Він дивиться на Пола й зітхає.

«Бачиш, із чим доводиться мати справу?»

— Один маленький келих, — погоджується він. — Зовсім маленький.

Її усмішка блякне, очі примружуються, і вона схиляється до ніг, шукаючи сумочку.

Пол обертається обличчям до бару, перевіряючи повідомлення на своєму телефоні. Завтра ввечері його черга забирати Джейка, і хоча його стосунки з Леоні наразі далекі від приязних, у глибині душі він усе одно переживає, що вона знайде причину скасувати свої справи.

— Моя сумочка!

Він швидко підводить очі.

— Моя сумочка зникла! — дівчина зісковзнула зі стільця й оглядає підлогу, однією рукою тримаючись за барну стійку. Коли вона підіймає голову, її обличчя зовсім бліде.

— Ви брали її до дамської кімнати? — Ґреґ перехиляється через стійку.

— Ні. — Її погляд стрибає баром. — Вона була під стільцем.

— Ви лишили сумку під стільцем? — скрикує Ґреґ. — Ви що, попереджень не читаєте?

Скрізь у барі розвішені таблички: «Не залишайте сумку без уваги: в цьому районі орудують злодії». Пол може налічити три такі, не встаючи з місця.

Вона й справді не читала.

— Мені дуже шкода. Але тут дійсно неспокійно.

Погляд жінки перестрибує між ними двома, і, хоча вона дуже напідпитку, вона явно здогадується, що вони можуть про неї думати. «П’яна дурепа».

Пол береться за телефон.

— Я зателефоную копам.

— І скажете, що я здуру лишила сумку під стільцем? — вона затуляє обличчя руками. — О Боже мій. А я щойно зняла дві сотні фунтів на сплату місцевого податку. Повірити не можу. Дві. Сотні. Фунтів.

— У нас уже двічі цього тижня були крадіжки, — каже Ґреґ. — Все чекаємо, доки встановлять камеру спостереження. Це наче пошесть якась. Мені дійсно шкода.

Вона підіймає очі й витирає обличчя. З її грудей виривається довге уривчасте зітхання. Вона явно намагається не розридатися. Келих вина стоїть неторканий на барній стійці.

— Я дуже шкодую. Та, боюсь, я не зможу розплатитися.

— Не думайте про це, — каже Ґреґ. — Так, Поле, ти телефонуєш копам. А я піду принесу їй кави. Гаразд. Пані й панове, робочий час скінчився. Будь ласка…


З’ясувалося, що місцева поліція не виїжджає на зникнення сумочок. Вони повідомляють жінці на ім’я Лів номер кримінальної справи і збираються надіслати листа в рамках підтримки постраждалих від злочинів. Обіцяють вийти на зв’язок одразу, як що-небудь знайдуть. Усім очевидно, що на останнє поліція не розраховує.

Коли дівчина кладе слухавку, в барі давно немає ні душі. Ґреґ відмикає двері, щоб випустити їх, і Лів тягнеться по жакет.

— У мене мешкає гостя. Вона має запасний ключ.

— Хочете зателефонувати їй? — Пол пропонує свій телефон.

Вона дивиться на нього порожніми очима.

— Я не знаю її номера. Але знаю, де вона працює.

Пол чекає.

— Це ресторан, хвилин за десять ходи звідси. У напрямку Блекфраєрз.

Дванадцята ночі. Пол дивиться на годинник. Він утомився, а завтра вранці о пів на восьму треба забрати сина. Але ж не можна глупої ночі відпустити п’яну жінку, яка добру годину лише намагалася вгамувати сльози, блукати вуличками південного берега.

— Я піду з вами, — каже він.

Він перехоплює її застережливий погляд і бачить, що вона явно збирається відмовитися. Ґреґ торкається її руки.

— Усе гаразд, любонько. Він колишній коп.

Пол відчуває на собі оцінювальний погляд. У жінки під оком розпливлася туш, і він бореться з бажанням витерти її.

— Я готовий поручитися за його добру вдачу. Він генетично запрограмований рятувати людей. Такий собі сенбернар, тільки в людській подобі.

— Еге. Красно дякую, Ґреґу.

Дівчина натягує жакет.

— Якщо вам справді не важко, це було б дуже мило з вашого боку.

— Я зателефоную тобі завтра, Поле. І щасти вам, міс Лів. Сподіваюся, все владнається.

Ґреґ чекає, доки вони підуть, а тоді зачиняє й замикає двері закладу.


Звук їхніх швидких кроків лунає порожніми кам’янистими вулицями, відбиваючись від стін мовчазних будівель навколо. Почало дощити, і Пол глибоко засовує руки до кишень, втягнувши шию в комір. Вони проминають двох молодиків у толстовках, і він відчуває, як жінка тулиться ближче до нього.

— Ви заблокували ваші картки? — питає він.

— О, ні, — вона ледь не зомліває від свіжого повітря. У неї пригнічений вигляд, і час від часу вона спотикається на ходу. Пол готовий простягти їй руку, та не впевнений, що жінка за неї візьметься. — Про це я не подумала.

— Пам’ятаєте, які у вас картки?

— Одна «Мастеркард» і одна «Баркліз».

— Стривайте. Я знаю декого, хто може допомогти. — Він набирає номер. — Шеррі?.. Вітаю. Це Маккаферті… Так, чудово, дякую. Усе гаразд. А в тебе? — Він чекає. — Слухай — чи не зробиш мені ласку? Не скинеш номери, куди телефонувати щодо викрадених банківських карток? «Мастеркард» і «Баркліз». У подруги щойно поцупили сумочку… Так. Дякую, Шеррі. Передавай вітання хлопцям від мене. О так, невдовзі побачимось.

Він набирає надісланий номер і передає їй слухавку.

— Копи, — пояснює він. — Світ тісний.

А тоді мовчки йде поряд, доки вона пояснює оператору свою ситуацію.

— Дякую, — каже вона, повертаючи йому слухавку.

— Жодних проблем.

— Я б усе одно здивувалась, якби їм вдалося щось із них зняти, — сумно всміхається Лів.

Вони вже біля ресторану іспанської кухні. Вікна не світяться, усе замкнено. Він, згинаючись, проходить у двері, а вона вдивляється крізь вікно, ніби намагаючись упіймати хоч якусь віддалену ознаку життя.

Пол дивиться на годинник.

— Зараз чверть по дванадцятій. Вони, мабуть, уже зачинилися на сьогодні.

Лів стоїть і кусає губи. А тоді відвертається від нього.

— Напевне, вона в мене. Будь ласка, чи не можу я ще раз скористатися вашим телефоном?

Він віддає їй телефон, і вона тримає його у світлі натрієвих ламп, аби краще бачити екран. Він дивиться, як Лів натискає кнопки й відвертається, машинально розчісуючи пальцями волосся. Дівчина озирається через плече, швидко й невпевнено усміхається йому, і відвертається знову. Набирає другий номер, потім третій.

— Є ще хто-небудь, кому ви можете зателефонувати?

— Мій тато. Я щойно набирала його, але там теж ніхто не відповідає. Хоча, найімовірніше, він спить. А коли він спить, то й з гармати не розбудиш, — вона виглядає цілковито розгубленою.

— Послухайте… чому б мені не забронювати вам номер у готелі? Можете розрахуватися зі мною, коли заново отримаєте картки.

Лів завмирає на місці, закусивши губу. Дві сотні фунтів. Він пам’ятає, з яким відчаєм вона промовила ці слова. Вона явно не з тих, хто може дозволити собі номер у готелі в центрі Лондона.

Дощ підсилюється, і вода струмками дзюрчить по ринвах, плескаючи їм на ноги. Майже не встигнувши подумати, Пол каже їй:

— Знаєте що? Вже дуже пізно. Я живу хвилинах у двадцяти звідси. Може, заночуєте в мене і тоді вже обміркуєте все та приймете рішення? Якщо хочете, ми можемо все обговорити на місці.

Вона повертає йому телефон. Він бачить, як у ній відбувається коротка внутрішня боротьба. А тоді вона дещо насторожено посміхається і робить крок до нього.

— Дякую вам. І пробачте. Я… я справді не хотіла зіпсувати вечір ще кому-небудь.


Що більше вони наближаються до його квартири, то тихішою стає Лів. Він здогадується, що дівчина тверезіє і в глибині душі питає себе, на що вона щойно погодилася. Він думає, чи не чекає на неї десь подружка. Дівчина гарна, але в такий спосіб, щоб не привертати чоловічої уваги: без макіяжу, волосся зібране у хвіст. Чи це так у лесбіянок прийнято? Її шкіра в надто доброму стані як для людини, що постійно прикладається до чарки. А стрункі підтягнуті ноги й широкий крок явно свідчать про регулярні фізичні вправи. Та зараз вона йде поряд, схрестивши руки на грудях, ніби захищаючись.

Вони дістаються його квартири, невеличкого помешкання на другому поверсі над кафе на задвірках театрального кварталу, і він відчиняє двері, намагаючись триматися на пристойній відстані від дівчини.

Увімкнувши світло, Пол прямує до кавового столика. Прибирає з нього газети й чашку з-під ранкової кави, в ту мить побачивши власне помешкання очима сторонньої: дуже тісне, захаращене довідниками, фотографіями та меблями. Дякувати Богові, хоч розкиданих шкарпеток і білизни немає. Він заходить на кухню, ставить чайник, подає дівчині рушник для її мокрого волосся й спостерігає, як вона невпевнено рухається кімнатою. Вигляд повних книжкових полиць і фотографій у шафі (він у формі в обнімку з Джейком, який широко усміхається) начебто заспокоїв її.

— Це ваш син?

— Ага.

— Схожий на вас. — Вона бере з полиці фотографію Пола з Джейком і Леоні, зроблену, коли хлопчикові було чотири роки. Вільною рукою дівчина й досі тримається за живіт. Він охоче запропонував би їй майку, та не хоче, щоб вона вирішила, ніби він умовляє її роздягтися.

— Це його матір?

— Так.

— Отже… ви не гей?

На мить Пол втрачає дар мови. А тоді випалює:

— Ні! О ні! То бар мого брата.

— О.

Він жестом показує на своє фото в поліцейській формі.

— Не думайте, що я брав участь у костюмованому шоу. Я справді був копом.

Вона починає сміятися — тим сміхом, що народжується, коли єдиною альтернативою є сльози. А тоді витирає очі й ніяково всміхається йому.

— Пробачте. Сьогодні поганий день. І він був поганим ще до того, як украли мою сумочку.

А вона справді гарненька, раптом думає він. І така вразлива на вигляд — наче з неї зняли шкіру. Дівчина обертається обличчям до нього, і він різко відводить погляд.