— То як справи з Ґолдштейнами?

— Поки що не надто. Виникли деякі проблеми через нові статутні вимоги щодо забудови, але ми майже їх подолали. Принаймні Ґолдштейни задоволені.

— У тебе є фотографії?

Для Девіда Ґолдштейн-білдінг був проектом мрії: величезна споруда з органічного скла, що наполовину обступає площу на межі з Сіті. Він працював над цим проектом два роки їхнього спільного життя, намагаючись донести до заможних братів Ґолдштейнів своє сміливе бачення, намагався створити щось геть не схоже на квадратні бетонні замки навколо. Він саме працював над цим, коли раптова смерть спіткала його. Після того Свен узяв план проекту, продивився його в кілька етапів і наразі керував будівництвом. Робота просувалася не без перешкод. Будівельні матеріали затримувалися в китайському порту, скло надходило не тієї якості, а фундамент виявився цілком непридатним до закладання в лондонський глинозем. Але тепер нарешті будівля зростає за планом, і численні скляні панелі виблискують на сонці, наче луска велетенської змії.

Покопирсавшись у документах на столі, Свен витягає фотографію й передає жінці. Вона дивиться на велетенську будівлю, оточену синіми будівельними парканами, — майже невпізнаване в такому вигляді творіння Девіда.

— Це буде шикарно, — вона не втримується від посмішки.

— Я хотів сказати тобі — вони погодилися встановити у фойє меморіальну дошку на його честь.

— Справді? — її горло стискається.

— Так. Джеррі Ґолдштейн казав мені минулого тижня — гарно було б якось ушанувати пам’ять Девіда. Вони дуже його любили.

Лів дає собі час звикнути до цієї думки.

— Це… Це пречудово.

— Я так і подумав. Прийдеш на відкриття?

— Я б залюбки.

— Гаразд. А як життя взагалі?

Лів сьорбає каву. Вона завжди відчуває деяку сором’язливість, коли доводиться розповідати Свенові про своє життя. Наче відсутність у ньому суттєвих досягнень — лише привід для розчарування.

— Ну, схоже, в мене з’явилася сусідка по квартирі. Це доволі… цікаво. Я досі займаюся бігом. У роботі майже суцільна тиша.

— Наскільки все погано?

Вона намагається всміхнутися.

— Чесно? Здається, чорноробом у Бангладеш я заробляла б більше.

Свен дивиться на свої руки.

— Тобі… не спадало на думку, що, може, час уже робити щось інше?

— Не думаю, що здатна робити щось інше.

Вона давно зрозуміла, що кидати роботу, аби всюди йти слідом за Девідом після їхнього весілля, було не дуже розумно з її боку. Доки її друзі будували кар’єри, гаруючи в офісі двадцять чотири години на добу, вона просто подорожувала разом із ним до Парижа, Сіднея, Барселони. Він і не наполягав, щоб вона працювала. А їй здавалося неймовірною дурницею постійно його не бачити. Згодом же виявилося, що вона взагалі ні до чого не придатна. І так тривало вже довгий час.

— Торік мені довелося закласти будинок. А тепер навіть не вистачає грошей, аби сплачувати рахунки, — останню фразу вона випалює, наче грішниця на сповіді.

Але Свен не здивований.

— Знаєш… якби ти схотіла продати його, я міг би легко знайти покупця.

— Продати?

— Це завеликий будинок, з яким клопоту не оберешся. А потім… не знаю. Ти там наче в ізоляції, Лів. Це була дивовижна спроба Девіда відточити свою майстерність і миле сімейне гніздечко для вас двох, але ти не думаєш, що час повертатися в товщу життя? Оселитись у більш жвавій місцевості? Може, в гарненькій квартирі посеред Ноттінг-Гіллу чи Клеркенвеллу?

— Я не можу продати будинок Девіда.

— Чому ні?

— Бо це буде неправильно.

Він не каже очевидного. І не треба казати: з того, як він відкидається в кріслі, як стискає губи, все зрозуміло без слів.

— Гаразд, — нарешті вимовляє він і схиляється над столом. — Я лише пропоную поміркувати над цим.

Позаду нього, за вікном, по той бік вулиці рухається величезний будівельний кран. Залізні балки прорізають небо, пливучи до великої порожнини, де має бути дах. П’ять років тому, коли «Сольберґ-Голстон Аркітектс» щойно переїхали сюди, з вікна було видно лише ряд старих обшмугляних закладів: букмекерська, пральня самообслуговування, магазин секонд-генду. Їхні цегляні стіни були брудно-коричневі від часу, а вікна геть непрозорі через роками накопичуваний шар свинцю й пилу. Тепер на їхньому місці зяє пустка. Можливо, коли наступного разу прийде сюди, вона зовсім не впізнає цього краєвиду.

— Як діти? — різко питає вона.

І Свен із тактовністю людини, що знає її багато років, змінює тему.


Щомісячне засідання вже добігає середини, коли Пол помічає, що Міріам, його з Джейні спільна секретарка, сидить, умостившись не на стільці, а на двох величезних коробках з документами. Вона сидить незручно, підгинає ноги, намагаючись надати спідниці пристойного вигляду, і підпирає спиною цілу піраміду інших коробок.

Колись, у середині дев’яностих, пошук зниклих творів мистецтва перетворився на великий бізнес. Ніхто в «Товаристві пошуку і повернення» (ТПП) не передбачав подібних змін, і тепер, п’ятнадцять років по тому, засідання проходять у все більш захаращеному кабінеті Джейні, де завжди чиїсь лікті впираються в хиткі стоси тек, у нагромаджені коробки, повні факсів і ксерокопій, — чи, якщо в засіданнях беруть участь клієнти, унизу в місцевій кав’ярні. Він не раз казав, що їм слід підшукати нове робоче приміщення. І щоразу Джейні дивиться на нього з таким виглядом, ніби чує це вперше, і каже: так, так, чудова ідея. А потім нічого в цьому напрямку не робить.

— Міріам? — Пол підводиться, пропонуючи їй стілець, але дівчина відмовляється.

— Чесно, — каже вона, — мені й так добре.

І безперестанку киває, ніби намагаючись переконати в цьому сама себе.

— Ти от-от провалишся в «Нерозв’язані суперечки 1996 року», — каже він. Йому кортить додати: «І я бачу, що в тебе під спідницею».

— Справді, мені цілком зручно.

— Міріам, чесно, я можу лише…

— Міріам чудово почувається, Поле. Справді. — Джейні поправляє окуляри на носі.

— О так. Мені тут дуже зручно. — Дівчина киває, доки він не відводить погляду. Від цього йому стає ніяково.

— Отже, ось що ми маємо стосовно питань офісного приміщення й кадрового забезпечення. А що ми, власне, маємо?

Юрист Шон проглядає свій подальший розклад: звернення до іспанського уряду щодо повернення вкраденого Веласкеса приватному колекціонерові, пошук двох видатних скульптур, можливе внесення змін до правового врегулювання реституційних позовів. Пол відкидається в кріслі, поклавши кулькову ручку поверх блокнота.

І знову бачить перед собою її, з тужливою посмішкою на обличчі. Її несподівані вибухи сміху. Журбу, застиглу в крихітних зморшках навколо її очей. «Я класно займалася сексом на п’яну голову. Справді. Класно».

Він не хоче зізнаватися сам собі, як засмутився, коли того ранку вийшов з ванної й побачив, що вона просто втекла. Пухова ковдра його сина була розгладжена, і на місці дівчини лишилася порожнеча. Жодної записки. Жодного телефонного номера. Нічого.

— Вона постійна відвідувачка? — того самого вечора спитав він Ґреґа в телефонній розмові буденним тоном.

— Ні. Раніше я її не бачив. Пробач, що ось так повісив її на тебе, братику.

— Жодних проблем, — відповів Пол. Він не потурбувався попередити Ґреґа, аби той сповістив його, якщо дівчина прийде знову. Щось підказувало йому, що цього не станеться.

— Поле?

Він повертається думками до блокнота формату А4, який лежить перед ним.

— Гм… Добре. Як ви знаєте, ми повернули Новицькі його картину. Вона вирушає на аукціон. Що вельми… гм… прибутково, — Пол не звертає уваги на попереджувальний погляд Джейні. — Далі впродовж місяця в мене запланована зустріч стосовно колекції статуеток Бонгемів, пошук Лаурі, викраденого зі старовинного поміщицького будинку в Ейрширі, та… — він гортає сторінки, — ота робота французького митця, що зникла під час Першої світової й нещодавно спливла в будинку якогось лондонського архітектора. З огляду на вартість картини, гадаю, що без бою її не віддадуть. Але справа виглядає цілком зрозумілою — якщо тільки ми встановимо, що картина дійсно крадена від самого початку. Шоне, може, варто розкопати який-небудь юридичний прецедент, що стосується Першої світової війни, просто про всяк випадок.

Шон робить запис у нотатнику.

— Окрім цього я ще маю декілька справ із минулого місяця, які продовжую вести. А ще розмовляв із деякими страховиками щодо того, чи варто нам долучатися до нового реєстру творів образотворчого мистецтва.

— Ще одного? — дивується Джейні.

— Це все наслідки скорочення Департаменту мистецтва й старовини, — каже Пол. — Страховики нервують.

— Але ж мають бути для нас і гарні новини. Що в нас зі справою Стаббсів?

Він клацає ручкою.

— Глухий кут.

— Шоне?

— Хитра справа. Я намагаюся знайти прецедент, але схоже на те, що справа піде до суду.

Джейні киває й озирається на Пола, в якого так недоречно дзвонить телефон.

— Перепрошую, — каже він і витягає телефон з кишені. Уважно дивиться на ім’я. — Вибачайте, але, схоже, я маю прийняти цей дзвінок. Привіт, Шеррі.

Він відчуває, як погляд Джейні обпікає йому спину. Обережно крокуючи, він переступає через ноги колег і зникає у своєму кабінеті, зачинивши за собою двері.

— Знайшла?.. Її ім’я? Лів. Ні, це все, що я знаю… Є? Можеш описати? Ага — звучить схоже на неї. Світло-русяве волосся, може, біляве, довжиною до плечей. Збирає його у хвіст?.. Телефон, гаманець — не знаю, що ще. Немає адреси?.. Ні, я теж не знаю. Точно — зробиш мені ласку, Шеррі? Я можу забрати її?

Він нерухомим поглядом дивиться у вікно.

— Так. Так, знаю. До мене щойно дійшло — здається, я придумав, як повернути її власниці.