— Ви візьмете її? Візьмете в обмін на волю для мого чоловіка?

Повітря в кімнаті застигло. Він не дивився на картину. Його очі невідривно, непроникно вп’ялися в мене.

— Якби я могла передати вам, що для мене означає ця картина… якби ви знали, як вона підтримувала мене в найскрутніші дні… ви б знали, як нелегко мені віддавати її. Але я… не проти того, щоб картина дісталася вам, Herr Kommandant.

— Фрідріх. Зви мене Фрідріх.

— Фрідріх. Я… давно вже здогадалася, що ви розумієте творчість мого чоловіка. Розумієте красу. Розумієте, як сильно вкладається митець у свій твір і чому цей твір має безмежну цінність. Тож, хоча її втрата і рве мені серце, я віддаю її добровільно. Вам.

Він усе дивився на мене. Я не відводила погляду. Усе залежало від цієї миті. Я бачила старий шрам, що сріблястою лінією збігав від вуха вниз до шиї. Я бачила чорну кайму навколо його яскраво-блакитних очей, наче хтось обвів кожну райдужку для виразності.

— Річ зовсім не в картині, Софі.

От і все. Мою подальшу долю було вирішено.

Я швидко заплющила очі, щоб дати собі час усвідомити це.

Комендант тим часом заговорив про мистецтво. Він згадував учителя живопису, якого знав іще юнаком, учителя, який відкрив йому очі на мистецтво, далеке від класицизму, в дусі якого його виховували. Розповідав, як намагався пояснити цю більш первісну, грубу техніку малювання своєму батькові, і про своє розчарування, адже старий так нічого й не зрозумів.

— Він казав мені, що це виглядає «незавершено», — зі смутком згадував комендант. — Він вірив, що будь-який відхід від традиційного мистецтва вже є бунтом сам по собі. Гадаю, моя дружина здебільшого дотримується таких самих поглядів.

Ледве чуючи його, я підняла свій келих і зробила довгий ковток.

— Можна мені ще? — спитала я.

Я осушила келих, а потім попросила наповнити його знову. Ніколи в житті я стільки не пила, ані до цього дня, ані після. Та мені було байдуже, що я поводилась у ту мить, як нечема. Комендант продовжував говорити, низьким монотонним голосом. Він ні про що мене не питав, наче тільки й хотів, щоб я слухала. Хотів, аби я знала, що за формою та гостроверхою каскою існує людина. Але я майже його не чула. Я бажала лише, аби світ навколо якнайшвидше перетворився на суцільну розмиту пляму і здавалося б, що моє рішення мені не належить.

— Гадаєш, ми були б друзями, якби зустрілися за інших обставин? Мені подобається думати, що так.

Я намагалася забути, що я тут, у цій кімнаті, під пильним поглядом німця. Я хотіла б обернутися на річ, бездушну, тупу річ.

— Можливо.

— Потанцюєш зі мною, Софі?

«Він називає мене на ім’я, наче має на це право».

Я поставила келих і встала. Мої руки безвільно повисли. Тим часом він підійшов до грамофона й увімкнув повільний вальс. Потім наблизився до мене і після хвилинного вагання обійняв за талію. Щойно заграла музика, ми почали танцювати. Я повільно рухалася кімнатою, моя рука лежала в його руці, злегка торкаючись пальцями м’якої бавовни його сорочки. Я танцювала, і мої думки були геть відсутні, я ледве усвідомлювала, що його голова схилилася до моєї. Я відчувала запах мила й тютюну, відчувала, як його штани торкаються моєї спідниці. Він тримав мене, не намагаючись притягти ближче, обережно, ніби щось ламке. Я заплющила очі й поринула в туман, намагаючись рухатись у такт музиці. У душі я прагнула опинитися десь зовсім далеко. Кілька разів я спробувала уявити, що танцюю з Едуардом, але це було не під силу моїй уяві. Занадто відрізнялося все в цьому чоловікові: його дотик, його зріст, запах його шкіри.

— Іноді здається, — казав він тихо, — що у світі лишилося так мало краси. Так мало радості. Ти думаєш, що життя у твоєму містечку суворе. Але якби ти бачила те, що бачили ми за його межами… Переможців немає. У такій війні не перемагає ніхто.

Він наче говорив сам до себе. Мої пальці лежали на його плечі. Я відчувала, як ворушаться м’язи під його сорочкою в такт подиху.

— Я добра людина, Софі, — шепотів він. — Для мене важливо, аби ти це розуміла. Аби ми розуміли одне одного.

Музика зупинилася. Він неохоче відпустив мене й відійшов, щоб знову поставити платівку. Він чекав, доки музика почнеться знову, а потім, замість того щоб танцювати, деякий час вдивлявся в мій портрет. Я відчула проблиск надії — може, він усе ж передумає? — але тоді, після секундного вагання, він простягнув руку і м’яко витяг шпильку з мого волосся. І доки я стояла, завмерши, він обережно повитягав їх усі, одну за одною, поклавши на стіл — так що моє волосся вільно розсипалося по плечах. Він майже не пив, але в цю мить, коли він меланхолійно споглядав мене, його погляд був зовсім скляний. Його очі шукали моїх, і в них чаїлося німе питання. Мої ж очі дивилися, не моргаючи, наче в порцелянової ляльки. Але я не відводила погляду.

Коли волосся було остаточно розпущене, він підняв руку і пропустив між пальцями моє пасмо. Він був спокійний, як людина, що остерігається зробити зайвий рух, як мисливець, котрий не бажає сполохати здобич. А тоді ніжно взяв моє обличчя у свої долоні та поцілував мене. Я миттєво запанікувала. Я не знаходила в собі сил відповісти на його поцілунок. Але дозволила його губам розкрити мої губи. Заплющила очі. Від глибокого потрясіння власне тіло здавалося мені чужим. Я відчувала, як його руки змикаються на моїй талії, відчувала, як він штовхає мене назад, до ліжка. І весь цей час внутрішній голос нагадував мені, що це лише угода. Я купую волю своєму чоловікові. Я нічого не мала робити, крім як дихати. Не розплющуючи очей, я лягла на ковдри, які виявилися неймовірно м’якими. Я відчувала, як його руки торкаються моїх стоп, стягуючи з них взуття, як обіймають мої ноги, повільно рухаючись угору, під спідницю. Я відчувала на своєму тілі його погляд, що підіймався все вище.

«Едуарде».

Він цілував мене. Цілував мій рот, груди, оголений живіт. Чути було, як він важко дихає, поринувши у світ своїх фантазій. Він цілував мої коліна, мої обтягнуті панчохами стегна, потім — оголену шкіру, подовгу не віднімаючи губ, наче її близькість слугувала для нього джерелом неземного задоволення.

— Софі, — шепотів він. — О, Софі…

І коли його руки досягли найпотаємнішої ділянки моїх стегон, якась зрадлива частка мого єства прокинулася, сповнилася теплом, яке не мало нічого спільного зі справжнім вогнем пристрасті. Частка мене відвернулася від мого серця і впустила в себе тугу за дотиком чоловічих рук, за вагою іншого тіла над моїм тілом. Коли його губи досліджували мою шкіру, я легко вигнулася йому назустріч і народжений невідомо звідкіля стогін зірвався з моїх губ. Але був миттєво придушений його несамовитим напором, його різким пришвидшеним диханням на моєму обличчі. Мою спідницю було задерто, блузку стягнуто з грудей, і, відчувши його губи на своїх грудях, я, мов та міфічна істота, обернулася на камінь.

Німецькі губи. Німецькі руки.

Тепер він лежав на мені, намертво притискаючи мене своєю вагою до ліжка. Я відчувала, як його руки нетерпляче зривають з мене спідню білизну. Він відштовхнув моє коліно вбік і важко навалився мені на груди. Я відчула, як щось тверде невмолимо впирається мені в ногу. Почувся тріск тканини, що рветься. А тоді, коротко дихнувши, він увійшов у мене, і я міцно заплющила очі і стиснула щелепи, аби не заволати від розпачу.

Поштовх. Поштовх. Поштовх. Я чула, як він хрипить мені на вухо, як його піт стікає моєю шкірою, як металева пряжка дряпає мені стегно. Моє тіло здригалося під поштовхами його тіла. О Боже, що я накоїла? Ще один поштовх. Ще один. Ще один. Мої пальці стискалися, вчепившись у ковдру, думки плутались і стрибали. Якась глибока частина моєї душі збурювала їхню м’яку, важку, теплу гущавину сильніше, ніж усе, що зараз відбувалося. Вкрадена в іншого. Так, як вони крадуть усе. Окупована. Я була окупована. Я зникла. Я була в Парижі, на вулиці Суффло. Сонце сяяло, і, йдучи вулицею, я бачила навколо себе парижанок у їхньому найкращому вбранні та голубів, що гордовито походжали в тінях дерев. Я йшла під руку з моїм чоловіком. Хотіла щось сказати йому, але натомість у мене вирвався короткий схлип. Видіння завмерло й розтануло. І тоді напівсвідомо я зрозуміла, що все скінчилося. Поштовхи уповільнилися, потім зовсім припинились. Усе припинилось. Він. Він більше не був у мені. Обм’якла плоть винувато згорнулася на моєму животі. Я розплющила очі й зустрілася поглядом із комендантом.

Його обличчя палало за кілька дюймів від мого, і на ньому застиг вираз нестерпної муки. Побачивши це, я затримала подих. Я не знала, що мені робити. А його очі між тим впивалися в мене, і він бачив, що я зрозуміла. Він ривком відкотився назад, звільнивши мене від своєї ваги.

— Ти… — почав він.

— Що? — Я похопилася, усвідомивши, що мої груди голі, а спідниця закасана до пояса.

— Твоє обличчя… таке…

Він устав, і я відвела очі, чуючи, як він натягає штани й застібає їх. Він нерухомо дивився вбік, поклавши руку на маківку.

— Я… мені шкода, — почала я, сама не знаючи, за що вибачаюся. — Що я зробила?

— Ти… ти… Я не цього хотів! — Він тицьнув у мене пальцем. — Твоє обличчя…

— Я не розумію! — Я ледь не розізлилась, обурена його несправедливими претензіями. Чи мав він хоч найменше уявлення, що мені довелося витерпіти? Чи знав він, чого мені коштувало дозволити йому торкнутися себе? — Я зробила те, чого ви хотіли!

— Я не хотів тебе такою! Я хотів… — промовив він і розчаровано змахнув рукою. — Я хотів оце! Хотів дівчину, що на картині!

Ми обоє мовчки озирнулися на портрет. Дівчина нерухомо дивилася на нас. Її волосся розметалося по плечах, а обличчя було сповнене виклику, торжества, чуттєвої насолоди. Моє обличчя.

Я натягла спідницю на ноги, застібнула блузку на шиї. Коли я заговорила, мій голос звучав хрипко і тремтів від відчаю.