— Вам не холодно? — спитав він.

Я похитала головою, але він підійшов до комода, витяг звідти яскраво-червону вовняну шаль і обережно накинув її мені на плечі.

— На сьогодні все — світла вже немає. Бажаєте глянути?

Я загорнулася в шаль і наблизилася до мольберта, ступаючи босими ногами по дерев’яних дошках. Я почувалася, наче вві сні. Ніби справжнє життя розтануло без сліду за ті кілька годин, що я просиділа тут. Я боялася подивитись і розвіяти чари.

— Ну ж бо, — він жестом покликав мене підійти.

На картині я побачила дівчину, якої не впізнала. Вона зухвало дивилася на мене, її волосся відливало міддю в напівтемряві, а шкіра була бліда, як алебастр. Дівчина з владною впевненістю аристократки.

Вона була незнайома, і горда, і вродлива. Я наче подивилася на себе в чарівне дзеркало.

— Я знав, — промовив він тихим голосом. — Я знав, що така ви насправді.

Його очі були втомлені й напружені, але він був задоволений. Мій погляд затримався на дівчині з картини. А тоді, сама не знаю чому, я зробила крок уперед, повільно потяглася до нього і взяла його обличчя у свої долоні — так, що йому довелося знову глянути на мене. Я тримала його обличчя за кілька дюймів від свого, змушуючи його дивитися на мене, — наче хотіла осягнути все, що він бачить.

Я ніколи не прагнула близькості з чоловіком. Тваринні звуки й крики, що просочувалися з кімнати батьків — особливо коли батько бував п’яний, — викликали в мене відразу, і мені шкода було матір за синці на обличчі і те, як вона ледве ходила наступного дня. Але зараз пробуджене Едуардом почуття повністю затопило мене. Я не здатна була відірвати очей від його губ.

— Софі…

Я майже не чула його. Лише притягнула його обличчя ближче до себе. Світ навколо нас наче розтанув. Я відчула жорсткість його щетини під своїми пальцями, тепло його дихання на своїй шкірі. Він дивився мені в очі, так серйозно, що, можу навіть поклястись, у ту мить він ніби вперше побачив мене.

Я потяглася вперед, лише на кілька дюймів. Моє дихання завмерло, і я накрила його губи своїми. Його руки лягли на мою талію і машинально стиснули її. Його рот зустрівся з моїм, і я жадібно втягувала його дихання з присмаком тютюну, вина, теплим, вогким присмаком. О Боже, я прагнула, щоб він поглинув мене собою. Мої очі заплющилися, моє тіло спалахувало і тремтіло. Його руки заплутались у моєму волоссі, його губи торкнулися моєї шиї.

Ззовні долітали вибухи сміху вуличних гульвіс, і в цю ніч прапорів, що тремтіли на вітрі, щось у мені змінилося назавжди.

— О Софі. Я міг би малювати тебе кожен день мого життя, — прошепотів він, торкаючись губами моєї шкіри. Принаймні мені здалося, що він казав «малювати». Але на той момент це було вже байдуже.


5

Годинник дідуся Рене Ґреньє почав бити. І це, на загальну думку, була катастрофа. Місяцями годинник лежав закопаний на овочевій грядці під його будинком — якнайдалі від жадібних німецьких рук. Разом із його срібним чайником, чотирма золотими монетами та іншим годинником — кишеньковим, який його дідусь носив у жилеті.

Насправді, місто кишіло цінностями, наспіх закопаними в садах і під дорогами. План працював чудово — доки одного зимного листопадового ранку мадам Пуалан не забігла до бару, перервавши традиційну партію в доміно звісткою, що кожну чверть години з-під залишків моркви на городі Рене лунає приглушений бій.

— Навіть я з моїм слухом це чую, — прошепотіла вона. — А якщо вже я чую, то, будьте певні, вони почують теж.

— А ви впевнені, що чули саме це? — спитала я. — Минуло вже чимало часу відтоді, як цей годинник заводили востаннє.

— Може, то просто мадам Ґреньє в могилі обертається, — докинув месьє Лафарж.

— Я б не став ховати дружину серед овочів, — буркнув Рене. — Вона б зробила їх ще більш хирлявими й гіркими, ніж вони вже є.

Я нахилилася, щоб витрусити попіл з попільниці, і притишила голос:

— Краще вам, Рене, відкопати його під покровом ночі та загорнути в мішковину. Сьогодні буде безпечно — вони привезли додаткові харчі для своєї вечері. Більшість із них буде тут, і патрулювати вулиці лишиться небагато людей.

Минув уже місяць, як німці почали вечеряти в «Червоному півні», і на спільній території було встановлено такий-сякий мир. З десятої ранку до пів на шосту бар належав французам, і тут перебувала звична публіка — старі й самотні. Потім ми з Елен прибирали, а тоді готували для офіцерів, які приходили трохи раніше за сьому. Німці очікували бачити їжу на столах майже одразу після того, як з’являлися на порозі. Були в цьому свої переваги: кілька разів на тиждень, коли зоставалися залишки, ми ділили їх між собою (хоча тепер це були здебільшого м’ясні або овочеві обрізки, а не вишукана страва з курчати). Що суворішими ставали холоди, то голоднішими бували німці, а нам з Елен бракувало сміливості притримати щось для себе. І все ж навіть ці випадкові крихітні надбавки мали свій вплив. Жан почав менше хворіти, наша шкіра ставала чистішою, і кілька разів нам вдалося потай передати до будинку мера трохи звареного з кісток бульйону — для хворої Луїзи.

Були й інші переваги. Коли ввечері німці йшли, ми з Елен кидалися до вогню та витягали звідти дрова, аби потім підсушити їх у льосі. Назбиравши недогарків після кількох вечорів, ми могли розпалити невеличкий вогонь удень, коли бувало особливо холодно. У такі дні бар ледь уміщував усіх відвідувачів, хоча мало хто з них замовляв собі випити.

Але був, цілком очікувано, і негативний бік. Мадам Дюран і мадам Лув’є вирішили, що, навіть якщо я не розмовляю з офіцерами, не усміхаюся до них і не сприймаю їх інакше, ніж величезний тягар у своєму домі, я все одно користуюся німецькими щедротами. Я відчувала їхні погляди на собі, коли приймала регулярні партії харчів, вина і дров. Я знала, що ми є предметом палких дискусій скрізь навколо майдану. Єдиною розрадою було те, що завдяки комендантській годині сусіди не бачили пишні вечері, що ми готували для цих людей, і те, як цими темними вечорами готель перетворювався на місце дружнього спілкування та жвавих дискусій.

Ми з Елен звикали жити під звук іноземного акценту в нашому будинку. Кількох із них ми навчилися розпізнавати. Один був високий і худий, з завеликими вухами, він постійно намагався нам дякувати нашою рідною мовою. Інший був буркотун із вусами, в яких пробивалася сивина, — цей завжди примудрявся знаходити недоліки в усьому, вимагаючи солі, перцю й добавки м’яса. Ще був коротун Гольґер, який забагато пив і постійно задивлявся у вікно, майже не помічаючи того, що відбувалося поряд. Ми з Елен люб’язно кивали у відповідь на їхні репліки, дбаючи про те, щоб бути чемними, але не дружніми. Якщо чесно, траплялися вечори, коли їхня присутність майже приносила мені задоволення — присутність не німців, але людських істот. Чоловіки, весела компанія, апетитні запахи з кухні. Ми смертельно скучили за чоловічим товариством, за самим життям, якого не знали так довго. Але бували й інші вечори, коли щось ішло явно не так. Тоді вони здебільшого мовчали, їхні обличчя були жорсткі й напружені, а розмова велася коротким шепотінням. Вони скоса поглядали на нас, наче згадуючи, що ми вороги. Наче ми розуміли хоч щось із того, що вони кажуть.

Орельєн навчався. Він узяв звичку лежати на підлозі кімнати № 3, припавши обличчям до діри в паркеті, сподіваючись одного дня побачити мапу чи наказ, що забезпечило б нам військову перевагу. Він мав дивовижні успіхи в німецькій: коли офіцери йшли, він копіював їхній акцент або промовляв фрази, від яких нас розбирав сміх. Траплялося, що він навіть розумів уривки розмов: котрий з офіцерів перебуває в der Krankenhaus (шпиталі), скільки солдатів були tot[28]. Я тривожилася за нього, та водночас пишалася ним. Це давало мені відчуття, ніби, обслуговуючи німців, ми водночас служимо якійсь таємній меті.

Тим часом комендант поводився бездоганно чемно. Вітався зі мною якщо не тепло, то принаймні все люб’язніше. Нахвалював їжу, не намагаючись при цьому лестити, і пильно стежив, аби жоден із його людей не випивав над міру і не дозволяв собі розв’язної поведінки.

Кілька разів він заводив зі мною розмови про мистецтво. Я почувалася не дуже зручно в таких розмовах віч-на-віч, але була в них і невелика розрада: вони нагадували мені про мого чоловіка. Комендант розповідав про своє захоплення Пуррманом, про німецькі корені митця, про бачені ним картини Матісса, які викликали в нього бажання відвідати Москву й Марокко.

Спочатку я розмовляла про це неохоче, але потім збагнула, що не можу зупинитися. Це було наче нагадування про інше життя, інший світ. Він був зачарований стрімким розвитком Академії Матісса, байдуже, було між художниками суперництво чи щира любов. У нього була типова адвокатська манера говорити: швидко, зважено, без огляду на тих, хто не міг одразу ж збагнути його думку. Гадаю, йому подобалося розмовляти зі мною тому, що я не губилась у його присутності. Мабуть, щось у моєму характері не давало виявити страх, хай якою наляканою я почувалася в глибині душі. Ця риса дозволила мені впевнено триматися серед зарозумілої публіки паризького універмагу і так само добре служила мені тепер.

Йому особливо подобався мій портрет у барі. Він міг так довго дивитися на нього, обговорюючи сильні риси техніки Едуарда, його використання кольору, його манеру накладати мазки, що я швидко припинила ніяковіти через те, що йдеться саме про мій портрет.

Його батьки, зізнався він, самі були «некультурні», але зуміли пробудити в ньому жагу до навчання. Він мріяв після війни продовжити свій інтелектуальний розвиток: подорожувати, читати, навчатися. Його дружину звали Лізл. Якось увечері він повідав, що є в нього й дитина, хлопчик двох років, якого він ще жодного разу не бачив. (Коли я розповіла про це Елен, то сподівалася побачити на її обличчі співчуття, натомість вона різко заявила, що краще б він не гаяв часу, окуповуючи чужі країни.)