— Ти танцювала з ним?

Я витерла очі.

— Ну так.

— Ти танцювала з паном комендантом?

— Не дивися на мене так. Ти чудово знаєш, чим я займалася того вечора. Знаєш, що я зробила б усе, аби німці не дізналися про le rе´veillon. Утримати його тут означало дати вам усім насолодитися повноцінною святковою вечерею. Ти казала мені, що це був найкращий день відтоді, як пішов Жан-Мішель.

Вона подивилася на мене.

— Ну що, хіба ти так не казала? Саме цими словами?

Вона вперто мовчала.

— Що? Теж назвеш мене шльондрою?

Елен опустила погляд. Нарешті вона промовила:

— Я б не стала танцювати з німцем, Софі.

Знадобилося кілька секунд, аби до мене дійшло значення її слів. А тоді я встала і без жодного слова спустилася вниз. Я чула, як вона кличе мене, і зауважила, десь глибоко в пітьмі своєї душі, що цей клич лунає запізно.


Того вечора ми з Елен працювали поряд мовчки. Майже не спілкувалися, лише в разі необхідності обмінюючись фразами про те, що так, пиріг буде готовий до пів на восьму, так, вино відкорковане, і сьогодні справді на чотири пляшки менше, ніж було минулого тижня. Орельєн лишився нагорі з малечею. Тільки Мімі спустилася та обійняла мене. Я міцно притиснула її до себе, вдихаючи її солодкий дитячий запах і відчуваючи дотик її м’якої шкіри.

— Я люблю тебе, моя маленька Мі, — прошепотіла я.

Вона всміхнулася до мене з-під довгого білявого волосся.

— Я теж тебе люблю, тітонько Софі, — сказала вона.

Я сунула руку у фартух і швидко поклала до її ротика маленький шматочок печеного тіста, який приберегла спеціально для неї. Вона всміхнулася мені, та Елен одразу відвела її сходами нагору і поклала спати.

На відміну від нас із сестрою, німецькі солдати того вечора перебували в чудовому настрої. Ніхто не скаржився на продуктові скорочення. Здавалось, і зменшення кількості вина їх не турбувало. Один лише комендант виглядав похмурим і чимось стривоженим. Коли інші офіцери виголошували тости й дзвеніли келихами, він один тримався осторонь від загальних веселощів. Я гадала, чи підслуховує їх зараз Орельєн нагорі й чи розуміє, що вони кажуть.

— Давай не будемо сваритися, — промовила Елен пізніше, коли ми лягали спати. — Це краде забагато сил.

Вона простягла мені руку, і в майже повній темряві я потиснула її. Але ми обидві знали: щось змінилося.


Наступного ранку на ринок пішла Елен. Лише кілька яток працювали в ті дні, торгуючи здебільшого м’ясними консервами, страшенно дорогими яйцями та кількома видами овочів, а ще новою білизною, яку шив зі старого полотна і продавав старий з Вандеї. Я в готелі обслуговувала тих небагатьох клієнтів, що в нас лишилися, намагаючись не зважати на пересуди, що й досі велися в мене за спиною.

Десь о пів на одинадцяту ми почули заворушення надворі. Я одразу ж подумала, що знову ведуть полонених, аж тут увірвалась Елен. Її зачіска розтріпалась, очі були розширені від подиву.

— Ти нізащо не вгадаєш, — сказала вона. — Це Ліліан.

Моє серце шалено забилось. Я кинула попільнички, які чистила в ту мить, і побігла до дверей у супроводі відвідувачів, що піднялися з місць як один. На дорозі з’явилася Ліліан Бетюн. Вона була у своєму каракулевому пальті, та вже не мала вигляду паризької моделі. Іншого одягу на ній не було. Її ноги були вкриті дрібними синцями від холоду й забиття, стопи були босі й сочилися кров’ю, ліве око так запливло, що майже не відкривалося. Неприбране волосся спадало навколо обличчя, і вона кульгала так, ніби кожен крок давався їй величезними зусиллями. Обабіч ішли двоє офіцерів, підганяючи її. Замикала процесію група солдатів. Цього разу вони явно не зважали на людей, що висипали на вулицю подивитися.

Гарне каракулеве пальто було сірим від пилу. На спині серед липких кривавих згустків чітко виднілися плями від слини.

Дивлячись на неї, я почула схлип: «Maman! Maman!»[43] — і побачила позаду Едіт, семирічну донечку Ліліан, яку тримали інші солдати. З викривленим від страху обличчям дівчинка схлипувала й пручалася, намагаючись вирватися до матері. Один із них міцно тримав її за руку, не підпускаючи до полоненої. Інший шкірився, ніби тут відбувалося щось кумедне. Ліліан ступала, наче в забутті, опустивши голову й цілком занурившись у власний біль. Коли вона проминала готель, роздалися тихі смішки.

— Поглянь тепер на цю пихату хвойду!

— Думаєш, німці ще хочуть тебе, Ліліан?

— Вона їм набридла. От і вирішили позбутися.

Я не могла повірити, що це мої співвітчизники. Я приголомшено озирала ці сповнені ненависті обличчя, ці зловтішні посмішки і нарешті, не витримавши, проштовхалася крізь них і підбігла до Едіт.

— Віддайте мені дитину, — сказала я. Тепер я бачила, що цю огидну виставу споглядало, мабуть, ціле місто. Люди свистіли та улюлюкали вслід Ліліан — з горішніх вікон, з ринку, звідусіль.

Едіт благально схлипувала:

— Maman!

— Віддайте мені дитину! — прикрикнула я. — Чи тепер німці переслідують і маленьких дітей?

Офіцер, що тримав її за руку, озирнувся, і я побачила коменданта, який стояв біля пошти. Він сказав щось офіцеру поряд із собою, і за мить дитину відпустили до мене. Я відразу ж підхопила її на руки.

— Усе гаразд, Едіт. Ти будеш зі мною.

Вона сховала обличчя на моєму плечі й невтішно ридала. Однією рукою вона продовжувала марно тягтися до своєї матері. Мені здалося, що Ліліан злегка озирнулася на мене — утім на такій відстані важко було сказати напевне.

Я швидко віднесла Едіт до бару, далі від очей усього міста, від глузливих вигуків, що ніяк не втихали. Далі, до задніх кімнат готелю, де вона нічого не почує. Дитина була в істериці, та й хто міг винуватити її за це? Я віднесла її до нашої спальні, дала трохи води, а потім довго колисала в обіймах. Знов і знов я повторювала їй, що все буде добре, ми зробимо так, що все буде добре, — хоча й знала, що нам не під силу щось змінити. Вона ридала, доки останні сили не покинули її. З розпухлого обличчя дівчинки я здогадалася, що вона проплакала майже всю ніч. Лише Господь знав, що їй довелося побачити. Нарешті вона безвільно затихла в мене на руках, і я дбайливо поклала її на своє ліжко, вкривши ковдрами. Потім я спустилася вниз.

Коли я зайшла до бару, всі замовкли. У «Червоному півні» було людно — вперше за останні кілька тижнів. Елен снувала між столами з повною тацею. У дверях я побачила мера, а тоді обвела поглядом обличчя присутніх і усвідомила, що більше не знаю жодного з них.

— Задоволені? — спитала я. Мій голос тремтів. — Дитина лежить нагорі, надивившись, як ви плюєте й шкіритесь услід її побитій матері. І це люди, яких вона вважала друзями. Горді собою, еге ж?

Сестрина рука лягла на моє плече.

— Софі…

Я смикнула плечем, скинувши її.

— Що — «Софі»? Ви й гадки не маєте, що ви всі накоїли. Гадали, що все знаєте про Ліліан Бетюн. То ось, ви нічого про неї не знаєте. НІЧОГО! — від гніву я не могла стримати сліз. — Швидко ж ви всі судите, але так само швидко брали те, що вона давала, коли це було вам зручно.

Мер підійшов до мене.

— Софі, ми маємо поговорити.

— О! Тепер ви хочете поговорити! Тижнями ви дивилися на мене так, ніби від мене тхне, бо, бачте, месьє Сюель вважає мене зрадницею та шльондрою. Мене! Яка ризикувала всім, щоб дістати трохи їжі для вашої доньки. Усі ви ладні були швидше повірити йому, аніж мені! Що ж, мабуть, я не хочу говорити з вами, месьє. Після всього, що я дізналася, я, напевне, краще говоритиму з Ліліан Бетюн!

Я була розлючена. Я вже не панувала над собою. Я настільки палала від безумства, що, здавалось, іскри летять. Я дивилася в їхні тупі обличчя, на їхні роззявлені роти і вперто відкидала руку, яка намагалася стримати мене.

— Звідки, ви думаєте, брався «Journal des Occupе´s»? Гадаєте, його пташки в дзьобику приносили? Чи він прилітав сюди на чарівному килимі?

Елен наполегливо потягла мене з кімнати.

— А мені байдуже! Хто, на їхню думку, їм допомагав? Вам допомагала Ліліан! Усім вам! Навіть коли ви підкладали лайно їй у хліб, вона все одно допомагала вам!

Я опинилась у коридорі. Обличчя Елен було біле, мов крейда. Мер ішов за нею, підштовхуючи мене вперед, далі від них усіх.

— Що? — опиралась я. — Правда очі коле? Чи мені вже заборонено розмовляти?

— Сядь, Софі. Заради Бога, просто сядь і замовкни.

— Я більше не впізнаю цього міста. Як могли ви всі стояти там і горлати їй услід? Навіть якщо вона спала з німцями, як ви можете так чинити з людиною? Вони плювали в неї, Елен, ти хіба не бачила? Вони заплювали її з ніг до голови. Наче вона не людина.

— Мені дуже шкода мадам Бетюн, — тихо промовив мер. — Але я прийшов говорити не про неї. Я прийшов поговорити з тобою.

— Мені нема чого вам сказати, — промовила я, витираючи обличчя долонями.

Мер глибоко вдихнув.

— Софі, я маю новину про твого чоловіка.

Знадобилася мить, щоб усвідомити почуте. Він важко опустився на стілець поряд зі мною. Елен досі тримала мене за руку.

— Боюся, це недобра новина. Сьогодні вранці, коли останні полонені проходили містом, один із них впустив записку біля пошти. Клаптик паперу. Мій клерк підібрав його. Там сказано, що Едуард Лефевр був серед п’ятьох відісланих до табору військовополонених в Арденні минулого місяця. Мені дуже шкода, Софі.


8

Едуард Лефевр, в’язень, був звинувачений у тому, що передав полоненому окраєць хліба завбільшки з кулак. Він чинив лютий опір, коли його побили за це. Почувши розповідь, я ледь не засміялася: це було так типово для Едуарда.

Проте мені було не до сміху. Кожен клаптик інформації, що надходила мені, лише підсилював мої страхи. Табір військовополонених, у якому його утримували, вважався одним із найгірших: люди спали по двісті в одному сараї на голих дошках, ледь животіли, харчуючись водянистим супом та ячмінним лушпинням, при нагоді не гребуючи й дохлою мишею. Їх посилали працювати на каменоломню чи на будівництво залізничних шляхів, примушували тягати на плечах важкі залізні балки на відстань у кілька миль. Тих, хто падав від виснаження, карали, били або позбавляли денної пайки. Хвороби були частим явищем, і за найменшу провину людей розстрілювали.