Я весь час звинувачую себе в тому, що тиснула на Іллю, винесла йому мозок претензіями та вимогами, а якщо подумати: звідки вона дізналася, що я пишу йому, коли він був в Римі? Напевно, вони були разом, і все у них було добре. А я все звинувачую себе і звинувачую. Ні, я не буду як вона, я не буду писати гидоти людям, я буду сподіватися, що цей біль одного разу вщухне. От і все. І треба звикнути до думки, що це кінець, не вірити, не чекати, не надіятися. Я щиро бажаю йому щастя, але вірю, що ані він, ані Олена не заподіють мені ще більшого болю. Він навіть з друзів мене видалив. Господи, на що я сподівалася? Що він полюбить мене, і ми будемо жити щасливо разом? Це нереально. Але з ним все здавалося реальним, ось у чому біда. А для нього так і залишилося грою. Ілля, як же я сумую…
Безрезультатно чекаючи від Іллі звісток, я зателефонувала за підтримкою тітці. Описала їй свої почуття, повідомила про бажання помиритися з ним.
— Ти ж не збираєшся перед ним вибачатися? — мою тітку явно не вразили виправдання, які я вигадала для Іллі. Я мовчала, і вона продовжила. — Послухай, ти зараз хочеш повести себе так, як зазвичай поводяться жінки, яких б'ють чоловіки. Ця людина не привітала тебе з днем народження, поїхала до Риму з іншою, не відповідала на твої повідомлення. За що ти хочеш вибачатися?
— Не знаю, — прошепотіла я.
— Не знаєш, бо тобі нема за що просити вибачення. Це він повинен вибачитися і пояснити, чому він посмів ігнорувати тебе. Будемо чесними: якби він по-справжньому тебе кохав, то обов'язково знайшов би можливість привітати тебе. Адже він не в село поїхав, а до Риму. Як би ти вчинила на його місці?
— Я б безперечно його привітала, — прошепотіла я, — зателефонувала по мобільному зв'язку, витратила гроші, знайшла інтернет-кафе, але зробила б це. Але доступ до інтернету у нього був. Просто, можливо, це все Оленині витівки?
— Можливо. Але чому тоді він до сих пір не вийшов на зв'язок?
Мені не було чого відповісти. Тітка, безумовно, була права. Але тільки вона одного не знала — цього ранку я вже написала Іллі:
«Я хочу вибачитися. Мені не слід було писати твоєму другові. Після всього, що сталося, я розумію, що нічого вже не буде як раніше. Але я така, яка є. Можливо, одного разу я стану сильною і буду контролювати свої емоції. Мені варто було дати тобі свободу, а я тебе залюбила. Вибач. Якщо захочеш, то пиши мені принаймні як друг».
Мені все ще не вірилося, що Ілля з власної волі так зі мною вчинив. Це якось не в'язалося з тією людиною, яку я знала вже більше двох років, людиною, яка завжди була мені другом, відповідала на всі повідомлення, нехай іноді з запізненням, вміла мене розвеселити, зробити приємне. Куди зник той Ілля? Ні, це все непорозуміння, не може цього бути!
Але при всьому цьому я не сподівалася на відповідь від Іллі. Занадто багато часу минуло, проте мені хотілося вибачитися і жити спокійно далі, аби більше не звинувачувати себе.
Я була у фіскальній службі, коли мій телефон завібрував:
«Потрібно писати завжди мені, а не друзям. Добре, що ти це розумієш. Залюбила? Це від якого слова? Вперше чую».
Серце вискакувало з грудей. Яке щастя! Яке диво! Ілля! Той самий Ілля повернувся! Я вирішила не відповідати йому одразу, не набридати своїми повідомленнями, але довго триматися не змогла.
«Від слова «любити», тобто любити занадто сильно. Я зрозумію, якщо ти більше не захочеш спілкуватися. Хоча я б хотіла продовжити. Рада, що ти написав».
Тільки написавши це, я, нарешті, задумалася: Ілля не спитав, що сталося, нічого не пояснив, отже, він все знав і розумів, і дійсно не відповідав мені тому, що я йому набридла своїми претензіями. Мої почуття його не цікавили. Невже він справді мене не кохав? У будь-якому випадку, він написав, і тепер ми могли закінчити спілкування на добрій ноті.
«Що я відчуваю сьогодні? Я лягла вчора спати і прокинулася сьогодні в жахливому стані — з почуттям провини. Мені раптом здалося, що це я в усьому винна і що Ілля просто ображається на мене. Я зрозуміла, що мені не варто було писати його другу, ганьбити себе і його, взагалі не варто було писати. Тому я написала йому знову. Вибачилася за свою поведінку. І здивувалася, коли Ілля мені відповів. Мене це заспокоїло, залишок дня я бадьора, у мене прилив сил, робота виконується як в минулі добрі часи, мозок працює. Я відповіла Іллі, але він більше не пише. В моїй душі зараз якесь розчарування. Він ображався на мене в той час, коли моє серце розривалося. Мені складно це зрозуміти, я спантеличена, але дуже сподіваюся, що, можливо, тепер я зумію його відпустити. По суті, я ж йому не потрібна. І все ж я сподіваюся, що він мені ще напише. Я дуже цього хочу.
І все одно мені боляче, що так все вийшло. Боляче, але я відчуваю, що почну одужувати. Дякую, Господи, за це повідомлення від нього. Я хоча б зрозуміла, що він все бачив, читав, знає. Це головне. Ніщо не стало перешкодою на нашому шляху. Шкода, що він не відповідає, але я впораюся. Тепер впораюся.
Увечері Ілля знову мені відповів:
«Як я можу припинити спілкування з такою дівчиною? Тим більше, коли у неї такий багатий словниковий запас любовної лексики. Я б не відмовився від лекції».
Ілля жартував, і це тішило — отже, не сердиться.
Поступово наше спілкування відновлювалося, і я поверталася до життя. Хвилювання в душі зникало після його повідомлень, а коли він довго мовчав, тяжкість і страх поверталися.
Я теж намагалася писати йому не часто, аби не набридати. Але він писав мені ще рідше. Наприклад, наступного дня він так і не з'явився, але вночі, коли я вже спала, скинув близько двадцяти пропущених викликів і написав пару ніжних слів. Так ми і спілкувалися: одним-двома повідомленнями на день.
Я нікому не сказала, що Ілля знову мені пише, бо довелося б зізнатися, що я сама перед ним вибачилася. Мене б не зрозуміли. Всі вважали, що Ілля грає моїми почуттями, а можливо, навіть сміється наді мною. Але моє серце не могло мене обманювати, я ніколи не помилялася в людях. Просто Ілля дорожив своєю свободою.
Я не наважувалася писати йому про своє кохання. Хвилювалася, що він знову зникне. А ще я розуміла, що тільки моє мовчання може торкнутися чогось в його душі, і тоді він зрозуміє, що я потрібна йому. Тому я з усіх сил намагалася бути стриманою.
Можливість зникнути з його життя і дати час все обміркувати мені випадала наприкінці липня — ми їхали з мамою на море. Я дуже раділа, що вона їде разом зі мною, тому що наодинці з собою — без Іллі — це було б нестерпно. Я думала про те, що, можливо, перед від'їздом мені варто написати Іллі про свої почуття, і на два тижні просто відключити інтернет. Дати Іллі час визначитися, зрозуміти, хоче він бути зі мною чи ні, набратися сил і бути щирим, адже він не любив завдавати людям болю.
Але все залежало від того, як буде складатися наше спілкування до моєї відпустки, а поки я задовольнялася лише його нечастими повідомленнями. Він мені не телефонував.
«Вчора ввечері Ілля ще раз написав, а зараз все одно мовчить. На душі хвилювання: такий тягучий біль через те, що все так скінчилося. Я дуже хочу бути з ним, але він теж повинен хотіти. Якщо він повернеться, то я… Я сама поїду до нього у вересні! Я зроблю це! Але я повинна дати йому свободу. Але як же я хочу, аби він сумував за мною. Ілля, Боже, прошу вас, дайте мені сил пережити це і прийняти поразку гідно.
Сьогодні мені дуже сумно. Не погано і не нестерпно боляче, а дуже сумно. Сумно втрачати, відпускати, але ж я повинна дати Іллі свободу. Я зробила все, що могла, але я не можу вплинути на його почуття. Занадто пізно. Я молюся Богу про смирення, я хочу гідно прийняти його нелюбов, я хочу побажати Іллі щастя. І якщо він так і не повернеться, я повинна поважати його рішення.
Він пише мені один раз на декілька годин. Пише і зникає. Пише і зникає. А я чекаю його смиренно. Не знаю, але саме зараз, в цю хвилину, я раптом відчула, що все буде добре, все може стати реальністю. Як шкода, що це відчуття скоро мине, і мене знову накриє хвилею зневіри.
І все ж боляче. Це постійне хвилювання в грудях протягом двох тижнів. Невже воно ніколи не зникне? Напевно, коли це станеться, я буду абсолютно щасливою. Як же важко!
Якщо Ілля знову відкриється, скаже мені про кохання, повернеться, буде таким, як раніше, більше писатиме, знову зателефонує, якщо я відчую, що він не знущається наді мною, то я виправлюся, я стану спокійною, я повірю йому остаточно, я розслаблюсь. Але мені потрібен цей шанс. Як же я хочу до нього!
Не знаю, що й гадати. Що у нього в голові? Чи думає він про мене взагалі? Ми зараз граємося одне з одним, тримаємося на відстані, а раптом це кінець? А може, навпаки — початок? Після всіх з'ясувань стосунків, можливо, ми просто почнемо спокійно спілкуватися? Хто знає. Скоро я поїду, що станеться за ці дні? Що залишиться від нашої любові? Ілля, мені просто хочеться відчути тебе, побути поруч, частіше спілкуватися. Я не хочу, аби все скінчилося саме так… Я більше не пишу йому про любов, не випрошую її, ми стримані, так все може і затихнути.
Написала Іллі, а повідомлення вже більше двох годин не доставлено. І знову тривога на душі, що я вже в нього в чорному списку і так далі, хоча розумом усвідомлюю, що це не так, інакше не було б таких повідомлень і 40 пропущених викликів. Ми граємо наші ролі, нам весело, ось тільки моєму серцю гірко від того. Через три дні я їду на море. Відчуваю якусь смиренність, тому що до від'їзду я не в силах на щось вплинути, я можу лише покірно чекати: напише мені Ілля, зателефонує, чи буде доставлено моє повідомлення взагалі. Нікому не кажу про те, що Ілля повернувся, мені не потрібні нічиї поради. Я не хочу думати про будь-чиє ставлення до цього. Занадто багато людей втягнуто в складну ситуацію мого життя. Мені потрібен спокій. І Іллі також.
"Безмірна залежність" отзывы
Отзывы читателей о книге "Безмірна залежність". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Безмірна залежність" друзьям в соцсетях.