— Перепрошую, вам телефонують.

Лів обертається. В офіціантки бліде обличчя й довге темне волосся, що обрамлює його, наче приспущені завіси. Рукою з блокнотом вона манить Лів за собою, і тій на мить здається знайомим обличчя офіціантки.

— Що?

— Терміновий дзвінок. Гадаю, від родичів.

Лів вагається. Родичів? Але цей привід — наче рятівне світло в кінці тунелю.

— О, — каже вона, — гаразд.

— Хочете, я проведу вас до телефону?

— Терміновий дзвінок, — промовляє вона самими губами, обернувшись до Крістен, і вказує на офіціантку, яка, у свою чергу, робить жест у напрямку кухні.

Обличчя Крістен стає надмірно занепокоєним. Вона нахиляється і щось каже Роджерові, який швидко озирається й простягає руку, ніби хоче зупинити сусідку. А тоді Лів іде слідом за невисокою чорнявою дівчиною крізь напівпорожню залу ресторану, повз бар і далі коридором із дерев’яною обшивкою на стінах.

Після півтемряви ресторану кухня видається сліпучою. Яскраве світло відбивається в сталевих поверхнях. Чоловіки в білому, не звертаючи на неї жодної уваги, передають каструлі в зону миття. Щось із шипінням і бризканням смажиться в кутку, хтось поряд торохтить іспанською. Дівчина жестом указує на ряд двостулкових дверей — і раптом вони опиняються в задній кімнаті, в гардеробній.

— То де телефон? — питає Лів, коли вони нарешті зупиняються.

Дівчина дістає з фартуха пачку цигарок і запалює одну.

— Який ще телефон? — байдуже відгукується вона.

— Ви казали, мені телефонують.

— А. Ти про це. Немає ніякого телефону. Просто в тебе був вигляд людини, яку треба рятувати, — вона затягується, випускає довгий сріблястий димок і на мить змовкає. — Та ти що, не впізнала мене? Я Мо. Мо Стюарт.

Побачивши насуплений погляд Лів, дівчина зітхає.

— Я навчалася на одному курсі з тобою в університеті. Ренесанс та італійське малярство. А ще малювання з натури.

Лів починає пригадувати студентські роки. І раптом бачить її: мініатюрну дівчину-готку в кутку аудиторії, яку майже не чути на лекціях, з завжди безпристрасним обличчям і нігтями, пофарбованими в агресивний яскраво-фіолетовий колір.

— Вау. Ти анітрохи не змінилася.

І це не брехня. Лів зовсім не впевнена, що це прозвучало як комплімент.

— А ось ти змінилася, — зауважує Мо, оглядаючи її. — Стала якась… не знаю. Дивакувата…

— Дивакувата.

— Ну, може, й ні. Інакша. Втомлена. Знаєш, мені здається, що сидіти поряд із компанійським дурником — невелика розвага. То що це? Якийсь вечір самотніх сердець?

— Певно, лише для мене.

— О Господи. Тримай, — вона простягає Лів цигарку. — Можеш поки що запалити, а я піду й скажу їм, що тобі довелося поїхати. Двоюрідну бабусю параліч розбив. Чи вигадати щось страшніше? СНІД? Ебола? Є якісь побажання щодо міри страждань?

Вона подає Лів запальничку.

— Я не палю.

— Це не для тебе. Так я зможу пронести ще одну, перш ніж Діно помітить. Твоя подруга захоче розділити рахунок?

— О. Гарне питання. — Лів риється в сумочці в пошуках гаманця. Її голова раптом стає легкою-легкою в передчутті близької свободи.

Мо бере з її рук банкноти, уважно перелічує.

— А мої чайові? — не змигнувши оком питає вона. І, схоже, не жартує.

Лів кліпає очима, потім виймає ще одну п’ятифунтову банкноту і простягає офіціантці.

— Пасибі, — каже Мо, ховаючи папірець у кишеню фартуха. — У мене досить скорботний вигляд?

Вона натягує на обличчя гримасу ввічливої байдужості, а тоді, ніби змірившись із тим, що не має потрібних лицьових м’язів для виразу смутку, зникає в коридорі.

Лів не знає, чи йти, чи чекати на повернення дівчини. Вона озирає поглядом кімнату навколо себе, дешеві пальта на вішаку, а під ними — брудне відро зі шваброю і нарешті сідає на дерев’яний табурет, стискаючи в руці непотрібну цигарку. Почувши кроки, вона встає, але це виявляється чоловік із середземноморською засмагою. Його лисий череп виблискує в тьмяному світлі. Власник закладу? Він тримає в руці келих із рідиною бурштинового кольору.

— Ось. — Він пропонує їй напій. А коли вона відмовляється, додає: — Щоб струснутися.

І, підморгнувши, зникає.

Лів сидить і цмулить напій. Здалеку крізь гамір на кухні до неї долітають обурені вигуки Роджера й шарпання стільців по підлозі. Вона дивиться на годинник. Чверть на дванадцяту. З кухні з’являються кухарі, знімають пальта з вішака і зникають, швидко киваючи їй на ходу, анітрохи не дивуючись, наче це для клієнтів нормальна річ — просиджувати двадцять хвилин у службовому приміщенні з келихом бренді.

Коли повертається Мо, на ній уже немає фартуха. В руках у неї зв’язка ключів. Пройшовши повз Лів, дівчина замикає пожежні двері.

— Вони пішли, — каже Мо, закручуючи довге чорне волосся у вузол на потилиці. — Твій пристрасний кавалер начебто поривався втішити тебе. На твоєму місці я б вимкнула мобільний на деякий час.

— Дякую, — відповідає Лів. — Це було дуже добре з твого боку.

— Нема за що. Кави?

У ресторані немає ні душі. Лів неуважно дивиться на стіл, за яким нещодавно сиділа, доки офіціант ретельно підмітає підлогу між стільцями й розкладає столові прибори машинальними зваженими рухами людини, яка робила це вже тисячі разів. Мо заряджає кавоварку і жестом запрошує Лів сідати. Та охоче пішла б додому, але розуміє, що доведеться заплатити певну ціну за свою свободу. І, мабуть, такою ціною стане недовга, дещо натягнута бесіда про старі добрі часи.

— Не можу повірити, що всі вони пішли так раптово, — каже вона, доки Мо запалює другу цигарку.

— Одна з них побачила на своєму «Блекбері» повідомлення, явно не їй призначене. Це трохи вибило всіх із колії, — каже Мо. — Не думаю, що на бізнес-ланчах зазвичай обговорюють прищіпки на соски.

— Ти таке чула?

— У цьому місці чуєш усе. Більшість клієнтів не припиняють патякати при офіціантах, — вона вмикає піноутворювач і продовжує: — Ось так звичайний фартух наділяє нас суперсилою. Вважай, робить майже невидимими.

Лів зніяковіло пригадує, що й сама не помічала присутності Мо біля столу. Мо дивиться на неї з легенькою усмішкою, наче думки читає.

— Все гаразд. Я вже звикла бути людиною-невидимкою.

— Отже, — каже Лів, отримавши свою каву. — Чим ти займалася?

— Останні майже десять років? Гм, усім потроху. Робота офіціантки мені личить. Я не маю амбіцій працювати в барі, — з цілком незворушним поглядом каже вона. — А ти?

— О, звичайна фрилансерка. Працюю на себе. Я не створена для офісної праці, — усміхається Лів.

Мо робить довгу затяжку.

— Я здивована, — зізнається вона. — Ти завжди була в клубі золотих дівчат.

— Золотих дівчат?

— Ну, ти і вся твоя відпадна компанія. Усі такі з ногами, крутими зачісками, і чоловіки так і в’ються навколо. Просто як у романах Скотта Фіцджеральда. Я гадала, ти будеш… ну, не знаю. У телику. Чи в журналах, у кіно, ще де-небудь.

Якби Лів прочитала ці слова в записі, вона відчула б у них приховане глузування. Але в голосі Мо не було ані натяку на злостивість.

— Ні, — каже вона і дивиться на край своєї спідниці.

Лів допиває каву. Останній офіціант пішов. Чашка Мо порожня. На годиннику за чверть дванадцята.

— Тобі, мабуть, треба замкнути тут усе? В який бік ти йдеш?

— Ні в який. Я залишаюся тут.

— У тебе тут квартира?

— Ні, але Діно не проти. — Мо гасить цигарку, встає й витрушує попільничку. — Правду кажучи, він і не знає. Думає, що я дуже сумлінна працівниця і щовечора йду останньою. «І чому інші не можуть бути такими, як ти?» — вона тицяє великим пальцем за спину. — Я тримаю в комірчині спальний мішок і ставлю будильник на пів на шосту. Невеличка проблемка з житлом на даний момент. Власне, я не можу його собі дозволити.

Лів вражено дивиться на неї.

— Не треба цих квадратних очей. Присягаюся, ночувати тут набагато зручніше, ніж у деяких орендованих кімнатах.

Згодом вона так і не може зрозуміти, звідки взялися ці слова. Лів нечасто приймає вдома гостей — особливо тих, кого роками не бачила. Але тепер, перш ніж вона встигає збагнути, що каже, з її губ саме собою злітає:

— Можеш переночувати в мене. Лише сьогодні, — уточнює вона, усвідомивши, що щойно сказала. — Але я маю вільну кімнату. З хорошим душем.

Боячись, що її слова прозвучали надто зверхньо, Лів додає:

— Ми можемо надолужити час. Це буде весело.

Обличчя Мо залишається безпристрасним. Потім вона кривиться, наче робить послугу Лів.

— Якщо хочеш, — каже вона і йде по своє пальто.


Ще здалеку вона бачить свій будинок: блідо-блакитні скляні стіни вивищуються над колишнім цукровим складом, і здається, що химерний позаземний об’єкт приземлився на даху. Девіду це подобалося. Він радів, що може з гордістю вказувати на своє творіння, коли вони йшли додому з друзями чи потенційними клієнтами. Йому подобалось те, як разюче виділяється дім на тлі потемнілої бурої цегли старомодних складів, як заломлюється в його стінах сонячне світло, як відбивається в них річкова вода. Він пишався самим фактом, що його будівля стала візитівкою узбережного пейзажу Лондона. Він називав це безперервною рекламою своєї роботи.

Коли майже десять років тому цей дім було споруджено, скло було улюбленим матеріалом Девіда. Майстерно розроблені скляні елементи будівлі вирізнялися екологічністю та термозберігальними властивостями. Його роботи виділялися з-поміж інших у Лондоні. Ключ у прозорості, полюбляв казати Девід. Будівлі не повинні приховувати ані своєї мети, ані своєї структури. Єдині приміщення, які мають лишатися затемненими, це ванні кімнати й туалети, і навіть тут його часто доводилось переконувати не використовувати одностороннє скло. У цьому був весь Девід: він ніяк не міг повірити, що не дуже приємно озирати навколишній світ, сидячи на унітазі, навіть якщо ти впевнений, що ззовні тебе не видно.