Я спостерігала за нею, чекаючи, доки вона міцно засне. Потім повільно, зваженими рухами розчесала й підколола волосся. Коли я вдивлялась у своє відображення в дзеркалі при свічі, щось привернуло мою увагу. Я обернулася й підняла записку, підсунуту під двері. І стала вдивлятись у слова, виведені рукою Елен.


Зробленого не повернеш.


І тоді я подумала про вбитого полоненого юнака в його завеликих черевиках і розмаїту колону людей, що проходила вулицями міста того дня. І раптом усе стало дуже простим: вибору не було.

Я поклала записку в мій сховок, а тоді мовчки спустилася сходами. Унизу деякий час споглядала портрет на стіні, а тоді обережно зняла його з гака й загорнула в шаль, щоб ані дюйма не було видно. Потім закуталась у дві інші шалі й вийшла в темряву. Зачиняючи за собою двері, я раптом почула шепіт моєї сестри з верхнього поверху, і її голос лунав для мене, наче набат:

Софі.


9

Після стількох місяців від запровадження комендантської години дивно було йти серед темряви. Морозні вулиці містечка були порожні, вікна темні, завіси не рухалися. Я швидко йшла крізь ніч, натягнувши шаль на голову в надії, що навіть якщо хтось випадково визирне з вікна, то побачить лише невиразну фігуру, яка поспішає кудись кружними вуличками.

Стояв колючий холод, але я ледь відчувала його. Я заніміла. Коли за п’ятнадцять хвилин я дісталася ферми Фур’є на околиці міста, де вже майже рік квартирували німці, я зовсім утратила здатність міркувати. Перетворилася на річ, ходячу річ. Я боялася, що якщо дозволю собі думати, куди йду, то ноги відмовляться мене слухати і я більше не зможу зробити ані кроку. Якби я в цю мить замислилася, то почула б застереження моєї сестри, невблаганні голоси інших містян, якщо хтось дізнається, що я відвідувала коменданта в темряві ночі. Я майже фізично відчувала свій страх.

Натомість я, наче заклинання, шепотіла ім’я мого чоловіка:

Едуард. Я звільню Едуарда. Я можу це зробити.

І міцно притискала рукою картину.

Я дісталася околиці міста. Повернула ліворуч, де сільська дорога ставала нерівною та роз’їждженою. Уже вкрита вибоїнами, вона й далі зазнавала руйнування від німецьких вантажівок, що проїздили туди-сюди. Минулого року старий батьків кінь зламав ногу в одній із цих вибоїн: його нещадно гнав один німець, не дивлячись при цьому, куди їде. Орельєн плакав, почувши цю новину. Ще один нещасний випадок, спричинений окупацією. І годі було когось звинувачувати. Зараз ніхто вже не оплакував коней.

Я поверну Едуарда додому.

Місяць сховався за хмарою, і я майже навпомацки шкутильгала стежкою, що вела через подвір’я ферми. Кілька разів ноги провалювались у заглибини з крижаною водою, тож черевики й панчохи були мокрі наскрізь. Змерзлими пальцями я намертво стискала картину, боячись упустити її. Єдиним орієнтиром були віддалені вогні у вікнах будинку, і я йшла на них. Якісь примарні тіні рухалися попереду біля межі — напевне, кролики, — а через дорогу прокрадався лисячий силует. Звір швидко зупинився і глянув на мене, безсоромний і безстрашний. За кілька секунд я почула за спиною наляканий писк кролика і зусиллям волі стримала блювоту, що підкотилася до горла.

Зараз ферма виднілася просто переді мною, її вікна сяяли. Я почула гуркіт мотора, і мій подих пришвидшився. Я відскочила назад, у живу загорожу, ухиляючись від світла фар. Завиваючи й підстрибуючи на вибоїнах, повз мене промчала військова вантажівка. У кузові за брезентовою запоною я розгледіла обличчя жінок, які сиділи в ряд. Я провела вантажівку очима, потім вибралася з живої загорожі, чіпляючись шаллю за гілки. Розповідали, що німці возять до себе дівчат з передмістя. Досі я вірила, що то лише плітки. Я знов згадала Ліліан і помолилася про себе.

Я була вже біля входу на ферму. За сотню футів[45] попереду я побачила стоянку вантажівок і примарні силуети жінок, які мовчки йшли до дверей зліва, наче вже не раз долали цей шлях. Я почула чоловічі голоси й віддалений спів.

— Наlt.

Переді мною виріс солдат. Я підскочила. Він підняв рушницю, а тоді придивився уважніше. Жестом відправив мене до інших жінок.

— Ні… ні. Я прийшла побачити Herr Kommandant.

Він нетерпляче повторив свій жест.

— Nein[46], — промовила я гучніше. — Herr Kommandant. Мені… призначено.

— Herr Kommandant?

Я не бачила його обличчя, лише силует. Він натомість уважно роздивлявся мене. Потім широким кроком перетнув двір, у кінці якого я лише зараз помітила двері. Солдат постукав у них, і я почула приглушену розмову. Я чекала. Моє серце шалено билося, шкіру поколювало від нетерпіння.

— Wie heisst?[47] — спитав він, повернувшись.

— Я мадам Лефевр, — прошепотіла я.

Він показав на мою шаль, яку я швидко стягла з голови, відкривши обличчя. Він махнув рукою в напрямку дверей у кутку подвір’я.

— Diese Tu¨r. Obergeschosse. Gru¨ne Tu¨r aur der rechte Seite.[48]

— Що? — перепитала я. — Я не розумію.

Він знову став втрачати терпіння.

— Da, da[49]. — Він жестом показав мені дорогу, потім узяв мене за лікоть і грубо підштовхнув уперед.

Я була приголомшена тим, як він поводиться з гостями коменданта. А тоді мене осяяло: усі мої протести з посиланням на те, що я одружена, не мали жодного значення. Для нього я була просто чергова жінка, що навідується до німців після настання темряви. Я раділа, що він не бачив, як залилися кольором мої щоки. Вивільнивши лікоть із його хватки, я напруженим кроком пішла до маленького будинку праворуч.


Неважко було помітити, яка кімната належала йому: лише з-під одних дверей пробивалося світло. Я вагалася, стоячи перед ними, а тоді постукала і тихо покликала:

— Herr Kommandant?

Почулися кроки, двері відчинились, і я відступила. Він був без своєї форми, у смугастій сорочці без коміра і брюках з підтяжками. У руці тримав книгу, наче я перервала його посеред заняття. Він привітався зі мною напівусмішкою і відійшов, пропускаючи всередину.

Кімната була простора, обшита товстими балками. Підлогу встеляли килими — мені здалося, що деякі з них я бачила в будинках моїх сусідів. Тут був маленький столик зі стільцями, військова скриня, чиї мідні кути виблискували у світлі двох ацетиленових ламп, вішак для верхньої одежі, з якого звисала військова форма, і широке легке крісло біля вогню, для якого не пошкодували дров — жар відчувався навіть на іншому кінці кімнати. У кутку стояло ліжко з двома товстими ватяними ковдрами. Я глянула на нього й відвела очі.

— Сюди. — Він стояв у мене за спиною, знімаючи з мене шалі. — Дозволь, я візьму це.

Я дозволила йому зняти їх і повісити на вішак, а сама продовжувала притискати картину до грудей. Навіть зараз, майже паралізована, я соромилася свого вбогого вбрання. За цих холодів ми не могли часто прати одяг: вовна сохла тижнями чи просто застигала на морозі.

— Зимно надворі, — зауважив він. — Відчуваю це з твого одягу.

— Так, — мій голос здався мені чужим.

— Сувора видалася зима. І, гадаю, це триватиме ще кілька місяців. Хочеш випити?

Він підійшов до столика і наповнив два келихи вином з графина. Я без слів узяла один із його рук. Після прогулянки холод проймав мене до кісток.

— Можеш покласти пакунок, — сказав він.

Я й забула, що він і досі у мене в руках. Я опустила картину на підлогу, а сама залишилася стояти.

— Будь ласка, — сказав він. — Будь ласка, сідай.

Здавалося, його дратують мої вагання. Так, наче моя тривога була для нього образою.

Я присіла на один із дерев’яних стільців, одну руку поклавши на раму картини. Не знати чому це заспокоювало мене.

— Я не приходив вечеряти до готелю сьогодні ввечері. Я думав про те, що ти казала: через нашу присутність у вашому домі тебе вже сприймають як зрадницю.

Я відсьорбнула вина.

— Я не хочу створювати тобі додаткових проблем, Софі… більше, ніж ми вже спричинили вам самою окупацією.

Я не знала, що на це сказати. Я зробила ще один ковток. Його очі вп’ялися в мої, ніби він чекав відповіді.

Через подвір’я до нас долинав спів. Я гадала, чи були ті дівчата зараз із чоловіками, потім — ким вони були, з яких містечок чи сіл приїхали. Чи згодом їх теж проведуть крізь місто як злочинниць за те, що вони зробили? Чи відома їм доля Ліліан Бетюн?

— Ти голодна? — Він показав на маленьку тацю з хлібом і сиром.

Я похитала головою. Весь день я не могла ані крихти проковтнути.

— Визнаю, це не дуже відповідає стандартам твоєї кухні. Днями я згадував ту страву з качки, що ти готувала минулого місяця. З помаранчем. Сподіваюся, ти нам її ще приготуєш, — продовжував він. — Але наші постачання скорочуються. Я впіймав себе на тому, що мрію про різдвяний пиріг, який називається Stollen. У вас тут, у Франції, такого не печуть?

Я знов похитала головою.

Ми сиділи з двох боків каміна. Я почувалася, мов наелектризована, ніби кожна клітинка мого тіла іскрилася, стаючи прозорою. Здавалося, він бачить мене наскрізь. Він знав усе. Контролював усе. Я прислухалася до віддалених голосів і ніяк не могла звикнути до думки, що перебуваю тут. Я наодинці з комендантом, у німецьких казармах. У кімнаті з ліжком.

— Ви подумали про те, що я казала? — випалила я.

З хвилину він дивився на мене.

— Ти навіть не подаруєш мені такої дрібниці, як світська бесіда?

Я ковтнула.

— Пробачте. Але я маю знати.

Він відпив ще вина.

— Я думав про дещо інше.

— Тоді… — мій подих завмер у грудях. Я нахилилася вперед, поставила келих і розгорнула картину. Я поставила її, притуливши до стільця, у світлі вогню, аби він бачив її в найкращому ракурсі.