— Ви самі казали… що іноді ми просто… двоє людей.

Його мовчання додало мені сміливості. Я стишила голос.

— Я знаю, що ви могутня людина. Я знаю, що ви маєте вплив. Якщо ви скажете, що його треба звільнити, його звільнять. Будь ласка.

— Ви не знаєте, про що просите.

— Я знаю, що, якщо він там залишиться, він помре.

Ледь помітний спалах у глибині його очей.

— Я знаю, що ви шляхетна людина. Вчена людина. Я знаю, що ви дбаєте про мистецтво. Без сумніву, врятувати митця, яким ви захоплюєтеся, було б… — мені забракло слів. Я зробила крок уперед, простягла руку і торкнулася його плеча. — Herr Kommandant, будь ласка. Ви знаєте, що я не стала б вас просити ні про що, але зараз я вас благаю. Благаю, згляньтеся, допоможіть мені.

Він мав такий сумний вигляд. Аж раптом сталося дещо несподіване. Він підняв руку і легким жестом прибрав пасмо волосся з мого обличчя. Ніжно, задумливо, наче вже не раз уявляв собі цю сцену. Я приховала подив і стояла не ворухнувшись.

— Софі…

— Я подарую вам картину, — сказала я. — Ту, що вам так подобається.

Його рука впала. Він зітхнув і відвернувся від мене.

— Цей найцінніша річ, яка в мене є.

— Ідіть додому, мадам Лефевр.

Я відчула, як у грудях починає наростати тривога.

— Що я повинна зробити?

— Ідіть додому. Забирайте дітей — і додому.

— Що завгодно. Якщо ви можете звільнити мого чоловіка, я зроблю що завгодно.

Мій голос луною віддавався в лісі. Я відчувала, що єдиний шанс на порятунок Едуарда вислизає від мене. Він ішов не зупиняючись.

— Ви чули, що я сказала, Herr Kommandant?

Він різко озирнувся, охоплений несподіваною люттю, і розмашистим кроком рушив до мене, зупинившись лише коли його обличчя опинилося в кількох дюймах від мого. Я шкірою відчувала його подих. Краєм ока бачила дівчат, завмерлих у тривожному очікуванні. Я мала не показувати страху.

Він довго дивився на мене, а тоді притишив голос.

— Софі… — він швидко озирнувся. — Софі, я… я майже три роки не бачив свою дружину.

— А я два роки не бачила свого чоловіка.

— Ти повинна знати… Ти повинна знати, що те, чого ти просиш… — він відвернувся від мене, наче не наважуючись глянути мені в обличчя.

Я глитнула.

— Я пропоную вам картину, Herr Kommandant.

Його щелепа затремтіла. Він глянув трохи вище від мого правого плеча і знову зібрався йти геть.

— Мадам, ви аби дурна, або…

— Чи зможе ця картина купити свободу моєму чоловікові? Чи… чи зможу я купити свободу чоловікові?

Він обернувся. Його обличчя кривилося від муки, наче я змушувала його до чогось небажаного. Кілька секунд він не зводив погляду зі своїх чобіт і нарешті зробив пару кроків до мене, аби не боятися, що нас підслухають.

— Завтра вночі. Чекаю на тебе в казармах. Приходь, як закінчиш справи в готелі.


Рука до руки ми йшли кружними стежками, аби не з’являтися на майдані. Коли ми дісталися «Червоного півня», наші спідниці були всі вимазані брудом. Дівчатка притихли, хоч я й заспокоювала їх, що німець просто засмутився, бо хотів голубів постріляти, а не знайшов. Удома я приготувала їм теплий напій, а тоді пішла до своєї кімнати й зачинила двері.

Я лягла на своє ліжко та накрила очі долонями, затуляючись від яскравого світла. Я пролежала так з півгодини, а потім підвелася, дістала з шафи вовняну блакитну сукню та розклала її на ліжку. Едуард завжди казав, що я в ній — як шкільна вчителька. І казав це таким тоном, ніби бути шкільною вчителькою — бозна-яка чудова річ. Я зняла свою сіру брудну сукню, залишивши її на підлозі. Зняла пишну нижню спідницю, край якої теж був заляпаний брудом, і залишилася в натільній спідниці й сорочці. Я зняла корсет і білизну. У кімнаті було холодно, але на ту мить я геть забула про це.

Я стояла перед дзеркалом.

Місяцями я не дивилася на своє тіло. Просто не мала приводу робити це. І фігура, що зараз стояла переді мою в поцяткованому склі, здавалася зовсім чужою. Виявилося, що я схудла вдвічі, мої груди опали, зів’яли і вже не виглядали двома великими стиглими яблуками блідої плоті. Не кращий вигляд мали й стегна. Я була настільки худа, що під шкірою явно проглядали кістки: ключиці, плечі й ребра — усе так і випирало. Навіть моє волосся, колись яскраво-насиченого кольору, ніби потьмяніло.

Я підступила ближче й почала роздивлятися своє обличчя: тіні під очима, легка зморшка між бровами. Я здригнулась, але не від холоду. Я згадала дівчину, яку покинув Едуард два роки тому. Згадала відчуття його рук на своїй талії, м’який дотик його губ на моїй шиї. І заплющила очі.


Уже кілька днів він перебував у поганому настрої. Він працював над картиною з зображенням трьох жінок, що сидять за столом, і ніяк не міг досягти потрібного результату. Я позувала йому за всіх трьох по черзі й мовчки дивилася, як він хмикає й кривиться, а одного разу навіть жбурнув палітру, після чого запустив руки у волосся й зайшовся прокльонами на власну адресу.

— Ходімо, подихаємо свіжим повітрям, — сказала я, розправляючи плечі. Від довгого сидіння в одній позі моє тіло затерпло, але я не хотіла зізнаватися.

— Я не хочу дихати повітрям.

— Едуарде, ти нічого не досягнеш у такому настрої. Відірвися на двадцять хвилин і прогуляйся зі мною. Ходімо.

Я взяла пальто, обмотала шию шарфом і зупинилася на порозі.

— Не люблю, коли мене відривають від роботи, — буркнув він, потягшись по своє пальто.

Я не зважала на його сварливий характер. На той момент я вже до нього звикла. Коли робота в Едуарда йшла добре, він був наймилішим із чоловіків, радів життю і був схильний бачити красу в усьому. Та коли щось ішло не так, наче темна хмара накривала наш маленький будинок. У перші місяці подружнього життя я боялася, що в цьому є частка моєї вини, адже я не здатна підтримувати чоловіка в доброму гуморі. Та, послухавши розмови інших художників у «Ля Рюш» чи в барах Латинського кварталу, я стала помічати спільні для них усіх перепади настрою: злет, якщо твір вдало завершено або продано, і падіння, коли робота застрягає на місці, коли доводиться все починати спочатку або ж коли готовий твір зазнає нищівної критики. Усі ці настрої — наче погодні фронти: треба лише пережити й звикнути.

Та й я не завжди була такою вже бездоганною.

Протягом усієї прогулянки вулицею Суффло Едуард продовжував бурчати. Усе його дратувало. Він не розумів, навіщо нам кудись іти. Не розумів, чому його не можуть лишити в спокої. А я, у свою чергу, не розуміла його поведінки і не знала, що його так пригнічує. О, звісно — Вебер і Пуррман уже виставляються в галереях поблизу Пале-Рояль, їм навіть пропонують персональні виставки. Ходять чутки, що месьє Матісс віддає перевагу їхнім творам перед його картинами. Я намагалася запевнити Едуарда, що не в цьому річ, але він лише відмахувався, наче моя думка не мала для нього жодного значення. Усю дорогу до лівого берега його жовчне буркотіння не припинялось, і врешті терпець мені урвався.

— Чудово, — сказала я, вириваючи руку з-під його ліктя. — Я лише неосвічена продавчиня. Звідки мені знати всі твої муки творчості? Я ж просто жінка, що пере твій одяг і годинами висиджує в незручних позах, доки ти шкрябаєш вуглиною, і ще збирає гроші в людей, бо ти сам боїшся здатися їм скупердягою. Гаразд, Едуарде, я полишу тебе з усім цим. Може, моя відсутність принесе тобі трохи задоволення.

Розсерджена, я гордо скинула голову й рушила вздовж берега Сени. За кілька хвилин він наздогнав мене.

— Пробач.

Я йшла далі не обертаючись.

— Не гнівайся, Софі. Я просто сам не в собі.

— Але це не привід виводити з себе мене. Я лише намагаюся допомогти.

— Я знаю. Знаю. Слухай, не поспішай так. Будь ласка. Не біжи, прогуляйся трохи зі своїм нестерпним чоловіком.

Він простягнув мені руку. У його обличчі були ніжність і благання. Едуард чудово знав, що я не зможу йому опиратися.

Я гнівно зиркнула на нього, та все ж узяла його під руку, і деякий час ми йшли мовчки. Едуард накрив мою долоню своєю і відчув, як змерзла моя рука.

— Твої рукавички!

— Я їх забула.

— Тоді де твій капелюшок? — спитав він. — Ти змерзнеш!

— Ти чудово знаєш, що я не маю капелюшка на зиму. Мій оксамитовий побив шашіль, і я не мала часу підлатати його.

Він зупинився.

— Ти не можеш гуляти в залатаному капелюшку.

— Це чудовий капелюшок. Я просто не мала часу докласти до нього рук.

Я не стала додавати, що не мала на те часу, бо постійно моталася лівим берегом у пошуках матеріалів для чоловіка і грошей, щоб заплатити за них.

Він побачив, що ми опинилися під стінами найбільших галантерейних крамниць у Парижі, й потяг мене до вітрини.

— Ходімо, — сказав він.

— Не будь смішним.

— Не сперечайся зі мною, жінко. Ти ж знаєш, що я страшний у гніві.

Він узяв мене за руку, і, перш ніж я знову запротестувала, ми зайшли до магазину. Двері за нами зачинилися, дзвіночок продзеленчав, і я в захваті роззирнулася навкруги. На полицях і вітринах уздовж стін, відбиваючись у величезних дзеркалах із позолоченими рамами, лежали найгарніші капелюшки, які я будь-коли бачила: величезні, вигадливі твори мистецтва вугільно-чорного або полум’яно-червоного кольорів, із широкими полями, отороченими хутром або мереживом. Егретки тремтіли в повітрі. У приміщенні пахло сухими трояндами. Із глибин кімнати з’явилася жінка в довгій вузькій атласній спідниці з перехватом нижче колін — останній писк моди на вулицях Парижа.

— Я можу вам допомогти?

Вона окинула поглядом моє пальто трирічної давнини та розкуйовджене вітром волосся.

— Моїй дружині потрібен капелюшок.

У цю мить я хотіла зупинити його. Хотіла сказати, що коли він так бажає придбати мені новий капелюшок, то краще нам піти до «Ля Фам Марше», де я могла б навіть розраховувати на знижку. Він і гадки не мав, що це салон кутюр’є і тут не місце таким жінкам, як я.