Після того як ми повечеряли і прийняли душ, Ілля ліг поруч зі мною і сховав у своїх обіймах. Ми знову дивилися смішні ролики в інтернеті, цілувалися, обнімалися. Він розповідав веселі історії зі свого життя. Але одна з них мене не потішила. Він знову почав розповідати про дівчат.

— Йдемо ми якось з одним знайомим по Тюмені, а попереду дівчина-білявка. Молода зовсім, років двадцять. Мені друг каже: «Слабо, Ілюха, номер телефону взяти?». Ну, довелося йти знайомитися. Номер телефону я, звичайно, отримав. Показати тобі її?

— Не потрібно. І взагалі, я не хочу про це розмовляти, — сказала я, трохи від нього відсторонюючись.

— Ось вона, — Ілля проігнорував мене і почав показувати фото в месенджері.

— Навіщо ти це робиш? — не витримала я. — Мені неприємно слухати, як ти спілкуєшся з якоюсь дівкою.

— Ти чого? Ми не спілкуємося. Хоча нещодавно вона мені надіслала смайлик. Я сам не зрозумів, навіщо.

— Ось з нею і спілкуйся, — сказала я, відвертаючись до стіни.

— Кохана, що ти таке кажеш? — почав Ілля, намагаючись розвернути мене до себе, але я відштовхнула його руку.

Деякий час ми лежали мовчки. Я все чекала, коли він обійме мене і заспокоїть, але замість цього почула:

— Саме це я мав на увазі, коли казав про свободу своїх дій і висловлювань.

— Твоя свобода не повинна завдавати оточуючим біль.

На це Ілля нічого не відповів, а ліг на свій матрац на підлозі. Настала гнітюча тиша. Він щось дивився в своєму телефоні, а я згорнулася калачиком на ліжку. Я одразу згадала його розповідь про те, як одного разу, коли Олена жила у нього цілий місяць, вони посварилися і більше двадцяти днів не спілкувалися. Ілля вмів контролювати свої емоції і вичікувати. Якщо він ображався, то примирення від нього не чекай. А я не хотіла провести дні, що лишилися, в тиші. Так, я вважала, що він не правий, але я не хотіла псувати наш відпочинок. Ця ситуація нагадала мені вічні суперечки з чоловіком, і у мене не було бажання це повторювати. Я розвернулася до Іллі і простягнула до нього руки:

— Йди до мене.

— Навіщо? — запитав він ображено, але не грубо.

— Просто йди до мене.

Ілля не грав на моїх почуттях і не знущався, а відразу ліг до мене і міцно-міцно обійняв.

— Пробач мені, — прошепотіла я, повертаючи тим самим йому його свободу.

— Ця дівчина взагалі для мене нічого не значить. Просто це кумедна історія, і я вирішив її розповісти, — почав виправдовуватися Ілля, і я була рада, що він намагається мені все пояснити.

— Я знаю, я все зрозуміла, — прошепотіла я, притискаючись до нього ще сильніше.

— Знаєш, раніше я б подумав, що ти просто примхливе стерво, що виносить мозок, але тепер я розумію, чому ти так себе поводиш. Ти немов загнане в кут мишеня, білка в колесі. Ти викладаєшся на роботі, вдома у тебе вічний контроль. Ти в постійній напрузі, тому така знервована.

Чи то втома, чи то правдивість його слів подіяли, але я розплакалась.

— Що ти! Не треба, — Ілля погладив мене по голові, — почни жити для себе. Не для батьків, друзів, мене. Ні, тільки для себе. Ти повинна робити те, що хочеш, і не думати про почуття оточуючих. Припини жити для них.

— Добре, Ілля, не буду, — сказала я, приходячи до тями і заспокоюючись. Як же добре він знав мене. Як же сильно я кохала його і потребувала цієї його мудрості і підтримки.

Довгий час ми лежали в тиші, лише стукіт наших сердець, що бились в унісон, лише голоси сусідів за стіною. Але нам було не до них, між нами відбувалося справжнє єднання.

— А я ж не працюю, — сказав Ілля тихо і трохи невпевнено.

— Тобто? — запитала я і завмерла.

— З травня не працюю. Живу на допомогу по безробіттю — одна тисяча євро на місяць.

Для мене ця новина була як грім серед ясного неба. Виходить, весь цей час Ілля мене обманював? Я хотіла обуритися, але вчасно схаменулася: Ілля починав казати правду, і я повинна була його підтримати.

— Так ось чому ти судився з роботодавцем у серпні?

— Так, і виграв, між іншим, — відповів він, і я відчула, що він розслабляється. Почав захоплено розповідати мені про той судовий процес.

— Ти, звичайно, ще той негідник, — сказала я жартівливо, — всі ці місяці брехав мені.

— Не завжди. У мене були дрібні заробітки.

— Знаєш, все це не має значення. Головне, що тепер ти зі мною щирий. Дякую тобі за це.

Мені здається, що саме зараз ми стали по-справжньому близькими одне одному.

День четвертий

Вранці я прокинулася рано, але Іллю не будила. Озирнулася, оглянула кімнату і подивилася на все з іншого боку. Ілля не працював. Тепер все стало на свої місця, і вся його брехня була виправдана. Збрехавши одного разу, він вже не міг сказати мені правду, тому поводився так влітку, на початку осені: не був упевнений, що готовий переді мною відкритися. Але тепер все було інакше. Нарешті Ілля був абсолютно щирим, і я могла йому вірити. Він відкрився зовсім з іншого боку. Вчора він сказав, що не збирається працювати, доки йому платять допомогу по безробіттю. Виходить, таке життя його цілком влаштовує. А чи є місце для мене в цьому його житті? Чи захоче він одного разу зробити хоч щось для того, аби я була поруч? Або його влаштовує самотність? Тепер я точно знала, що він кохає мене, але чи готовий він боротися за нас: знайти роботу, зняти іншу квартиру, допомогти мені з переїздом, облаштуванням? Чи все залежить тільки від мене?

Від роздумів мене відволік Ілля, який прокинувся і почав потягатися. Потім він відразу ліг до мене, і ми віддалися коханню. Ми дуже довго лежали в тиші, насолоджуючись одне одним, а потім Ілля увімкнув музику і зайнявся приготуванням сніданку, а я почала листуватися з рідними. Дивно, але я тільки зараз подумки зауважила, що Ілля всі ці дні ні з ким не спілкувався по телефону, не заглядав у нього, не писав повідомлень. Він був повністю зі мною, і це було приємно. Я взагалі помітила, що Ілля не залежить від усіх цих месенджерів, соцмереж, і в моїй голові почало прояснюватися, чому іноді його не було на зв'язку, він довго не відповідав, не телефонував: Ілля просто не заглядав у свій телефон. Чудово було це усвідомити. Тепер я могла не хвилюватися, якщо він не буде довго відповідати.

І знову від думок мене відволік Ілля, розповідаючи якусь кумедну історію.

– І він сказав, що я дебіл! — закінчив він і розсміявся.

— Стривай, — я прийшла до тями від його слів, — хто тобі таке сказав?

— Тренер нашої місцевої юнацької збірної з хокею після спілкування в соцмережі.

— Та як він посмів? — обурилася я. — Адже він зовсім тебе не знає!

— Тепер знає, — знову залився сміхом він. Іллю ніколи не хвилювало, що про нього думають. Але чому люди над ним потішалися?

— Вони просто не розуміють, який ти насправді, не бачать і не відчувають. Напевно, багато хто тебе не розуміє, — я піднялася з ліжка, щоб обійняти Іллю, але він підхопив мене, і ми закружляли у танці під його улюблену нецензурну музику.

— Насправді я практично всім при першій зустрічі подобаюся. Бачиш, я вмію ідеально підлаштовуватися під людей.

— Зі мною ти можеш бути справжнім, — сказала я, і він мене поцілував.

Через декілька годин мій телефон завібрував.

— О, це нагадування, що потрібно пройти кілька уроків німецької мови, — сказала я, — хочеш подивитися, як я це роблю?

Я запустила додаток і почала займатися, а Ілля сидів поруч і спостерігав.

— Ти так швидко даєш відповіді, — сказав він здивовано, а я лише розсміялася. — Молодець, навіть я так швидко не відповів би.

«Хм, і чому він такий здивований? Невже в його житті не було жодної розумної дівчини?» — подумала я.

Коли ми закінчили наш урок, я пішла до холодильника, щоб взяти нам щось смачненьке, і дещо побачила: на його дверцятах висіло фото Іллі з Оленою. Фото було старим (я його бачила ще років зо два тому на його сторінці), розірваним посередині, а потім склеєним.

— Симпатичне фото, — сказала я, знімаючи його з холодильника і показуючи Іллі.

— О, воно досі там висить? Викинь його, — просто сказав він.

Я вже четвертий день була поруч з ним і багато чого зрозуміла: Ілля був незібраним, недисциплінованим, непунктуальним, ледачим, безвідповідальним, розсіяним. Так, він точно міг жити і не помічати цього фото. До того ж, вже більше трьох місяців Олена мені не дошкуляла, отже, вони стовідсотково не зустрічалися. Ілля був зараз зі мною, а не з нею, він купив мені квитки. Він поїхав з нею влітку до Риму, тому що так мало бачив у своєму житті і не міг не скористатися такою можливістю. Я не могла його за це осуджувати. Олена залишилася в минулому, а зараз були тільки він і я. Тому я повісила їхнє фото назад на холодильник, і більше про нього не згадувала.

Після обіду ми, нарешті, почали збиратися до крамниці. Ілля заніс з балкона в кімнату два величезних пакети:

— Потрібно сміття винести. А в іншому пакеті пляшки, здамо їх сьогодні в магазині.

– Їх так багато, — здивувалася я тому, як багато він п'є.

— Ну, це не тільки мої. Якщо я йду вулицею і бачу якусь нормальну пляшку, то кладу її в свій рюкзак.

— О, — все, що я змогла на це сказати.

— До речі, ось відмінна пляшечка, — сказав Ілля, коли ми вийшли на вулицю і викинули сміття.

— Ні, ні, тільки не при мені, — сказала я, і ми пішли до крамниці.

— Ти не розумієш, це не такий збір пляшок, як у вас. Вартість тари включена до вартості напою, і держава просто повертає нам витрачені гроші. Автомати з прийому пластикових пляшок у всіх магазинах встановлені. Зараз сама все побачиш.

Ми прийшли у крамницю і попрямували до автомата. За одну пляшку автомат нараховував близько п'ятнадцяти центів, але в Іллі їх було так багато, за них усіх ми отримали квитанцію майже на 5 євро.