімкне світло і зрозуміє, що зовсім не тягне на модель. Так, вона висока і струнка, але ж вона не модель. Рука тремтіла, Оленка заплющила очі і натиснула на вимикач. Простоявши з закритими очима кілька хвилин, вона знову вимкнула світло: «Так! На раз-два-три вмикаю світло і відкриваю очі!»

— Раз, два, три… — голосно сама собі скомандувала Оленка…

У дзеркалі стояла висока худорлява дівчина. Трохи перелякана, але симпатична. Волосся кольору чорного шоколаду до плечей обрамлювало бліде овальне личко. Виблискували великі карі очі, прямий носик і тонкі губи підкреслювали правильність рис. Щоки палали. Довга шия, жіночні плечі і красива лінія талії, довгі ноги…

Оленка стиснула кулачки, повернулась у профіль і задерла заношену сіру кофтинку. Плаский животик. Ззаду теж нічого. Оленка ще більше перелякалась і побігла до кімнати, щоб ще раз прочитати оголошення — «Усе правильно. Набір у модельне агентство… дівчата віком до 25 років, відбірковий конкурс розпочинається завтра».

Оленка, вражена своєю сміливістю чи то легковажністю, впала на диван.

Телевізор голосно бубонів, але стукіт серця був голоснішим.

Оленка знову схопилася і побігла до дзеркала. Простоявши там більше ніж годину і тричі обдивившись кожну частину тіла, вона твердо вирішила піти на відбір. Ідея вже перестала здаватись такою шаленою та безглуздою.

Заснути вона б не змогла цієї ночі ні за що. Оленка сиділа при світлі і думала — «Так, довгі ноги і плаский живіт — це, звичайно, добре. Але треба б якось освіжитись. От як би зробити нову зачіску, макіяж».

І справді освіжитись не завадило б. Оленка давно вже не слідкувала за своєю зовнішністю. Ні, вона завжди була охайно зачесана та одягнена. Але зачіска обмежувалась звичайним хвостиком, а косметику вона взагалі не визнавала.

«Треба десь знайти гроші на салон краси», — вирішила Оленка. Вона раптом відкинула усі сумніви і почала сміливо розмірковувати. Можливо, тому що у неї не було іншого виходу, а може вона вперше у житті прислухалась до своєї інтуїції.

«Де ж взяти гроші? Можна в Іри позичити», — Оленка навіть схопила телефон, але краєм ока зачепивши годинник, одразу поклала трубку. «Пізня година! Та й доведеться Ірі розповісти нащо гроші. Вона може не зрозуміти і ще чоловікові розповість. То що ж робити? Де взяти гроші?»

Оленка глянула на коричневий старий сервант, що підпирав протилежну стіну. Здається вона згадала, де можуть бути гроші. Несміливо відчинила велику шухляду, і з верхньої полички на неї глянули два веселі очка. Це була велика рожева свинька, стара скарбонка, яку одногрупники подарували Оленці ще на першому курсі університету.

Це досить кумедна історія, вона не хотіла, щоб їй дарували щось дороге, бо ж знала, як скрутно у студентів із грішми. Але друзі не розгубились і на одному з базарів купили величезну стару-стару скарбонку. «Вона недорога, але все залежатиме від тебе. Чим більше грошей ти туди покладеш, тим дорожчою вона буде», — прокоментували друзі.

Оленці пригадалось привітання. Відтоді Оленка час від часу кидала туди якісь копійки, але ніколи не витрушувала. — «Тут повинно бути чимало…» — занурившись у студентські спогади, подумала Оленка.

Вона урочисто понесла рожеве чудо до себе у кімнату. З-під дивана дістала металеву коробку з інструментами і, знайшовши там молоток, націлилась на пузату скарбонку.

Якась неймовірна сила і рішучість прокинулись в Оленці. Вона одним ударом без вагань розбила скарбонку. Тьмяно заблищали копійки у неосвітленій кімнаті. Оленка заходилась їх рахувати. Спершу дрібніші — приємніше на потім. На підлозі виростали акуратні башти, а потім башти об’єднувались і виходило десять гривень. Таких об’єднань Оленка назбирала чимало.

«От і все, — поклала вона останню копієчку на гору чималої купки, — має вистачити!»

* * *

Велике світле приміщення приємно пахло шампунями і різними засобами для волосся, а також теплим, наче підгорілим повітрям. На стінах висіли різні дипломи, у невеличкій дзеркальній шафці у кутику стояли численні нагороди.

Оленка розгублено зупинилась біля входу. З самого ранку в салоні вже було людно.

— Вітаю! Чим можу допомогти? — Перед очима виринула молода жінка-адміністратор.

— Добрий день, — Оленка розплилась у посмішці. Їй так тут подобалось. — Я хочу щось зробити з волоссям і макіяж. — Оленка посмикала свої пряменькі нечемні пасма.

Адміністратор уважно подивилась на клієнтку і похитала головою.

— Звичайно, а щоб ви хотіли зробити? Підстригтись, пофарбуватись чи просто зачіску? — Вона злегка підштовхнула Оленку рукою і вони зайшли у меншу залу.

Там висіло повно дзеркал. Перед ними на кріслах сиділи заклопотані жінки. Хтось із фольгою на голові, хтось у спеціальній шапочці. Навколо метушились перукарки, підстригаючи, фарбуючи та вкладаючи феном, коротке, довге, біляве, чорняве та руде волосся клієнток.

Оленка розгублено подивилася на адміністраторку.

— Я б хотіла, якщо це можливо, освіжити свій вигляд. Мабуть, підстригтись. Фарбуватися не дуже хочеться. Шкода псувати волосся, я ніколи його не фарбувала…

Адміністраторка, здається, зрозуміла у чому річ. Вона вказала Оленці на велике зручне крісло біля вікна, — сідайте, будь ласка, зараз щось придумаємо.

— Надійко, — жінка гукнула когось з іншого залу, а потім знову звернулася до Оленки, — я гадаю вам потрібна порада нашого майстра. Зараз вона прийде і ви все з нею обговорите.