Я була вдячна Іллі за цю пригоду. Ніколи не була в подібних місцях, і мені стало цікаво.

— Знаєш, що я тільки що згадав? У мене ж прийом у лікаря-алерголога призначений на день твого від'їзду. Опівдні. А ти о котрій відлітаєш?

— Приблизно в цей же час. І що ти думаєш робити? — запитала я.

— Не знаю. Я не можу пропустити цей прийом — сестра мене вб'є.

Його відповідь мене засмутила.

— Тобто я повинна сама розбиратися зі своїм від'їздом? — запитала я роздратовано.

— Маковцева, не дратуй мене. Потрібно спокійно обговорювати всі питання. Я тому і заговорив про це, аби вирішити проблему. Ми обов'язково що-небудь вигадаємо, а ти поводься спокійно, — Ілля теж говорив з роздратуванням.

Я одразу згадала свого чоловіка, який завжди скаржився на те, що я занадто гостро реагую на всілякі дрібниці. Напевно, я дійсно поводила себе не найкращим чином.

— Просто мені не хочеться летіти, навіть не попрощавшись з тобою.

— Мені теж. Тому і кажу — щось обов'язково вирішимо. До речі, тут недалеко від будинків розпусти, — Ілля розсміявся, — знаходиться турагенція, в якій Маша працює. Зайдемо до неї, подаруємо твій подарунок?

— Так, звичайно!

Ми зайшли в офісну будівлю, піднялися на другий поверх і ввійшли до її кабінету.

— Маша у відпустці, — сказала нам її колега, — а ви щось хотіли?

— Так, мабуть, — відповів Ілля та перейшов на німецьку мову. Я почула слово «Іспанія». Усвідомивши, що Ілля не хоче, щоб я розуміла, про що він говорить, я вийшла з кабінету. Мені стало дуже сумно. Коли він вийшов, і ми попрямували до виходу, я намагалася на нього не дивитися.

— Що це з тобою? — запитав він, коли ми вийшли на вулицю.

— Все добре, — відповіла я.

— Щось не видно. Давай кажи, що не так. До речі, це не ти мені телефонувала? — Ілля простягнув мені свій телефон, і я побачила пропущений виклик з казахстанського номера.

— Ні, це не я, це твоя Олена! — відповіла я грубо.

— Чого ти так вважаєш? Я гадав, що це ти. Бачиш, цього номера у мене в телефонній книзі немає.

— А то ти не знаєш, що це код Казахстану. Я знаю, тому що з такого номера мені в серпні всілякі образи писали. Може, навіть саме з цього.

— Так, — Ілля обійняв мене за плечі, — не накручуй себе. Бачиш, я ж не відповів на виклик. Мені все одно, хто телефонував. Я просто гадав, що це ти. І що сталося, коли ми були в турагенції? Кажи як є.

— Ти почав розмовляти з нею німецькою, тобто не хотів, щоб я розуміла. І ти казав щось про Іспанію.

Ілля розсміявся:

— Я говорив німецькою тому, що ця жінка завжди на неї переходить при розмові зі мною. Цього разу я вирішив її випередити. І так, я хочу одного разу поїхати до Іспанії, я кілька років там не був. Це просто плани, нічого конкретного.

Я почала заспокоюватися. Почуття, що Ілля виштовхує мене зі свого реального життя, почало відступати.

— Я теж хочу до Іспанії, — сказала я.

— От і добре. Буду мати це на увазі.

— Чому ти цілувався з Оленою в Римі? — раптом запитала я. Так завжди буває в конфлікті: спливають на поверхню всі невирішені питання. Ілля деякий час йшов попереду, а я його наздоганяла, потім він все ж відповів:

— Вона попросила по старій дружбі зробити кілька романтичних знімків, і я погодився.

Я вирішила вдовольнитися такою відповіддю і більше ніколи не повертатися до цієї теми.

Ми обійшли центр Мюнхена і побували скрізь, де я хотіла. По дорозі ми зустріли колегу Іллі за попередньою роботою, який ледь його впізнав і був дуже здивований бачити поруч із ним дівчину.

— Я знаю, куди ми зараз підемо і трохи відпочинемо — в п'ятизірковий готель, — урочисто оголосив Ілля.

— А нас туди впустять?

— Звичайно. Я часто туди заходжу, просто щоб посидіти і відпочити. А які там туалети! Ти просто зобов'язана зробити там селфі!

Що може бути особливого в п'ятизірковому готелі? Так, там було гарно, і ми зробили кілька фото. Але я хотіла йти далі, адже мені було некомфортно, все тут було не для нас. Проте Ілля насолоджувався кожною миттю, сидячи у великому кріслі в холі і попиваючи воду з лимоном.

— А тепер ти повинна оцінити цей туалет, — сказав він, хапаючи мою сумку і штовхаючи мене до дверей, — йди і роздивись все уважно.

Мені було смішно. Так, туалет був також гарний, але що особливого може в ньому бути? Потім я згадала, що Ілля жив без зручностей у своїй кімнаті і, напевно, тому з такою повагою ставився до подібної розкоші.

Коли я вийшла, Іллі не було там, де ми розійшлися. Я озирнулася, повернулася в хол, а потім назад, але його ніде не було. У Іллі була моя сумка з телефоном, документами, грошима, і мені стало страшно. А раптом саме зараз настав той момент, коли він вирішив помститися? Я знову пройшлася коридорами готелю, а коли повернулася назад, почала плакати. Що мені робити без документів і грошей в чужій країні?

— Вам допомогти? — звернувся до мене працівник готелю англійською мовою. У мене залишалася одна надія.

— Прошу вас, не могли б ви зайти до чоловічої вбиральні і покликати Іллю. Я не знаю, там він чи ні.

Молодий чоловік виконав моє прохання, і через кілька секунд слідом за ним вийшов Ілля з моєї сумкою.

— Попереджати треба, — сказала я, вихоплюючи з його рук сумочку.

— Ти чого? — здивовано запитав він.

Що я могла йому відповісти? Що на третій день нашого спілкування досі йому не довіряю і чекаю підступних вчинків?

Я спробувала посміхнутися:

— Ти забрав мою сумку і зник. Я подумала, що ти вирішив пожартувати і десь ховаєшся.

— Ні, я просто робив селфі в туалеті, — Ілля уважно на мене дивився, — Маковцева, ти добре почуваєш себе? Завелася на рівному місці. Йдемо до торгового центру, там перекусимо, і ти прийдеш до тями.

Коли ми йшли, я заглянула в свою сумку: вона була наповнена серветками. Так ось що робив Ілля насправді: він запасався туалетним папером. Вся моя образа на нього минула.

У торговому центрі ми сіли за столик, і Ілля дістав булочки, які купив для нас ще вдень.

— Ти дуже знервована і швидко втомлюєшся, тому що мало їси, — почав він мене повчати, — це не діло. У тебе хворобливий вигляд. Ти розумієш, що повинна краще харчуватися?

Я пропускала його слова повз вуха, але коли ми перекусили, мені дійсно стало значно краще.

— Ти маєш рацію, Ілля, обіцяю, що буду їсти більше, — я посміхнулася, — я знову себе відмінно почуваю і готова продовжувати нашу подорож.

— Тоді обирай: йдемо в круте місце пити каву або в круту крамницю аудіотехніки? В такому місці ти точно ніколи більше не побуваєш.

— З огляду на те, що ми вже перекусили, йдемо до крамниці, а каву вип'ємо в інший день.

І ми пішли до крамниці. Хоча це місце складно було назвати крамницею в класичному сенсі. Це було величезне приміщення зі скляними кімнатами, в яких стояло безліч найрізноманітніших музичних центрів, програвачів платівок, колонок, навушників різних моделей, розмірів, кольорів, дешевих і шалено дорогих. У цих кімнатах можна було закриватися і слухати музику. Ілля мав рацію — таке дивовижне місце я навряд чи могла ще десь побачити.

Ми засіли в одній з кімнат і увімкнули музику. Такого звучання я ще ніколи не чула. Я навіть закрила очі від задоволення і на деякий час полетіла.

Коли я подивилася на Іллю, він виглядав абсолютно щасливим.

— Я обожнюю музику, — тихо промовив він, і це захоплення було написано на його обличчі. Напевно, музика переносила Іллю в інший світ, де він міг бути тим, ким хотів бути завжди, де у нього було все, що душі завгодно, де він жив, а не існував. Як би я хотіла бути в цьому світі поруч з ним. Зрозуміло тепер, чому він постійно вдома вмикає музику: це єдине, що робить його щасливим, відволікає від дійсності. Цікаво, якби ми були разом, він би слухав мою улюблену музику?

Ми провели в цьому дивовижному місці близько двох годин, а потім втомлені, але задоволені, поїхали додому.

Наближаючись до будинку, я вже хвилювалася. З моїм мобільним зв'язком щось сталося, і всі ці дні в Німеччині я не могла писати повідомлення і телефонувати, зі мною також ніхто не міг зв'язатися. Інтернет працював тільки через wi-fi, і виходить, що весь день мене не було на зв'язку. Рідні, напевно, хвилювалися.

Так і виявилося: варто було мені переступити поріг будинку, як на телефон посипалося безліч повідомлень від мами. Я одразу їй зателефонувала і почула, що вона плаче. Насилу я все ж її заспокоїла, а потім сказала:

– І все ж, я попередила вранці, що їду гуляти. Чому я повинна хвилюватися через те, що ви нервуєте, замість того, аби відпочивати і насолоджуватися?

— Не говори таких слів мамі, вона і так пригнічена, — прошепотів Ілля, і я пом'якшала.

Коли ми з мамою договорили, я спробувала виправдатися:

— Розумієш, ми завжди в курсі справ одне одного. Ми все знаємо одне про одного, кожного дня спілкуємося. Іноді від цього хочеться відпочити, особливо, коли я поруч з тобою.

— Кожного дня телефонуєте одне одному? — Ілля був вражений. — Тепер зрозуміло, чому ти така напружена. Гаразд, давай вечеряти. Сьогодні у нас дуже смачна салямі. Завтра субота, нам обов'язково потрібно буде сходити до крамниці, тому що в неділю тут нічого не працює.

– Із задоволенням піду до магазину! Мені потрібно купити шоколад своїм племінникам.

— Шоколадки я їм і так дам. Ти ж бачила, як їх у мене багато.

Було приємно це чути. Ілля був щедрим, придбав мені квитки на літак, готовий був пригощати моїх племінників. І я дещо згадала. Взявши свій гаманець, я дістала сто євро та поклала їх на холодильник.

— Ми домовлялися, що за квитки ми платимо навпіл. Коли ти до мене приїдеш, вчинимо таким же чином.

Ілля зробив вигляд, що не чує мене, і продовжував накривати на стіл. Думаю, він не хотів нагадувати про гроші, але ми так домовлялися, до того ж, я дала йому менше половини.