— Herr Kommandant… я дала вам… усе, що могла дати.

Його очі помутніли, наче море, затягнуте кригою. Його щелепу нервово затіпало.

— Іди геть, — тихо сказав він.

Я кліпнула очима.

— Пробачте, — затинаючись, вимовила я, не відразу зрозумівши, що правильно почула. — Якщо… я можу…

— ІДИ ГЕТЬ! — проревів він. А тоді чіпко схопив мене за плече, впиваючись пальцями в плоть, і потягнув крізь кімнату.

— Моє взуття… мої шалі!

— ГЕТЬ! ІДИ ДО БІСА!

Я лише встигла схопити картину, перед тим як він виштовхав мене у двері. Я впала на коліна на верхній сходинці, відчайдушно намагаючись зрозуміти, що сталося. За дверима пролунав жахливий тріск. Потім ще один і водночас — дзвін розбитого скла. Я озирнулась. А тоді як була, боса, кинулася вниз по сходах, через подвір’я і геть звідти.


Пішла майже година на те, щоб дістатися додому. За чверть милі я вже не відчувала ніг. На той час, як я добрела до міста, вони настільки заклякли, що я зовсім не помічала, як збивала й різала їх під час довгої подорожі кам’янистою заміською дорогою. Я йшла шкутильгаючи крізь темряву і притискала рукою картину. Я тремтіла у своїй тоненькій блузі. І не відчувала нічого. Дорогою моє потрясіння потрохи відступило, і на його місце прийшло розуміння того, що я накоїла і що втратила. Думки про це не покидали мене ні на мить. Я йшла безлюдними вулицями рідного міста, більше не турбуючись, чи мене хтось бачить.

Я дісталася «Червоного півня» близько першої ночі. Я чула, як міський годинник вибив один-єдиний удар, і на мить спитала себе, чи не було б краще для всіх, якби я взагалі не поверталась. І, поки я стояла там, крихітний вогник блиснув за марлевою фіранкою і хтось відсунув засув по той бік дверей. З’явилась Елен у нічному чепчику, закутана в білу шаль. Вона, мабуть, не спала, чекаючи на мене.

Я підняла очі на неї, мою сестру, і тоді зрозуміла, що вона мала рацію, цілком і повністю. Зрозуміла, що мій учинок наразив усю нашу родину на небезпеку. Я хотіла сказати їй, що мені шкода. Зізнатися, що розумію всю глибину своєї помилки і що моє кохання до Едуарда, відчайдушне бажання бути з ним цілковито засліпило мене, змусило забути про все інше. Але я не могла заговорити. Просто стояла у дверях, утративши дар мови.

Її очі розширилися, коли вона побачила мої голі плечі та босі ноги. Вона простягла руку і затягла мене всередину, зачинивши двері за спиною. Потім огорнула шаллю мої плечі, прибрала волосся з обличчя. Без жодних слів відвела мене на кухню, замкнула двері та розпалила плиту. Зігріла стакан молока і, доки я тримала його в руках (пити я не могла), зняла зі стіни нашу стару олов’яну ванну й поставила її на підлогу перед плитою. Наповнила водою, яку скип’ятила за декілька разів у мідній каструлі. Розстібнула мою блузку, потім зняла через голову натільну сорочку — як роздягають дитину. Розстібнула ззаду мої спідниці, розпустила корсет, потім стягла з мене нижню спідницю, складаючи все на кухонному столі — доки я лишилася зовсім гола. Мене затрусило від холоду. Сестра взяла мене за руку й допомогла увійти у ванну.

Вода обпікала, але я майже не відчула цього. Я опустилась у ванну, занурившись у воду по коліна й плечі, не зважаючи на те, як горять порізи на моїх стопах. А тоді моя сестра закачала рукави, взяла губку і почала намилювати мене — голову, плечі, спину, ноги. Вона купала мене мовчки, ніжними руками обмивала кожну кінцівку, кожну западинку між пальцями, уважно дбаючи про те, щоб не оминути жодного куточка мого тіла. Вона обмивала підошви моїх ніг, ніжно вибираючи найдрібніші камінці, що набилися в порізи. Промивала моє волосся, поливаючи згори черпаком, доки вода не стала збігати зовсім чиста, а тоді розчесала його, прядку за прядкою. Потім узяла губку і витерла сльози, що беззвучно котилися по моїх щоках. За весь цей час вона не промовила ні слова. Нарешті, коли вода почала холонути і я знову затремтіла від холоду, чи виснаження, чи чогось зовсім іншого, вона взяла великий рушник і загорнула мене в нього. Потім обійняла мене, вдягла в нічну сорочку й відвела нагору, щоб вкласти в ліжко.

— О Софі, — чула я її шепіт, провалюючись у сон. Гадаю, навіть тоді я вже знала, яку біду накликала на нас усіх. — Що ти накоїла?


10

Минали дні. Ми з Елен, наче дві акторки, виконували повсякденні обов’язки. Мабуть, звіддаля ми здавалися такими ж, що й завжди, проте нас обох усе більше долала тривога. Жодна з нас не заговорювала про події тієї ночі. Я мало спала, часом лише дві години на добу. Доводилося змушувати себе їсти — шлунок стискало від страху. Здавалося, тіло ось-ось не витримає, та навіть попри це я не могла проковтнути ні шматочка.

Думками я знов і знов поверталася до подій тієї фатальної ночі й картала себе за наївність, дурість, гордість. Адже очевидним було, що саме гордість привела мене до цього. Якби я вдала, що мені лестить увага коменданта, якби поводилась, як дівчина з мого портрета, можливо, я здобула б його прихильність. І тоді могла би врятувати свого чоловіка. Невже це настільки жахлива річ, що я не здатна була цього зробити? Натомість я вхопилася за дурнувату ідею, що, дозволивши перетворити себе на річ, на знаряддя для втіхи, я таким чином зменшую міру своєї невірності. Уявила, ніби так лишаю себе справжню для нас двох. Наче Едуарду не все одно.

Щодня з завмиранням серця я чекала й мовчки спостерігала прихід офіцерів. Коменданта серед них не було. Я боялася зустрічі з ним, але ще більше мене лякала його відсутність і те, що вона могла означати. Якось увечері Елен набралася сміливості й спитала в офіцера з сивиною у вусах про коменданта, але той лише відмахнувся, сказавши, що комендант «надто зайнятий». Ми з сестрою перезирнулись, і я зрозуміла, що їй теж не полегшало від такої відповіді.

Я спостерігала за Елен і місця собі не знаходила від почуття власної провини. Щоразу як вона кидала погляд на дітей, я знала, що вона питає себе про їхню подальшу долю. Якось я стала свідком її розмови з мером. Тихим голосом сестра просила його взяти до себе дітей, якщо з нею щось трапиться. Принаймні так мені здалось, адже мер виглядав приголомшеним, наче сама лише думка про таке глибоко вразила його. Я помітила нові зморшки навколо її очей і біля рота — я знала, що це моя провина.

Найменші діти, здається, й не здогадувалися про наші потаємні страхи. Жан і Мімі гралися, як завжди, ниючи та постійно скаржачись на холод і на дрібні витівки одне одного. Від голоду обоє дуже капризували. Тепер я вже не насмілювалася взяти хоч обрізок із німецьких харчів, але важко було казати їм «ні». Орельєн знов замкнувся в собі. Він їв мовчки і не розмовляв ні з ким із нас. Я гадала, чи він знову бився в школі, але була надто заклопотана, щоб розбиратися в цьому. Одна лиш Едіт розуміла. Ця дівчинка володіла чутливістю вербової лози, за допомогою якої шукають воду. Вона ні на крок не відходила від мене. Уночі вона спала, вчепившись правою рукою в мою нічну сорочку, а прокидаючись, я бачила її великі темні очі, що не зводили погляду з мого обличчя. Коли я ловила своє відображення в дзеркалі, то не впізнавала власного лиця — настільки воно змарніло.

Просочилася новина, що німці захопили ще два міста на північному сході. Наші добові пайки скорочувалися. Кожен день здавався довшим за попередній. Я накривала на стіл, прибирала й готувала, але через загальне виснаження в моїх думках панував суцільний безлад. Може, комендант просто не з’явиться. Може, йому нестерпно соромно бачити мене після того, що між нами сталося. Може, він теж почувається винним. Може, він помер. Може, зараз відчиняться двері й увійде Едуард. Може, завтра скінчиться війна. На цьому я зазвичай зупинялася, щоб сісти й перевести подих.

— Іди нагору й поспи трохи, — шепотіла Елен. Я питала себе, чи вона мене ненавидить. Я б, напевне, зненавиділа, якби була на її місці.


Двічі я виймала зі сховку старі листи, отримані ще до того, як ми стали німецькою територією. Я перечитувала слова Едуарда: про друзів, яких він знайшов, про мізерні пайки та високий бойовий дух — і це було наче розмовляти з привидом. Він надсилав мені слова ніжності, писав, що скоро повернеться і що всі його думки зараз про мене.


Я роблю це заради Франції, але, якщо міркувати егоїстично, я роблю це заради нас — щоб якнайшвидше перетнути вільну Францію та повернутися в обійми своєї дружини. До затишку нашого дому, до нашої студії, до кави в барі «Ліон», до тих днів, коли ми лежали обійнявшись у ліжку і ти передавала мені шматочки очищеного помаранча… Те, що вчора належало до повсякденного домашнього життя, тепер набуло ореолу справжнісінького скарбу. Знаєш, як сильно я мрію приносити тобі каву? Дивитися, як ти розчісуєш волосся? Знаєш, як хочу сидіти за столом навпроти тебе, бачити твій сміх і знати, що то я зробив тебе щасливою? Знов і знов я повертаюся до цих спогадів, щоб знайти в них розраду і не дати собі забути, чому я й досі тут. Бережи себе, заради мене.

Знай, що я назавжди

твій відданий чоловік.


Я перечитувала ці слова і вже з нової причини думала, чи почую його коли-небудь знову.


Я була в льосі й пересувала діжки з елем, коли почула кроки на кам’яних плитах. У дверях з’явилася фігура Елен, затуливши собою світло.

— Прийшов мер. Каже, по тебе німці йдуть.

Моє серце завмерло.

Вона підбігла до розділової стіни й почала витягати з кладки вільні цеглини.

— Ну ж бо, ти можеш утекти через сусідній будинок, якщо поквапишся, — вона працювала швидко, в поспіху дряпаючи нігті об цеглини. Зробивши діру завбільшки з невелику діжку, вона обернулася до мене. Подивилася на свої руки, стягла з пальця обручку й віддала мені, перш ніж скинути шаль з плечей.

— Візьми це. Іди негайно. Я їх затримаю. Але поспішай, Софі, вони вже на майдані.