Кожну деталь я сприймала близько до серця, і картини, що поставали перед очима, переслідували мене й уві сні.

— З ним усе буде гаразд, так? — спитала я мера.

Він погладив мою руку.

— Ми всі молитимемося за нього, — сказав він. Підіймаючись із місця, він глибоко зітхнув, і це прозвучало, наче смертний вирок.

Мер відвідував нас майже щодня після гучного арешту Ліліан Бетюн. У міру того як правда про неї ширилася містом, її образ у колективній уяві потроху зазнавав змін. Ніхто більше не кривив губи, коли згадувалось її ім’я. На ринковій площі під прикриттям ночі хтось надряпав крейдою слово «hе´roїne»[44], і хоча його швидко затерли, усі знали, кого воно стосується. Кілька цінних речей, що були поцуплені з її будинку відразу після арешту, загадковим чином повернулися на місце.

Звичайно, були й такі, хто, як мадам Лув’є і мадам Дюран, не подумав би про неї добре, навіть якби вона на їхніх очах почала душити німців голими руками. Та все ж серед завсідників бару траплялися зблиски каяття, маленькі вияви доброти, що перепадали Едіт у вигляді старого одягу чи невеликих порцій їжі, які іноді потрапляли до «Червоного півня». Очевидно, Ліліан відіслали до табору на південь від міста. За словами мера, їй дуже пощастило, що не розстріляли одразу. Він підозрював, що лише особисте прохання одного з офіцерів урятувало її від миттєвої страти.

— Однак втручання не допоможуть, Софі, — сказав він. — Її впіймали як французьку шпигунку, і не думаю, що їй збережуть життя надовго.

Що ж до мене, то я більше не була персоною нон-ґрата. Не те щоб я дуже цим переймалася — важко було повернути колишнє ставлення до сусідів. Едіт скрізь ходила за мною, наче бліда тінь. Вона мало їла й постійно питала про матір. Я чесно відповіла їй, що не знаю подальшої долі Ліліан, але їй, Едіт, буде безпечно в нас. Я звикла спати разом із дівчинкою в моїй старій кімнаті, аби, прокидаючись із криком від нічних жахіть, вона не будила двох менших. Увечері вона спускалася на четверту сходинку — найближче місце, з якого могла зазирнути до кухні, — і там ми знаходили її пізно вночі, закінчивши прибирання. Дівчинка швидко засинала, обхопивши коліна тоненькими ручками.

Страх за її матір перемішувався зі страхом за мого чоловіка. Дні минали в безмовному вирі тривоги і втоми. До міста майже не надходила інформація, і жодні відомості не просочувалися назовні. Може, десь там він помирає від голоду, лежить хворий у лихоманці або побитий. Мер отримав офіційне повідомлення про три смерті, дві на фронті, одну в таборі біля Монса; також він чув про спалах епідемії тифу в Ліллі. Кожну з цих обривчастих звісток я сприймала як особистий біль.

Елен же, навпаки, немов розквітла в цій атмосфері зловісних передчуттів. Певно, спостерігаючи мій внутрішній злам, вона переконала себе в тому, що найгірше вже сталось. Якщо Едуард, при всій своїй силі й життєздатності, опинився перед лицем смерті, то на що міг сподіватися тихий, інтелігентний Жан-Мішель. Він не міг вижити, міркувала собі Елен, отже, лишалося просто примиритися з цим. І, ніби набуваючи нових сил, вона змушувала мене піднятися, коли заставала в пивному льосі в сльозах, змушувала їсти і несподівано веселим, пустотливим тоном співала колискових Едіт, Мімі й Жану. Я була вдячна їй за стійкість. Уночі я лежала, обіймаючи чужу дитину, і мріяла ніколи більше ні про що не думати.


Наприкінці січня померла Луїза. Ми всі знали, що її дні добігають кінця, але від того не ставало легше. За одну ніч мер і його дружина наче постарішали на десять років.

— Я кажу собі, що Господь благословив її, не давши побачити світ таким, як він є, — сказав мені мер, і я кивнула. Жоден з нас у це не вірив.

Похорон мав відбутися за п’ять днів. Я вважала, що не слід брати туди дітей, тож попросила Елен піти замість мене, а сама тим часом зібралася повести малих до лісу, що за старою пожежною станцією. Зважаючи на суворі холоди, німці дозволили містянам дві години на день у прилеглих лісах збирати хмиз для опалення домівок. Я не думала, що ми знайдемо багато: під прикриттям темряви з дерев давно обдерли всі гілки, придатні для розпалювання. Але я мала ненадовго піти з міста, від скорботи й жаху, від завжди пильного погляду як не німців, то сусідів.

Стояв тихий морозний день, і сонячне сяйво тьмяно пробивалося крізь голі силуети вцілілих дерев. Здавалося, навіть сонцю бракує сил піднятися вище, ніж на кілька футів над небокраєм. Звідси добре було споглядати всю місцевість, що я й робила того дня, питаючи себе, чи не настає вже кінець світу. І, як часто бувало останніми днями, я блукала, ведучи мовчазну розмову з чоловіком.

«Будь сильним, Едуарде. Тримайся. Просто залишся живим — і тоді, я знаю, ми знову будемо разом».

Едіт і Мімі вперше мовчки йшли поряд зі мною. Під ногами в них шелестіло мерзле листя. Та коли ми дісталися лісу, якийсь дитячий імпульс узяв над ними гору, і я швидко зупинилася, дивлячись, як дівчата підбігають до трухлявого пня і, взявшись за руки, зі сміхом стрибають на нього і з нього. Звісно, їхні черевички обдеруться, а спіднички забрудняться, але я не могла відмовити їм у цій простій радості.

Я схилилась і поклала в кошик трохи хмизу, сподіваючись, що дитячі голоси зможуть притлумити нескінченний гомін страху в моїй голові. А потім, випроставшись, побачила його: на галявині, з прикладом біля плеча, він розмовляв з одним зі своїх людей. Почувши голоси дівчат, він розвернувся. Едіт заверещала, обернулася до мене і з тваринним переляком кинулася в мої обійми. Її очі була розширені від жаху. Слідом дибала збентежена Мімі, намагаючись збагнути, чому її подруга так злякалася чоловіка, який щовечора приходить до нас вечеряти.

— Не плач, Едіт, він нас не скривдить. Будь ласка, не плач, — я бачила, що він дивиться на нас, і, відліпивши дитину від своїх ніг, присіла навпочіпки, щоб сказати їй кілька слів. — Це пан комендант. Я піду поговорю з ним щодо вечері. Ти залишайся тут і пограйся з Мімі. Зі мною все гаразд. Ти мене зрозуміла?

Із цими словами я передала її з рук на руки Мімі. Вона все тремтіла.

— Ідіть, пограйтеся трохи. Я лише перемовлюся з паном комендантом. Ось, візьміть мій кошик і подивіться, чи не знайдеться тут ще трохи хмизу.

Нарешті відірвавши дівчинку від своєї спідниці, я попрямувала до коменданта. Офіцер, що був поряд із ним, щось казав йому тихим голосом. Закутавшись у шаль, схрестивши руки на грудях, я чекала, доки комендант не відіслав його.

— Ми думали, що можемо трохи постріляти, — сказав він, вдивляючись у чисті небеса. І додав: — Птахів.

— Тут не лишилося птахів, — зауважила я. — Вони давно зникли.

— Мабуть, дуже чутливі.

Удалині ми почули відлуння гарматних пострілів. Здалося, що повітря навколо нас миттєво стискається.

— Це дитина тієї хвойди? — він затиснув передпліччям рушницю й запалив цигарку. Я швидко озирнулася на дівчат, що стояли біля трухлявого пенька.

— Дитина Ліліан? Так. Вона залишиться в нас.

Він прискіпливо роздивлявся дівчинку, і я не могла розгадати його думок.

— Вона мала дитина, — сказала я. — І зовсім не розуміє, що сталося.

— А, — сказав він і затягся цигаркою. — Невинна душа.

— Так. Вони таки існують.

Він подивився на мене різким поглядом. Я змусила себе не опускати очей.

— Herr Kommandant, я маю просити вас про послугу.

— Послугу?

— Мого чоловіка забрали до табору військовополонених в Арденні.

— І я не збираюся питати, звідки у вас така інформація.

І знов я дивилася йому в очі й не могла відгадати, про що він думає. Жодної підказки.

Я глибоко вдихнула.

— Я подумала… Я хотіла спитати, чи ви можете йому допомогти. Він добра людина. Ви ж розумієте, він митець, а не солдат.

— І ви хочете, щоб я передав йому звістку від вас.

— Я хочу, щоб ви витягли його звідти.

Він підняв брову.

— Herr Kommandant, ви поводитеся зі мною, як із другом. Тож я благаю вас: будь ласка, допоможіть моєму чоловікові. Я знаю, що відбувається в таких місцях і як малоймовірно, що він вийде звідти живим.

Він мовчав, тож я вхопилася за цей шанс і продовжила. Тисячі разів за останні години я подумки повторювала ці слова.

— Ви ж знаєте, що він провів усе життя в служінні мистецтву й красі. Він мирна людина, добра людина. Усе, що його цікавить, — це малярство, танці, смачна їжа й гарне вино. Ви знаєте, що німецькій владі байдуже, житиме він чи помре.

Озирнувшись навколо, він обвів поглядом оголений ліс, наче бажаючи переконатися, що поряд немає інших офіцерів. А тоді знову затягся цигаркою.

— Ви взяли на себе чималий ризик, питаючи мене про таке. Ви ж бачили, як ваші співгромадяни обходилися з жінкою, яка, на їхню думку, співпрацювала з німцями.

— Вони вже й так вважають, що я з вами співпрацюю. Сам факт вашого перебування в нашому готелі робить мене винною без суду й слідства.

— Так, а ще ваш танець із ворогом.

Тепер була моя черга виявляти подив.

— Я вже казав, мадам. Ніщо в цьому місті не проходить повз мою увагу.

Ми стояли мовчки, дивлячись у небокрай. Від низьких вибухів удалині земля дрібно тремтіла в нас під ногами. Дівчата відчули це: я бачила, як вони дивляться на свої черевики. Комендант востаннє затягся цигаркою, а потім розтоптав її чоботом.

— Ось у чому річ. Ви розумна жінка і, гадаю, добре знаєтесь на людській натурі. І водночас поводитесь так, що постійно даєте мені привід як солдату ворожої армії пристрелити вас навіть без слідства. Та попри це приходите сюди й очікуєте, що я не лише проігнорую цей факт, але й допоможу вам. Своєму ворогові.

Я глитнула.

— Це… це тому, що я не дивлюся на вас лише як… на ворога.

Він чекав.