Чоловіки тут тримають фотографії своїх коханих, наче талісмани, — зім’яті, брудні знімки, які становлять для них цілий скарб. Мені не потрібна фотографія, щоб побачити тебе переді мною, Софі: варто лише заплющити очі, щоб згадати твоє обличчя, твій голос, твій запах. Ти не уявляєш, яка ти для мене втіха.

Знай, моя люба, що я щодня дякую Богові не за те, що пережив цей день, як мої товариші, але за те, що кожен прожитий день на двадцять чотири години наближає моє повернення до тебе.

Твій Едуард


Письмо було написане два місяці тому.

Я не з тих, хто легко проливає сльози, якщо плаче взагалі. Але тепер — чи то від виснаження, чи, може, від потрясіння, викликаного подіями минулого дня, — я вклала лист у конверт, поклала голову на руки і, сидячи на холодній порожній кухні, заридала.


Я не могла розповісти містянам, чому вже час різати порося, але наближення Різдва дало мені чудовий привід. На Святвечір офіцери їстимуть у «Червоному півні», і їх буде більше, ніж зазвичай. Тож було погоджено, що, поки вони тут, мадам Пуалан справлятиме таємну rе´veillon[35] у себе вдома, за дві вулиці від майдану. Доки я буду при німецьких офіцерах, маленький гурт містян зможе спокійно засмажити й з’їсти порося, заховане в хлібній печі в погребі мадам Пуалан. Елен допоможе мені накрити стіл для німців, а потім прослизне крізь діру в льосі, спуститься алеєю та долучиться до наших дітей у будинку мадам Пуалан. Ті, хто мешкає задалеко, щоб пройти крізь місто непоміченими, залишаться в неї після комендантської години, ховаючись, якщо раптом надійдуть німці з перевіркою.

— Але це нечесно, — заперечила Елен, коли за два дні я виклала свій план меру в її присутності. — Якщо ти залишишся тут, то будеш єдиною, хто пропустить усе. Так не можна — ти ж стільки зробила, щоб урятувати порося.

— Одна з нас має лишитись, — наголосила я. — Ти ж знаєш, набагато безпечніше, якщо ми будемо впевнені, що всі офіцери перебувають в одному місці.

— Але це вже буде не так, як ми хотіли.

— Ага, ніколи не буває так, як хочеться, — відрізала я. — І ти не гірше за мене знаєш, що комендант помітить, якщо я піду.

Я бачила, як вони з мером перезирнулися.

— Не сперечайся, Елен. Я ж la patronne[36]. Він очікує бачити мене тут щовечора. І якщо я зникну, він зрозуміє: щось відбувається.

Навіть мені самій здалося, що я занадто гаряче протестую.

— Слухай, — продовжила я, змушуючи себе говорити заспокійливим тоном. — Залиш мені трохи м’яса. Принесеш у серветці. Обіцяю: якщо німці матимуть досить харчів, щоб улаштувати святкову учту, мені буде чим почастуватись. Я себе не ображу, даю тобі слово.

Здається, вони заспокоїлись. Я не могла сказати їм правду, але відтоді, як дізналася, що комендантові відомо про порося, я втратила будь-яке бажання поласувати свининою. Те, що він не викрив, а тим більше не покарав нас, не приносило мені радісного полегшення — навпаки, глибоко непокоїло.

Відтепер, побачивши, як він роздивляється мій портрет, я більше не відчувала гордості за те, що навіть німець визнає талант мого чоловіка. Коли він заходив на кухню, щоб зав’язати звичайну розмову, я напружено завмирала, боячись, що він згадає про порося.

— От, знову, — сказав мер. — Підозрюю, ми тепер ваші боржники.

Він виглядав зовсім розбитим. Його донька вже тиждень була хвора. Його дружина якось сказала мені, що кожного разу, як дівчинка хворіє, він майже не спить від тривоги.

— Не кажіть дурниць, — різко відповіла я. — Порівняно з тим, що роблять наші чоловіки, це просто чергова буденна робота.

Сестра знала мене надто добре. Вона не ставила прямих питань, це було не в характері Елен. Але я відчувала, як вона дивиться на мене, чула легку знервованість у її голосі щоразу, як йшлося про rе´vellion. Нарешті за тиждень до Різдва я зізналася їй. Вона сиділа на ліжку й зачісувала волосся. Її рука зі щіткою так і застигла в повітрі.

— Як гадаєш, чому він нікому не розповів? — спитала я, закінчивши.

Вона дивилася на покривало. Коли вона підняла на мене очі, в них застигло щось схоже на жах.

— Думаю, ти йому подобаєшся, — відповіла вона.


Тиждень перед Різдвом видався клопітним — хоча перелік того, що ми могли підготувати до свят, був дуже обмежений. Елен і двійко старших жінок шили ганчір’яні ляльки для дітей. Вони були зовсім примітивні: спіднички — з мішковини, обличчя — з вишитих панчіх. Але важливо було, щоб діти Сент-Перонни отримали трохи дива на це безрадісне Різдво.

Я, зі свого боку, ставала все сміливішою. Двічі я крала картоплю з німецьких постачань, готуючи з решти пюре, щоб приховати нестачу, а крадене ховала по кишенях і відносила тим, хто зовсім ослаб. Я цупила дрібну моркву і затикала її до крайки спідниці — якби навіть мене зупинили та обшукали, нічого б не знайшли. Мерові я передала дві банки курячого бульйону, аби його дружина зготувала Луїзі трохи супу. Дитина була бліда і билася в лихоманці. Її мати казала, що дівчинка останнім часом трохи здала і, схоже, почала замикатись у собі. Дивлячись на її мляве, змучене нескінченним кашлем тільце, потонуле у величезному старому ліжку з його порепаними ковдрами, я подумала, що навряд чи засуджую її. Бо хіба це життя для дітей?

Ми щосили намагалися приховати від них найгірше, але вони опинились у світі, де людей розстрілюють на вулиці, де чужинці за волосся витягують їхніх матерів з ліжок за якісь дрібні порушення, на кшталт ходіння до «забороненого» лісу або недостатньо виявленої поваги до німецького офіцера. Мімі дивилася на світ із мовчазною недовірою, і це краяло Елен серце. Орельєн ріс гнівливим: я бачила, як злість скипає в ньому, наче вулканічна лава, і щодня молилася, щоб, коли він нарешті не стримається, йому не довелося заплатити надто високу ціну.

Але найбільшою новиною цього тижня стала газета, яку підсунули нам під двері: грубо надрукована, під заголовком «Journal des Occupе´s»[37]. Єдиним інформаційним засобом, дозволеним у Сент-Перонні, був підконтрольний німцям «Bulletin de Lille»[38] — настільки відвертий рупор німецької пропаганди, що більшість із нас хіба що печі ним топили. Але ця нова газета містила інформацію про перебіг військових дій і повідомляла, які міста й села перебувають під окупацією. У ній наводилися коментарі до офіційних звітів, а також сатиричні статті, присвячені окупації, жартівливі вірші про чорний хліб і карикатури на відповідальних німецьких офіцерів. Автори благали читачів не питати, звідки взялася ця газета, і знищити після прочитання.

Також у ній містився список під назвою «Десять заповідей фон Гайнріха», що висміював нав’язані французам дріб’язкові правила.

Не можу передати вам, яке заворушення спричинила в нашому містечку ця газета на чотири сторінки. Напередодні Різдва містяни невпинним потоком тяглися до нашого бару, щоб погортали сторінки в туалеті (вдень ми тримали її на дні кошика для старого паперу) чи на словах переказати одне одному новини та найкращі жарти. Ми проводили стільки часу в туалеті, що німці питали, чи, бува, немає якоїсь епідемії в місті.

З газети ми дізналися, що сусідні міста розділили нашу долю. Ми чули про жахливі табори, де людей морять голодом і виснажують працею майже до смерті. З’ясувалося, що в Парижі майже не знають про наші страждання і що чотириста жінок і дітей евакуйовано з Рубе, куди їжі надходило ще менше, ніж до Сент-Перонни. Не те щоб ці клапті інформації містили щось цінне. Але вони нагадували нам, що ми й досі є частиною Франції, що наше маленьке містечко — не єдине у своїй скруті. І, що найважливіше, сама газета додавала нам гордості: адже французи досі здатні протидіяти німецьким загарбникам.

Яким чином газета потрапила до нас? З цього приводу велися жваві дискусії. Те, що її принесли до «Червоного півня», певним чином пом’якшило суспільне невдоволення тим, що ми готували для німців. Я ж дивилася, як Ліліан Бетюн у своєму каракулевому пальті поспішає повз нас по хліб, і в мене зародилася власна здогадка.


Комендант наполіг, щоб ми поїли. Це привілей, який належить кухарям на Святвечір, сказав він. Ми думали, що готуємо на вісімнадцятьох, але виявилося, що останніми двома мали бути ми з Елен. Наша втома після кількох годин кухонної метушні була нічим порівняно з солодким мовчазним передчуттям таємної учти, яка готувалася за дві вулиці від нас і на якій наші діти нарешті поїдять чудового м’яса. Отримати ж дві повноцінні вечері замість однієї — це здавалося вже занадто.

І ніяких відмов. Більше я б ніколи не відмовилась від їжі. Вечеря була чудова: качка, смажена з апельсиновими скибочками та консервованим імбиром, картопля dauphinoise[39] із зеленими бобами, а на закуску — таріль із різноманітними сирами. Елен їла свою порцію, з захопленням думаючи, що цього вечора на неї чекає ще одна вечеря.

— Я можу віддати свою частку свинини комусь іншому, — сказала вона, об’їдаючи кістку. — А собі залишу трохи шкварок. Як гадаєш?

Так чудово було знову бачити її в піднесеному настрої. Того вечора на нашій кухні ненадовго запанувало щастя. Горіли додаткові свічі, даруючи нам трохи більше дорогоцінного світла. Стояли знайомі різдвяні запахи — Елен нашпигувала помаранч гвоздикою та підвісила над пічкою, і дивовижний аромат наповнив кухню. Якщо не надто задумуватись, а просто слухати дзвін келихів, сміх, розмови, то можна було забути про те, що сусідня кімната окупована німцями.

Приблизно о пів на десяту я допомогла сестрі вдягтись і спуститися вниз, де вона мала перелізти до сусідського льоху, а звідти крізь ляду для вугілля — надвір. Далі темними задвірками вона дістанеться будинку мадам Пуалан, де приєднається до Орельєна й дітей, яких ми відвели за кілька годин до цього. Напередодні ми доправили туди порося. Воно вже добряче підросло, і Орельєну довелося тримати худобину, доки я затикала їй рота яблуком, аби не верещала. А тоді одним бездоганним змахом ножа месьє Боден, різник, зарізав її.