Проти цього порівняння енергійно й зворушливо виступив округовий інспектор народної освіти; потім начальник бупру й собі образився за в'язнів. І це повело до гострої, хоч і товариської лайки, що її зліквідував короткий дзвінок голови міськради.

У засіданні брало участь до двадцяти товаришів. Умістилися вони в невеличкій кімнаті, чотири на шість, кабінеті Сарана. І товариші, і кімната, де відбувалося засідання, змінилися в своєму вигляді проти того розхристаного, але, безперечно, героїчного часу, що відзначився в історії революції громадянською війною. Кімната цього літа — за планом — ремонтувалася, і її долівка пахла свіжою олійною фарбою; а товариші, що сиділи оце на міцних дубових стільцях, були одягнені в стабілізовані статечні кожухи й хвалилися — ніби перед танцями — хромовими чобітьми з високими й надто високими підборами, підбитими знизу гумовою м'якиною.

Нікому не западало в голову, що в цій кімнаті кілька років тому було холодно, незатишно, що підлога була зламана на паливо, вікна побиті, що замість стільців, столу стояли тут, покірно зносячи буйний людський темперамент, похилені, ніби розбиті паралічем, триногі ослони та соснові ящики, густо вкриті атраментовими[57] лишаями.

Того менше згадувати комусь і за подерті шинелі, і беззубі буци[58] з англійськими обмотками, що їх запозичали в окупантів під час завзятого наскоку!

У справі нового бупру висловилися не лише члени президії, а майже всі присутні. Кожного цікавило нове економічне й культурне досягнення міста. Деяку частину президії охопила партикулярна гордість; вони говорили: наш бупр мусить піднестися до республіканського значення! Інші ж десь таїли в собі хворобливу, помисливу думку і дбали за парове опалення. Але всі сходилися на тому, що приміщення мусить бути добре обладнане, чисте, гігієнічне, і раділи, що в місцеве господарство ввійшла ще одна інвентарна одиниця.

Коли ж зайшла річ про додатковий кошторис, то в засіданні зламався будь-який лад. Невелика кімната, незважаючи на те, що вмовлялися не курити, враз наповнилася блакитним тютюновим димом. Товариші не зважали на чергу, перебивали один одного й наважувалися промовляти разом усі.

У кімнаті знявся галас.

Радивон звівся з стільця, щоб закликати до порядку.

Він намітив сказати кілька таких фраз: «Товариші, треба бути організованими… спокій! Я знаю, що місцевий бюджет і бюджет взагалі тривожить усіх нас однаково… Всі ми хочемо економно і раціонально використовувати наші невеликі грошові ресурси. Усякий із нас слідкує, щоб жодна копійка, така дорога й потрібна нашому господарству, не пішла марно… Я з радістю стверджую, що свідомість цього засвоїв кожен радянський робітник.

Але більше спокою… іменно спокою, тоді, коли ми обмірюємо свою бідність і перевіряємо лишок невеликих коштів. Тут потрібна витриманість. Розпач же в пристрасті заважають кріпко думати і ведуть до помилок».

Та він не сказав цих слів. Саме тоді, коли в голові оформлювалась остання фраза, його погляд упав на блискучий носок чобота, і він згадав учорашню виставу; слідом за цим — героїню, добру, ображену дівчину, що вчора — зовсім-таки несподівано! — заглянула йому в вічі.

Які саме асоціації були між носками його чобіт і виставою — може, він забув на них учорашній сором і свої думки? — він не простежив. Але минулий вечір із усіма його інтимними сполохами й несподіванками швидко й рішуче заступив собою день і примусив Радивона зрадити вже готову промову й забути про місцевий бюджет.

Він підвів очі. У хвилястих пасмах блакитного диму плавала руса дівоча голова. Вона стежила очима за його рухами й усміхалася.

Тоді він подзвонив мляво, розгублено, ніби його рука була на прив'язі, потім опустив вії й решту засідання провів пасивно, що бувало з ним лише в часи великої перевтоми.


VIII

Того ж дня увечері стояв Радивон в убиральні примадонни Катерини Нарош.

Привело його сюди нестямне бажання приблизитись, стати поруч русявої дівчини. Цілий день у нього був пригнічений настрій, що під кінець обернувся на розпач; хотілося в ту ж хвилину бігти в театр і… Та він і сам не знав, до чого вело його бажання, чого саме хотів його інстинкт. З того моменту, коли в пасмах диму уздрілася руса голова, він не міг спертися на свою розсудливість і вихопитися з полону незваного хвилювання.

Він звертався до себе:

— Дурниці!.. Чого мені від неї? Треба ж, щоб були якісь причини?..

Але бажання, що аж ніяк не хотіло відкрити себе, розтоплювало в собі цю розумність і бунтувало кожним нервом, у кожному атомі тіла.

Вистава щойно скінчилася. Катерина Нарош сиділа перед великим дзеркалом і перебиралася.

Завідувач театру, що взявся рекомендувати Радивона, підійшов до неї й торкнув її за голе плече. Вона здригнула й підвела голову. Тоді він повернувся до Радивона й, манірно вигнувши руки, промовив глупо, улесливо й урочисто:

— Шановна радість нашого театру! Сам голова міської ради прибув до вас, щоб висловити подяку…

Радивон зніяковів від такої рекомендації, а Катерина здивовано повела розмальованими бровами й випростала з оборок праву руку. Тим часом завідувач театру уперто докінчував зарані приготовлену фразу:

— …щоб висловити подяку за те велике мистецьке хвилювання, що викликала в ньому ваша талановита гра…

Але Радивон не витримав і перебив його:

— Він говорить неправду! Я прийшов до вас… Мені хотілося вас побачити… увесь день хотілося…

Вія змішався й замовк.

Катерина подивилася йому в лице, тепло всміхнулася й простягла руку.

Потім сказала щиро й просто, наче її уст ще не торкалася брехня:

— У вас, певно, справа до мене… Ви сідайте й заждіть, я незабаром закінчу свою туалету.

Радивон затримав її руку більше, ніж того треба було, щоб привітатись, і почув, що цей дотик її тіла і її усмішка розвіяли всі невизначені, але болючі сумніви, які цілий день краяли йому серце.

Він зітхнув із полегкістю й сів позад Катерини, навпроти дзеркала.

В убиральні було повно людей. Її двері майже не зачинялися. Сюди входили, кожен у своїй потребі: актори з інших убиралень, помічник режисера, перукар, реквізитор, костюмери. Всі вони нервово перегукувалися між собою, забирали якісь речі, умовлялися, і всі, підозріло й з притамованим роздратуванням, оглядали Радивона, як чужу людину, що втелесувалася до їхнього кола і — в тісноті й напруженні — заважає їм працювати.

Радивон відчув це, і його знову охопила розгубленість. Він розумів, що треба було б чимсь виправдатися перед цими нервовими робітниками мистецтва, що мовчати й далі незручно, але що ж саме сказати — не знав, як і не знав того, чого він сидить тут за лаштунками, серед незвичних і нових йому обставин.

Потім він заспокоївся й потроху, несміливо став розглядати кімнату примадонни. Скоро йому здалося, що він попав в убиральню іншого типу чи на смітник. Він повів очима кругом себе, підлога була забруднена розтоптаними гримувальними фарбами й залита водою, що падала тонкою цівкою з попсованого крана. Скрізь по стінах миготіли сизиною написи; то були прізвища акторів, що в різні часи ощасливили театр своїми гастролями й залишали по собі, замість слави, три-чотири цехові афоризми, занотовані на білому вапні гримувальною розтушовкою. По кутках валялися: шматки потоптаного паперу, поламані дерев'яні мечі, кавратки[59], картонні панцирі, гідні хіба того, щоб приховати на ніч пацюка чи одурити під час вистави довірливого наївного глядача. Навіть пишні убори примадонни, як роздивитися їх зблизька, були не що інше, як дрантя, лахміття, добре сфальшоване під коштовні речі.

Згодом в убиральні стало вільніше. Нервові вигуки губилися десь на другому кінці кону, двері відчинялися рідше, і нарешті помічник режисера, що ввесь час снував біля примадонни, пройшовся востаннє по Радивонових ногах.

Катерина підвелася й попрохала подати пальто.

Радивон підвівся й собі, але не зрозумів її прохання й дивився на неї розгублено й сторожко. Тоді вона розсміялася й удяглася сама.

Потім вона запропонувала Радивонові піднести їй додому коробку з платтями. Той згодився й повернувся до дзеркала, щоб узяти свій капелюх; там він побачив себе, свій кожух, і йому спало на думку:

«Перед цими людьми й серед цих речей, безперечно, я був смішним. Мій кожух мусив здатися їм за первісну шкуру африканського тубільця…»

І йому стало прикро.

Нарешті Катерина зібралась остаточно, і вони вийшли з убиральні.

Театр уже спорожнів. Лише біля вихідних дверей вартував швейцар, чекаючи на решту акторів, що не встигли ще перевбратися.

Він пропустив їх перед собою і, як здалося Радивонові, загадково посміхнувся. Від цього йому зашарілися щоки… Досвідчений швейцар міг засміятися: голова міськради з якихось причин прислужується примадонні, теліпає на руці коробку з її платтями!

Справді, старий дід, що добре розумівся на театральній етиці і звичках, наче й усміхнувся в сиву бороду.

Дорогою від театру до готелю, де мешкала Катерина, Радивон мовчав. Він ішов трохи позад неї й нічого не думав. Може, навіть думав що, але свідомість не фіксувала цього процесу; він чув лише на руці коробку з платтями, вона трохи муляла йому й щохвилини сповзала з ліктя.

На порозі готелю Катерина запропонувала йому зайти до неї на пять-десять хвилин.

Вони зійшли на другий поверх по крутих слизьких сходах, де пахло нафталіном і варивом, і ввійшли у звичайний номер із традиційними блощицями, що пам’ятають іще ті часи, коли вони брали на їжу густу жирну кров гоголівських героїв.