Тепер він виразно побачив замішання на її обличчі. Вона якось зіщулилась, зненацька стихла, і, мабуть, під її черепною покришкою в цей момент завихрилась ціла зграя думок.

— Не розумію, Волько, твого підозріння. Воно мене дуже дивує.

Вона відійшла набік, сперлась об стіл, а тоді неприродно, аж занадто рвучко перейшла через кімнату й міцно сіла на ліжко.

Базилевич добре розумів, що останнє своє речення вона сказала лише для того, щоб виграти час, щоб належним чином сформулювати свою думку й дати відповідь. Він слідкував за нею примруженими щілинками сірих очей і враз злісно скривив виразні, чіткі губи. Ніби відганяючи якусь настирливу думку або зважившись на віщось, рішуче провів рукою по густих чорних кучерях.

— Чого ж ти це забігала, як курка з яйцем? Адже ж ти ручишся за мене? Я ж — «наш»? — вимовив чітко, смакуючи кожне слово.

Вона зрозуміла, що приперта до стіни, — і відступ відрізано. І враз змінила свою тактику. Поволі наблизилась до нього й поклала обидві руки йому на плечі.

— Тихесенький, ти сердишся? — замовкла й пильно вдивлялася в його зіниці.

— Ну? — промовив він, чекаючи, що вона скаже далі. І дивно, він почував, як повільний спокій опановував усією його істотою. Уже не було ні роздратування, ні злоби. Дві жіночі руки на плечах лежали так м’яко й чуло, ніби материні обійми.

— Ну? — повторив він.

Не відриваючи своїх рук від його плечей, вона посадовила його на край ліжка. Сіла поруч.

— Ти мене дуже любиш? — запитала.

— Ти знаєш про це сама.

— А хочеш, щоб я… ну, як це кажуть… зробилася чесною? Розумієш? І щоб була тільки твоєю, тільки твоєю?

Примружилась, хитнула головою:

— Ну і, звичайно, ніякі «гості» тоді й на поріг сюди не ступлять…

Він ураз схвилювався і схопився за її слова.

— Гості? Гості, кажеш? — і зненацька засміявся тихим смутним смішком.

— Чому ти, Волю?

Він перестав сміятись, підвів голову й гостро глянув на неї.

— Я не знаю, навіщо ти це кажеш. Адже ж ти сама колись казала, що не можеш кинути цього. Ти просто морочиш мені голову. Я тебе питаю про зовсім інше.

Вона спинила його:

— Тсс… стривай! Зараз буде про все. Так от, що ти скажеш, коли з сьогоднішнього дня жоден «гість» не переступить цього порога?

— Годі… брехати!.. — промовив він, а десь глибоко-глибоко й несподівано заворушилося щось велике й радісне.

— Ні, я не брешу, Волінько. Це моє тверде й останнє слово. Маєш.

Він рвучко схопився з місця, став перед нею навколішки, пильно вдивлявся в очі, в найдрібніші, такі знайомі до болю риси її обличчя.

— Зізі, що ти? Так це — правда? Зізі?

Обличчя її спокійне, як мармур, жодна рисочка не ворухнеться.

— Правда!

— Правда? Ти кажеш — правда?

Він радісно, схвильовано забігав по кімнаті. Почував, що груди вщерть налляті великим несподіваним щастям.

Вона сиділа на ліжку й тихо посміхалась, слідкуючи за ним очима.

Нараз він щось пригадав і круто спинився перед нею.

Вона попередила його запитання:

— Що, не забув? Про «наш»?

— Так, про це. Ти мені й досі не сказала.

— Ну, слухай, — ти ж таки справді наш, Волько?

Він, не розуміючи, подивився на неї.

— Чий це «наш»?

— Ну, як тобі сказати?.. Ти ж не їхній… не справжній комуніст?

— Я — не комуніст. Я — комсомолець.

— І не комсомолець ти. Хіба комсомольці бувають «котами»[4]? — посміхнулась тихо, лагідно.

— Що? — вражено кинувся до неї.

Зізі так само, ніби стомлено, посміхнулась:

— Ну, звичайно, «кот». А ти хіба не знав, хто ти?

Він зрозумів, що вона каже правду. Так, він дійсно коханок повії, живе з нею.

— Ну, так от… котику, — казала вона далі. — Ти їхній тільки так… для одводу очей, а душа в тебе наша. Правду я кажу, Волінько?

Він мовчки, не відповідаючи, знову почав ходити по кімнаті.

— Тепер слухай, Волінько. Отой самий дядя, про якого ти питаєшся (не забувай, що він мені, як янгол, до вподоби) пропонує мені багато, багато грошей і… всього тільки за одну дрібничку. Я знаю, Волю, що ти мене кохаєш, і знаю, що ти дістанеш для мене ті гроші.

Вона зупинилась і, певне, обмірковувала свої слова. А тим часом з-під напівзакритих вій уважно стежила за тим, як впливає на Базилевича ця розмова.

Він важко сів поруч неї.

— Я не знаю, про яку ти дрібничку кажеш, — вимовив хрипло й вимушено і неприродно шарпнув рукою по своєму довгому волоссі.

— О, Волінько, не турбуйся. Дійсно — дрібниця. Дуже незначні відомості про… про N-ський військовий городок.

— Значить… значить, бути шпигуном? — прошепотів він глухо і перервливо і міцно стиснув холодне залізне бильце ліжка.

Дні летіли за днями, і з кожним днем напружено-стримане становище, що утворилось між Ніною й Базилевичем, ставало дедалі нестерпніше.

Ніна за цей час схудла й потемніла на виду. Характер її різко змінився, вона стала цілком замкнена в собі і могла цілими годинами дивитися в книжку, не розуміючи жодного слова.

Були такі хвилини, що страшна туга душила її, їй хотілось тоді ридати, битись головою об підлогу, кричати всім про свою пекучу образу.

В такі хвилини вона з залізною силою здавлювала скроні руками й глибоко заривала обличчя в подушки. Але перемагала себе, не плакала й не кричала — тільки очі їй робились тоді червоні й хворобливо світились сухим металевим блиском.

Розв'язка швидко наближалась. І наступила вона саме тоді, коли обоє її найменше чекали.

Цілий день сьогодні Базилевич був особливо якийсь нервовий і дражливий. Була неділя, і тому на посаду він не ходив. Ніна непомітно пильно стежила за чоловіком і намагалась розгадати, що саме сьогодні його так дратує.

Над вечір розчинили в кватирі вікна. Був кінець квітня і пізній вечір. Угорі хлюпало мільйонами зір безмежне синє шатро, і золотим туманним мигтінням простягся кудись у невідоме тривожний Чумацький Шлях. Унизу м'яко, як великий і спокійний звір, стихав шум кам'яного міста і десь, зовсім близько, мабуть, біля воріт, пілікала, як синиця, гармоніка.

Базилевич мовчки пив чай. Ніна раптом чомусь одсунула свою склянку і підійшла до вікна. Тоді він нараз схопився і з усієї сили вдарив кулаком по столу. З його горла вилетіли хрипкі звуки, повні дикої, нелюдської зненависті:

— Чому ти покинула свій чай? Щоб не бачити мого обличчя, зробити вигляд, що нічого не помічаєш? Так? Я до тебе звертаюсь, одоробло!

Ніна, похитнувшись, важко обіперлася правою рукою на лутку, а лівою міцно стиснула чоло. Вона зрозуміла, що прийшла розв’язка.

Увесь блідий і тремтячий від злості, що душила його, він раптом схопився з-за стола й підбіг до неї.

— Чому ти мовчиш? — стискав він кулаки. — Про віщо думаєш? Про піаніно?

Він і сам не знав, навіщо згадав тут піаніно, але вже не міг стриматись. Вона, ніби захищаючись від ударів, затулила обличчя руками і раптом болісно, тужно закричала:

— Знаю!.. До потаскухи якоїсь унадився? Мучитель! Знаю! Пропало життя, пропало!

Ридала бурхливо й нестримно.

Все вийшло несподівано, гидко, швидко, як блискавка.

Швидко хапала з комоду, з шафи свої речі, складала в корзину, в’язала великі клунки. Вона вже давно вирішила, що «в разі чого-небудь» негайно забирає речі і їде до своєї матері.

Через півгодини заторохтів візник, і вона поїхала.

Великими лункими кроками ходив Базилевич по порожніх кімнатах.

— Як усе це негарно вийшло, безглуздо! — шепотів він. — Невже не можна було інакше, якось без цієї дикої сцени?..

За віщось зачепилася нога. Він нагнувся й підняв стару Нінину блузку, яку вона часто вдягала, коли ще була студенткою вузу, в далекі часи їхньої першої зустрічі. Підняв, подивився й обережно положив на стіл. Тепер тільки він відчув, яка мертвотна тиша панує в кватирі.

Він став і прислухається: тиша… Відчинена шафа, шухлядки з комоду витягнені, жужмом змішана білизна. Десь унизу за вікном стихає місто, а тут напружена, нашорошена тиша. Десь писнула миша — ні, тільки здалося. Самітна, забута книжка на канапці сама перегорнула сторінки. Ніби від дотику чиєїсь невідомої руки, сама дзенькнула склянка на столі. Хтось небачений, тихенько дмухнув ззаду на волосся. Шаркнув черевик під ліжком у порожній сусідній кімнаті. Тиша…

І раптом незрозумілий ляк охопив Базилевича. Поводячи навколо себе очима, озираючись, він вискочив із кімнати. Тремтячою рукою запер двері. Жалібно дзенькнув ключ у замковій щілині і стих.

Узяв візника й назвав йому провулок Радості й перемоги.

А в Зізі в цей час уже сидів «чиновничок», і обоє вони давно вже чекали на Базилевича.


VIII

Чиновничок (так його охрестив Базилевич) мав мертво-сіре, аж синювате обличчя. Округле кепі з лисніючим верхом було низько насунуте на самісінькі очі, які цікаво, мов мишенята, ввесь час бігали й винюхували з-під ріденьких рудуватих брів. Ніс — ніби горбатий дзьоб шуліки, або ні, краще — дурного, але вченого папуги. Під ним рудуваті підстрижені вуса. А губи — губів не було, було дві стулені печериці.

Чиновничок часто забігав наперед, ніби для того, щоб зазирнути Базилевичу в обличчя, і, розмахуючи руками, чітко дріботів каблучками чобітків далі. Низенький і опецькуватий, він, здавалося, безперестанку витанцьовував якусь мудру чечітку. Важко було відразу вгадати, скільки йому років, — певно, за п'ятдесят.