Друзі Лів заздрили її будинку, його розташуванню і тому, що час від часу він потрапляв на сторінки найкращих журналів із дизайну інтер’єру — та вона знала, що між собою друзі додають: якби їм довелося жити серед цього мінімалізму, вони б точно збожеволіли. Жага очищення, прагнення позбутися всього непотрібного проймала Девіда до кісток. Усе, що було в будинку, мало витримати жорсткий тест за методом Вільяма Морріса: чи є ця річ функціональною і чи красива вона? А тоді: чи є вона абсолютно необхідною? Це дуже втомлювало Лів, коли вони тільки починали жити разом. Девід кусав губи, коли вона розкидала одяг на підлозі в спальні, наповнювала кухню букетами дешевих квітів, усілякими дрібничками з ринку. Тепер же Лів була вдячна за бездоганну білість будинку, за його безмежний аскетизм.

— Отакої. Збожеволіти. Круто! — вони виходять із дверей хиткого ліфта до Скляного будинку, і обличчя Мо нехарактерно оживлюється. — Ти тут живеш? Серйозно? Як, чорт забирай, ти відхопила такий будиночок?

— Його збудував мій чоловік, — Лів проходить до атріуму, акуратно повісивши ключі на єдиний сріблястий гвіздок і вмикаючи на ходу внутрішнє світло.

— Твій колишній? Господи Ісусе. І він залишив його тобі?

— Не зовсім. — Лів натискає кнопку й дивиться, як половинки даху безшумно розходяться, залишаючи кухню під відкритим зоряним небом. — Він помер.

Вона так і лишається стояти, піднісши обличчя до неба і збираючись із силами під напливом мимовільного переживання. Пояснення ніколи не давалося їй легко. Минуло чотири роки, а слова й досі відлунюють спалахом нестерпного болю, наче відсутність Девіда — глибока рана в її тілі, що ніяк не загоїться.

Але Мо мовчить. Коли вона наважується заговорити, то промовляє лише:

— Облом.

Її бліде обличчя знов стає безпристрасним.

— Ага, — відгукується Лів і легко зітхає. — Ще й який.


О першій ночі Лів слухає новини по радіо, напівсвідомо відзначаючи звуки, що лунають із гостьової ванної, та неясне відчуття тривоги від присутності сторонньої людини в домі. Вона обтирає гранітні кухонні поверхні, полірує м’якою губкою. Підмітає неіснуючі крихти на підлозі. Нарешті вона йде крізь дерев’яно-скляний передпокій і підіймається підвісними сходами з дерева й плексигласу до спальні. Невидимі двері стінної шафи блищать, нічим не видаючи кількох прихованих за ними суконь. Посеред кімнати, широченне й порожнє, красується ліжко, а на покривалі — два листи з останніми нагадуваннями, залишені нею вранці. Вона сідає, акуратно вкладаючи їх назад до конвертів, і дивиться прямо перед собою на портрет із назвою «Дівчина, яку ти покинув» — яскравий, у позолоченій рамі, єдину кольорову пляму серед приглушено-сірої, кольору нільської води кімнати. І віддається спогадам.

«Вона схожа на тебе».

«Вона анітрохи на мене не схожа!»

Вона, як очманіла, сміялася з його слів, полум’яніючи від нового кохання. І все ж готова була повірити в те, якою він бачив її.

«Ти виглядаєш так само, коли ти…»

«Дівчина, яку ти покинув» усміхається.

Лів роздягається. Акуратно складає одяг, перш ніж покласти його на стілець у ногах ліжка. Ще до того, як гасне світло, вона заплющує очі — аби лише зайвий раз не дивитися на картину.


12

Деяким людям легше жити за усталеним розпорядком, і Лів Голстон одна з них. Щоранку протягом тижня вона прокидається о пів на восьму, натягує кросівки, хапає iPod і не роздумуючи, з заспаними очима спускається шумним ліфтом на півгодинну пробіжку вздовж ріки. Поступово, пробігаючи між насупленими пасажирами громадського транспорту, обминаючи автофургони, що від’їжджають від тротуарів заднім ходом, вона остаточно прокидається. Її мозок поволі зосереджується на музичних ритмах, що лунають у вухах, на глухому стукоті власних ніг по бруківці. І найважливіше: їй знову вдається втекти від гнітючого страху, який і досі володіє нею в цю пору доби, в перші хвилини після сну, коли вона почувається настільки беззахисною, що біль втрати, раптовий і ядучий, знов і знов збиває її з ніг, перетворюючи думки на суцільний вир отруйної чорноти. Вона почала бігати, коли зрозуміла, що навколишній світ, шум у навушниках і власний рух здатні поглинути частину її болю. Тепер це перетворилося на звичку, свого роду страховий поліс.

«Я маю не думати. Я маю не думати. Я маю не думати».

Особливо сьогодні.

Вона сповільнює біг і переходить на швидку ходу, купує каву і знов підіймається на ліфті до Скляного будинку. Очі заливає їдкий піт, на майці проступають негарні мокрі плями. Вона приймає душ, одягається, випиває каву і з’їдає два тости з джемом. Вона майже не тримає в домі їжі відтоді, як збагнула, що сам вигляд повного холодильника дивним чином пригнічує — як нагадування, що треба готувати і їсти, а не жити на крекерах із сиром. Повний холодильник слугує мовчазним докором її самотньому існуванню.

Потім вона сідає за стіл і перевіряє електронну пошту на предмет роботи, що надійшла за ніч із сайту copywritersperhour.com. Чи, як здебільшого траплялось останнім часом, не надійшла.

— Мо? Я залишу каву біля твоїх дверей.

Вона стоїть — голова високо піднята — і намагається вловити хоч якусь ознаку життя з-за дверей. Чверть на дев’яту: чи не зарано будити гостю? Минуло стільки часу відтоді, як вона востаннє залишала друзів на ніч, що Лів уже не пам’ятаэ, як діяти правильно. Вона зніяковіло чекає під дверима, майже сподіваючись почути хоча б якусь неясну відповідь, хай навіть роздратований буркіт, а тоді вирішує, що Мо спить. Урешті-решт, вона працювала весь вечір. Лів тихо залишає полістироловий стаканчик біля дверей — про всяк випадок — і прямує в душ.


У її електронній поштовій скриньці чотири вхідні листи.


Шановна міз[52] Голстон,

я знайшов Вашу електронну адресу на сайті copywritersperhour.com. Я маю бізнес із виготовлення іменних канцелярських товарів, і в мене є рекламний буклет, який треба відредагувати. Я бачу, що Ваші розцінки становлять 100 фунтів стерлінгів за тисячу слів. Чи не могли б Ви зменшити ціну? Ми працюємо з дуже обмеженим бюджетом. Наразі буклет містить приблизно 1250 слів.

Щиро Ваш,

містер Теренс Бленк


Лівві, люба,

це твій батько. Керолайн покинула мене. Почуваюся спустошеним. Я вирішив ніколи більше не мати справ із жінками. Зателефонуй мені, як знайдеш час.


Привіт, Лів.

Як щодо четверга, все гаразд? Діти вже не можуть дочекатися. Ми очікуємо близько двадцяти відвідувачів, але, як ти знаєш, цифра завжди коливається. Дай мені знати, якщо щось треба.

З найкращими побажаннями,

Абіола


Шановна міз Голстон,

ми кілька разів безуспішно намагалися додзвонитися до Вас. Якщо Ваша ласка, чи не могли б Ви зв’язатися з нами, щоб узгодити дату і час, коли ми могли б обговорити ситуацію з перевищенням Вами кредитного ліміту. Якщо Ви не зв’яжетеся з нами, ми змушені будемо накласти на Вас додаткові стягнення.

Якщо Ваша ласка, чи не могли б Ви також надати нам Ваші теперішні контакті дані.

Щиро Ваш,

Демієн Воттс,

менеджер з обслуговування персональних рахунків, НатВест Банк


Вона пише відповідь на перший лист.


Шановний містере Бленк, я була б рада зменшити ціну заради Вас. На жаль, із причин біологічного характеру я також маю їсти. Бажаю Вам успіху з Вашим буклетом.


Лів знає, що обов’язково знайдеться хтось, хто виконає цю роботу дешевше, хто не надто дбає про граматику й пунктуацію і не помітить, що в буклеті разів двадцять зустрічається «немає» замість «не має». Але вона вже втомилася знижувати й без того жалюгідні розцінки.


Тату, я зателефоную пізніше. На випадок, якщо Керолайн невдовзі повернеться, краще потурбуйся вдягтися. Місіс Пейтел скаржилася, що минулого тижня ти знов поливав японські анемони голим. А ти знаєш, що каже поліція з цього приводу.

Цілую, Лів


Останнього разу, коли вона відвідувала батька, аби втішити його після чергового зникнення Керолайн, він відчинив їй двері, одягнений у східний жіночий шовковий халат, розчахнутий на грудях, і сердечно стиснув її в обіймах, перш ніж вона встигла заперечити.

— Заради всього святого, я ж твій татко, — бурмотів він, коли вона відчитувала його пізніше. Хоча він уже майже десять років не мав пристойної акторської роботи, Майкл Вортінг так само не втрачав дитячої безпосередності, як і роздратованого ставлення до того, що він називав «обгортками». У дитинстві Лів припинила приводити додому подруг після того, як Саманта Гаукрофт розповіла вдома матері, що містер Вортінг походжав будинком, «трусячи своїм причандаллям». (А ще вона розповіла всім у школі, що в татка Лів цюцюрка як велетенська сосиска. Що, як не дивно, зовсім не засмутило батька.)

Керолайн, його полум’яноволоса пасія протягом останніх п’ятнадцяти років, анітрохи не переймалася через його голизну. Насправді вона сама любила походжати напівголою. Іноді Лів здавалося, що ці два блідих обвислих старечих тіла знайомі їй краще, ніж власне.

Керолайн була великою пристрастю батька і кожні два місяці тікала під впливом чергового поганого настрою, голосно скаржачись на його безсилля, низький заробіток і короткі палкі інтрижки з іншими жінками. Що вони в ньому знаходять, для Лів так і лишалося загадкою.

— Жага життя, моя люба! — виголошував він. — Пристрасть! Якщо в тобі цього немає, ти все одно що мрець.

Потай Лів підозрює, що стала розчаруванням для свого батька.

Проковтнувши залишки кави, вона починає складати листа до Абіоли.