Лів чекає.

— У мене домовленість.

— Домовленість?

— З Раніком, сомельє. Раз на пару тижнів ми зустрічаємося для технічно повноцінного, але цілком бездушного сексу. Коли ми починали, він був зовсім ніякий, але тепер потроху набуває вправності, — Мо ковтає ще один шматочок сиру. — Та все одно він дивиться забагато порно. Таке завжди помічаєш.

— Жодних серйозних стосунків?

— Мої батьки припинили розмови про онуків десь на межі століть.

— О Боже. Ти нагадала мені: я обіцяла зателефонувати таткові.

Раптом у Лів виникає ідея. Вона встає й тягнеться до сумочки.

— Гей, що скажеш, якщо я зганяю до магазину й візьму пляшечку вина?

«Це буде чудово, — каже вона собі. — Потеревенимо про батьків і людей, яких я не пам’ятаю, і про коледж, і про роботи Мо, а я відволікатиму її від теми сексу, і, перш ніж я встигну озирнутися, настане завтра, і я знов почуватимусь удома як завжди, і до наступних роковин буде ще цілий рік».

Мо відсуває стілець.

— Я пас, — каже вона, вишкрябуючи тарілку. — Я маю перевдягтись — і знов у бій.

— У бій?

— Працювати.

Лів уже взялася за гаманець.

— Але ж… ти казала, що щойно повернулася звідти.

— З денної зміни. А тепер маю вирушати на вечірню. Десь хвилин за двадцять, — вона підбирає й сколює волосся. — Вимиєш посуд, гаразд? І нічого, якщо я знову візьму цей ключ?

Недовге відчуття блаженства після вечері миттєво зникає, лускає, наче мильна булька. Лів сидить за напівприбраним столом, слухаючи, як щось нерозбірливо наспівує Мо, як вона вмивається й чистить зуби в гостьовій ванній, як тихо причиняє за собою двері спальні.

Лів кричить нагору:

— Як гадаєш, вам сьогодні на вечір люди не потрібні? Я маю на увазі… я можу допомогти. Мабуть. Я впевнена, що впораюся з роботою офіціантки.

Відповіді немає.

— Я колись працювала в барі.

— Я теж. Допрацювалася до того, що кортіло всадити ніж комусь в око. Навіть більше, ніж у ресторанному залі.

Мо повертається до передпокою, вдягнена в чорну сорочку і шкіряну куртку, тримаючи під рукою згорнутий фартух.

— Побачимось пізніше, чувихо, — гукає вона на прощання. — Звісно, якщо мені не пощастить з Раніком.

І вона йде. Світ живих, що розкинувся внизу, знов затягує її до себе. І коли відлуння її голосу остаточно стихає, тиша Скляного будинку густою важкою пеленою огортає Лів, і з дедалі більшим відчуттям паніки вона розуміє, що її дім, її рай от-от зрадить її.

Розуміє, що не зможе провести цей вечір удома на самоті.


14

Ось кілька місць, де не слід випивати на самоті, якщо ви жінка.

1. «Базуказ»: колись тут був «Білий кінь», тихий паб на розі навпроти кав’ярні, повний продавлених оббитих плюшем лав і декору у вигляді мідних деталей кінської збруї. Роками непоновлювана вивіска наполовину потьмяніла через обсипану стару фарбу. Тепер же тут під неоновими вогнями — справжнісіньке кубло розпусти, куди ночами навідуються бізнесмени, а після півночі з дверей виходять дівки на високих платформах, із товстим шаром макіяжу на натягнутих обличчях, щоб випалити цигарку та вголос поскаржитися на свої чайові.

2. «У Діно»: місцевий винний бар, що протягом дев’яностих не мав відбою від клієнтів, переродився в запльовану, засмічену їдальню, де вдень збираються молоденькі матусі. Після восьмої вечора тут іноді проводяться серії експрес-побачень. Решту часу, окрім п’ятниць, вікна бару заввишки в цілу стіну відкривають очам відверто, жалюгідно порожню залу.

3. Будь-який зі старих пабів на задвірках по той бік ріки, куди невеличкими групками стягуються обурені життям місцеві мешканці — чоловіки, що курять самокрутки, вигулюють пітбулів із млявими очима й витріщаються на самотню даму в пабі, як мулла на жінку, що надумала розгулювати в бікіні.

4. Будь-який з нових набитих під зав’язку генделиків уздовж ріки, де повно молодших за тебе людей, здебільшого дружніх і сповнених веселощів, із наплічниками з емблемою «Епл-Мак» і в товстих чорних окулярах, — у такому товаристві почуватимешся навіть більш самотньо, ніж сидячи в чотирьох стінах.


Лів ненадовго замислюється про те, щоб узяти пляшечку вина й принести додому. Та щоразу, уявляючи, як сидить у цій порожній білій кімнаті сама, відчуває приплив ірраціонального страху. Телевізор дивитись вона не хоче, бо останні три роки показали, що в цей вечір слід чекати своєрідних жартів: буденна легка комедія до болю несподівано обернеться вбивством чоловіка, а передачу про живу природу буде перервано раптовою звісткою про чиюсь смерть. Вона не хоче весь вечір простояти перед картиною, пригадуючи той день, коли вони вдвох придбали її, і бачити в обличчі «Дівчини» любов і повноту життя, які колись відчувала сама. Не хоче знов перебирати їхні з Девідом фотографії, тужливо й безнадійно усвідомлюючи, що ніколи більше так не покохає. І знати, що, пам’ятаючи до дрібниць, як збираються зморшки навколо його очей або як тримає кухоль його рука, вона вже не може скласти його образ докупи.

Вона хоче уникнути найменшої спокуси зателефонувати йому, як робила в перший рік після його смерті, в нав’язливому бажанні почути його голос на автовідповідачі. Тепер ця втрата стала невід’ємною частиною її самої, незручним тягарем, який вона ніяк не може кинути. Невидимий нікому, він ледь відчутно змінює все її щоденне життя. Але сьогодні річниця його смерті — саме час ударити лихом об землю.

А тоді вона пригадує слова однієї жінки, почуті на вчорашній вечері: «Коли моя сестра хоче кудись піти, і щоб до неї не клеїлися, то йде до гей-бару. Прикольно». Менш ніж у десяти хвилинах ходи саме є один гей-бар. Сотні разів вона проходила повз нього, навіть не поцікавившись, що ховається за захисними ґратами на вікнах. Ніхто не домагатиметься її в гей-барі. Лів бере свій жакет, сумку та ключі. Принаймні в неї є план.


— Знаєш, це якось тупо.

— Це сталося лише раз. Кілька місяців тому. Та в мене таке враження, ніби вона й досі не може цього забути.

— Це тому, що ти був НА ВИСОТІ, — Ґреґ, усміхаючись, витирає черговий скляний кухоль і ставить його на полицю.

— Ні… Ну, може, й так, — каже Пол. — Серйозно, Ґреґу. Щоразу як вона дивиться на мене, я почуваюся винним. Наче… наче дав обіцянку, яку не в змозі виконати.

— Пам’ятаєш золоте правило, братику? Ніколи не гидь під власними дверима.

— Я був п’яний. Це сталося тієї ночі, коли Леоні повідомила, що вони з Джейком переїздять до Мітча. Я був…

— Ти втратив пильність, — голосом телеведучого каже Ґреґ. — Твоя шефиня обрала момент, коли ти був особливо вразливий, напоїла тебе й затягла в ліжко. А тепер ти відчуваєш, що тобою скористалися. Зачекай-но…

Він іде обслуговувати відвідувача. Увечері в четвер у барі людно. Усі столики зайняті, на місце тих, хто йде, одразу прибувають інші, гучний гамір дружньої бесіди перебиває музику. Пол збирався після роботи піти додому, але йому так рідко випадала нагода побачитися з братом, та ще й випити при цьому кілька чарок, що змарнувати її він не міг. Хай навіть доведеться уникати зорового контакту з сімдесятьма відсотками відвідувачів.

Подзенькуючи монетами, Ґреґ повертається до Пола.

— Слухай, я знаю, як це звучить. Але вона чудова жінка. І я з жахом думаю, що доведеться повсякчас відбиватися від неї.

— Знаєш, бути тобою — відстій.

— Наче ти розумієш.

— Бо ніхто не спробує підчепити тебе, доки ти з кимось. Принаймні не в гей-барі. О ні, — Ґреґ відставляє на полицю ще один кухоль. — Слухай, чому б тобі просто не посадити її й не сказати, що насправді вона прекрасна людина, бла-бла-бла, та в цьому плані вона тебе не цікавить?

— Бо це повна дурня. Ми ж тісно співпрацюємо і все таке.

— А це не дурня? Усе це: «Ну, Поле, перепихнемося нашвидку, щойно закінчиш».

Щось на іншому кінці бару привертає увагу Ґреґа.

— Ох ти ж. Здається, комусь тут дуже весело.

Краєм ока Пол спостерігає за нею весь вечір. Від початку вона поводилася дуже стримано, і Пол припустив, що вона на когось чекає. Зараз дівчина намагається видертись на барний стілець, та незграбно осідає після другої спроби. Відкинувши волосся з очей, незнайомка вдивляється в барну стійку, наче збираючись долати Еверест. Потім підштовхує себе нагору й приземляється на стілець, виставивши перед собою руки, аби зберегти рівновагу. Дівчина важко кліпає очима, наче не може повірити, що нарешті зробила це. А тоді повертається обличчям до Ґреґа.

— Перепрошую? Можна мені ще вина? — вона простягає порожній келих.

Ґреґ переводить веселий, та водночас втомлений погляд на Пола, а потім кудись убік.

— За десять хвилин зачиняємось, — каже він, перекинувши рушник через плече. Він добре ставиться до тих, що напідпитку. Пол ніколи не бачив, щоб у його брата уривався терпець. Як сказала б їхня матір, вони схожі, як день і ніч.

— То в мене десять хвилин, щоб його випити? — на мить дівчина припиняє всміхатися.

Вона не схожа на лесбіянку. Утім у наш час їх майже не відрізнити. Пол не каже цього братові — той лише розсміється і зауважить, що Пол надто довго працював у поліції.

— Любонько, я не хочу бути грубим, але ще один келих — і я почну за вас хвилюватись. А я дуже, дуже не люблю закінчувати зміну, хвилюючись за наших гостей.

— Маленький келих, — каже вона з усмішкою, якій неможливо опиратися. — Узагалі-то, зазвичай я не п’ю.

— Еге ж. От саме такі гості й завдають хвилювань.

— У мене… — Її очі звужуються. — У мене був важкий день. Справді важкий. Будь ласка, можна мені ще келих? А потім можете викликати мені гарне респектабельне таксі з гарної респектабельної фірми, я приїду до себе й вирублюсь, а ви підете додому, не хвилюючись про мене.