Alles schla¨ft; einsam Wacht.[40]

Чому він продовжував дивитися на мене? Я боялася заговорити, боялася знову підвестись, остерігаючись, що він почне ставити незручні питання. І все ж, так далі не можна — я почувалася, ніби співучасниця злочину, просто тому, що сиділа й дозволяла роздивлятися себе. Нарешті я коротко вдихнула й підняла очі. Він усе не зводив з мене погляду.

— Мадам, ви потанцюєте зі мною? Лише один танець? Заради Різдва?

— Потанцювати?

— Лише один танець. Я хотів би… Я хотів би згадати найкраще, що є у людстві. Так буває лише раз на рік.

— Я не… Я не вважаю…

Я подумала про Елен та інших, за кілька будинків звідси, що стали вільними лише на один вечір. Подумала про Ліліан Бетюн. Я уважно вдивлялася в обличчя коменданта. Його прохання здавалося щирим. «Ми будемо просто… двоє людей…»

А тоді я подумала про свого чоловіка. Чи бажала б я йому, щоб поряд були співчутливі обійми для танцю? Лише на один вечір? Чи не сподівалася я, що десь за багато миль звідси якась добросерда жінка в якомусь тихому барі може нагадати йому, що в світі є місце для краси?

— Я потанцюю з вами, Herr Kommandant, — сказала я. — Але тільки на кухні.

Він став, простягши руку, і після недовгого вагання я взяла її. Його долоня виявилася несподівано грубою. Я підступила на кілька кроків ближче, не дивлячись йому в обличчя, а тоді він поклав другу руку мені на талію.

Коли люди в сусідній кімнаті заспівали, ми почали повільно рухатися навколо столу. Я гостро відчувала його тіло лише в кількох дюймах від мого, тиск його руки поверх мого корсета. Я відчула, як груба саржа його форми торкається моєї голої руки, і приглушений звук із його грудей. Я відчувала, що майже горю від напруги, всіма силами контролюючи власні пальці, власні руки, намагаючись дбати про те, щоб не наблизитись аж занадто, боячись, що в будь-який момент він може притягти мене до себе.

І весь цей час голос у моїй голові повторював: «Я танцюю з німцем».

Stille Nacht, heilige Nacht,

Gottes Sohn, o wie lacht…

Але він нічого такого не робив. Лише наспівував і легко кружляв мене навколо кухонного столу. А я заплющила очі й на якихось кілька хвилин знову відчула себе веселою, жвавою дівчиною, що не знає ні голоду, ні холоду, а просто танцює в ніч перед Різдвом, чия голова йде обертом від доброго коньяку, а в ніздрях стоїть запаморочливий аромат спецій та смачної їжі. Я жила, як жив Едуард, насолоджуючись кожною маленькою радістю життя, дозволяючи собі бачити красу в усьому. Минуло два роки відтоді, як чоловік востаннє тримав мене в обіймах. Я заплющила очі, розслабилась і поринула у власні відчуття, дозволивши партнерові кружляти мене в танці, наспівуючи мені на вухо.

Christ, in deiner Geburt!

Christ, in deiner Geburt!

Спів припинився, і за мить, майже неохоче, він відступив, відпускаючи мене.

— Дякую, мадам. Дуже вам дякую.

Коли я нарешті насмілилася глянути на нього, в його очах стояли сльози.


Наступного ранку на нашому порозі з’явилася маленька скринька. У ній було три яйця, маленьке poussin[41], цибулина й морквина. На боці скриньки охайним почерком було виведено: «Fro¨hliche Weihnachten».

— Це означає «Щасливого Різдва», — сказав Орельєн. Чомусь він уникав дивитися на мене.


7

З посиленням холодів контроль німців над Сент-Перонною ставав усе жорсткішим. У містечку робилося неспокійно, все більше військ проходило вулицями щодня. Розмови офіцерів у барі лунали по-новому стривожено, тож ми з Елен не виходили зайвий раз із кухні. Комендант майже не розмовляв зі мною — більшість часу він проводив у тісному колі небагатьох довірених осіб. У нього був утомлений вигляд, і я не раз чула, як в обідній залі він ледь не кричить від гніву.

Того січня центральною вулицею міста повз наш готель кілька разів проходили колони полонених французів. Але нам більше не дозволялося стояти на тротуарах і дивитися. Їжі ставало все менше, офіційні добові норми скорочувались, а від мене очікували, що я й надалі влаштовуватиму пишні вечері зі все менших кількостей м’яса та овочів. Біда була на порозі.

Нові випуски «Journal des Occupе´s», що доходили до нас, розповідали про знайомі населені пункти. Відлуння далеких гарматних пострілів, від яких дрібно тремтіли келихи на столах, стало вже звичним явищем. А за кілька днів я зрозуміла, якого звуку мені бракує. Це був пташиний спів. Надійшла постанова, що всі дівчата віком від шістнадцяти років і хлопці від п’ятнадцяти будуть зобов’язані працювати на німців: збирати цукровий буряк, доглядати за картоплею, або ж їх відправлять далеко від домівки — працювати на фабриках. Оскільки до п’ятнадцятиріччя Орельєна лишалося кілька місяців, ми з Елен дедалі більше нервували. Містом ширилися чутки про те, що стається з молоддю — про дівчат, яких селили разом із цілими бандами злочинців чи ще гірше — яким наказували «розважати» німецьких солдатів. Хлопців начебто морили голодом або били, постійно перевозили з місця на місце, щоб ті залишалися розгубленими й слухняними. Попри наш молодий вік, ми з Елен становили виняток, адже, як нам повідомили, наша праця в готелі вважалася «істотно важливою для німецького добробуту». Уже цього було досить, щоб викликати обурення в решти містян, щойно ті дізналися.

Відбулася ще одна зміна — незначна, але цілком відчутна. Усе менше людей заходили вдень до «Червоного півня». Зі звичних понад двох десятків облич лишилося близько восьми. Спочатку я думала, що це холоди тримають людей удома. Потім занепокоїлась і зайшла до старого Рене дізнатися, чи він не хворий. Але той зустрів мене на порозі й різко заявив, що вважає за краще лишатися вдома. Кажучи це, він не дивився на мене. Те саме трапилося, коли я навідалася до мадам Фубер, а потім — до дружини мера. Я відчувала, що душевна рівновага покидає мене. Я казала собі, що все це — не більш як плід моєї уяви, але одного дня в обід, прямуючи до аптеки, проходила повз бар «Блан» і побачила, що Рене й мадам Фубер сидять усередині за столом і спокійнісінько грають у шашки. Я очам не повірила. Та переконавшись, що це справді вони, я опустила голову й поспішила забратися звідти.

Одна лише Ліліан Бетюн удостоювала мене дружньої усмішки. Якось уранці я заскочила її, коли перед самим світанком вона підсовувала листа мені під двері. Почувши, що я відмикаю, жінка відсахнулася.

— О, mon Dieu — дякувати небесам, це ви, — промовила вона, злякано притискаючи долоню до губ.

— Це те, про що я думаю? — спитала я, мигцем глянувши на величезний конверт без адреси.

— Хто знає? — відповіла вона, вже кваплячись назад на майдан. — Я нічого не бачу.

Але Ліліан Бетюн становила меншість — у єдиній особі. Минали дні, і я стала помічати інші речі: якщо я заходила до бару з кухні, розмова ставала тихішою, наче всі боялися, що я можу підслухати. Якщо я долучалася до розмови, всі вдавали, наче я нічого не казала. Двічі я пропонувала баночку бульйону або супу дружині мера, та тільки й чула у відповідь: «Дякую, у нас уже є». Вона трималася характерної манери розмовляти зі мною: без відвертої ворожості, але так, наче їй легшало, коли я нарешті залишала її в спокої. Я б нізащо цього не визнала, але для мене було майже втіхою, коли наставав вечір і ресторан був знову сповнений голосів, навіть якщо вони належали німцям.

Просвітив мене Орельєн.

— Софі?

— Так? — Я саме робила тісто для пирога з кроликом і овочами. Мої руки й фартух були в борошні, і я питала себе, чи буде безпечно напекти з відрізків тіста маленького печива для дітей.

— Я можу в тебе дещо спитати?

— Звичайно, — я обтерла руки фартухом. Молодший брат дивився на мене якимись дивними очима, наче намагаючись дібрати правильні слова.

— Тобі… тобі подобаються німці?

— Чи подобаються вони мені?

— Так.

— Що за безглузде питання. Звісно, ні. Я мрію, щоб усі вони зникли, а ми повернулися до колишнього життя.

— Але тобі подобається Herr Kommandant.

Я завмерла зі скалкою в руках. Потім обернулася.

— Ти ж знаєш, що це небезпечні розмови. Такі балачки можуть наразити нас на страшну біду.

— Це не мої балачки наражають нас на біду.

Ззовні, з бару, лунали голоси відвідувачів. Підійшовши до дверей, я зачинила їх, і ми лишилися в кухні наодинці. Тоді я знов заговорила, тихо й стримано.

— Кажи, що хочеш сказати, Орельєне.

— У місті говорять, що ти не краща за Ліліан Бетюн.

— Що?

— Месьє Сюель бачив, як на Святвечір ти танцювала з комендантом. Близько, з заплющеними очима, і притискалася до нього — наче його кохаєш.

Я ледь не зомліла від потрясіння.

— Що?

— Кажуть, це і є справжня причина, чому ти не хотіла брати участь у rе´veillon — щоб побути наодинці з ним. Кажуть, тому ми й отримуємо додаткові харчі. Ти німецька фаворитка.

— Через це ти й бився в школі? — я згадала його підбите око і те, як він сердито й навідріз відмовився відповідати, звідки це.

— То це правда?

— Ні, це неправда. — Я хряснула скалкою по столу. — Він спитав… він спитав, чи можу я потанцювати з ним, лише раз, з нагоди Різдва. І я подумала: хай краще залишиться тут і думає про танці, ніж почне цікавитись, що діється в мадам Пуалан. Ось і все. Одного-єдиного вечора твоя сестра намагалася захистити тебе. Завдяки тому танцю, Орельєне, ти зміг поїсти свинини на Різдво.

— Але ж я бачив його. Я бачив, як він милується тобою.

— Він милується моїм портретом. Величезна різниця.

— Я чув, як він говорить до тебе.