— Алло?

— Це Лів?

— Ні.

Пауза.

— Гм… Я можу поговорити з нею?

— Ви судовий виконавець?

— Ні.

— Ну, її тут немає.

— Ви не знаєте, коли вона повернеться?

— А ви точно не судовий виконавець?

— Я точно не він. У мене її сумочка.

— Ви крадете сумочки? Бо якщо ви збираєтеся шантажувати її, це дохлий номер.

— Я не краду сумочок. І я не судовий виконавець. Я той, хто знайшов її сумочку і намагається повернути їй, — він відтягує комірець.

Повисає довга пауза.

— Звідки у вас цей номер?

— Він є в моєму мобільному. Вона позичила в мене телефон, коли намагалася додзвонитися додому.

— Ви були з нею?

Пол відчуває, як усередині розливається приємне відчуття. Він вагається, боячись, що його слова прозвучать надто чуттєво.

— Чому ви питаєте? Вона згадувала про мене?

— Ні, — чути, як на тому кінці скипає чайник. — Це я просто пхаю носа. Слухайте, вона щойно відбула на свою щорічну екскурсію. Якщо заскочите десь о четвертій, вона можливо, буде вже вдома. А як ні, передасте через мене.

— А ви?..

Довга підозріла пауза.

— Я жінка, що приймає вкрадені сумочки для Лів.

— Чудово. Яка адреса?

— А ви не знаєте? — знов повисає тиша. — Ммм. Тоді от що: підходьте на ріг Одлі-стріт і Пекерз-лейн, і там вас зустрінуть…

— Я не краду сумочок!

— Яка наполегливість. Зателефонуйте, як будете на місці, — він майже чує, як вона розмірковує. — Якщо ніхто не відповість, просто віддайте її жінці в картонних коробках біля чорного ходу. Її звуть Френ. Але якщо ми все ж вирішимо зустрітися з вами, ніяких жартів. У нас є зброя.

Перш ніж він устиг щось сказати, вона кладе слухавку. Він так і сидить за столом, дивлячись застиглим поглядом на телефон.

До його кабінету без стуку заходить Джейні. Ця її манера вже почала дратувати Пола. Мимоволі напрошується думка, що вона намагається застукати його зненацька.

— Стосовно картини Лефевра. Ми вже відіслали листа з повідомленням про початок урегулювання суперечки?

— Ні. Я ще перевіряю, чи вона коли-небудь виставлялася.

— Ми маємо адресу теперішніх власників? У журналі вона не збереглася. Але все не так погано — я надішлю запит за місцем його роботи. Якщо він архітектор, його буде неважко знайти. Певно, будівельна компанія носить його ім’я.

— Добре. Я щойно отримала повідомлення: за кілька тижнів претенденти на картину прибувають до Лондона і хочуть із нами зустрітися. Було б чудово, якби на той момент ми вже отримали відповідь. Можеш накидати мені приблизні дати?

— Буде зроблено.

Він напружено втуплюється очима в монітор, на якому лише блимає скринсейвер, доки Джейні, зрозумівши натяк, не йде.


Мо вже вдома. Її присутність на диво ненав’язлива, попри кричущий чорнильно-чорний колір її волосся і її одяг. Лів випадково прокидається о шостій і чує, як та м’яко ступає по приміщенню, збираючись вирушати на свою денну зміну в будинку престарілих. Дивним чином присутність іншої людини в домі заспокоює її.

Мо готує цілий день або приносить їжу з ресторану, залишаючи вкриті фольгою страви в холодильнику й рукописні інструкції на кухонному столі. «Розігрівати протягом 40 хв за температури 180 градусів. Це означає: УВІМКНИ ДУХОВКУ» і «ПОКІНЧИ З ЦИМ, БО ДО ЗАВТРА ВОНО ВИЛІЗЕ З КОНТЕЙНЕРА І ВБ’Є НАС». У будинку більше не пахне тютюновим димом. Лів підозрює, що Мо потайки бере цигарку-другу зі столу, але ні про що не питає.

Їхнє життя вже набуло такого собі розпорядку. Лів устає, як і раніше, і вирушає на пробіжку. Її ноги глухо стукають по бетонній доріжці, в голові шумить. Під час прогулянки вона зупиняється купити кави, а відтак готує чай для Френ, з’їдає свій тост і сідає за стіл, намагаючись не перейматися через брак роботи. Але тепер вона ловить себе на тому, що майже з нетерпінням чекає брязкоту ключа в замку рівно о третій, що сповістить про прихід Мо додому. Мо не пропонувала їй платити за проживання — і Лів здається, що жодна з них не бажає переводити їхні стосунки в ділове русло, — але наступного ж дня після того, як Мо почула про вкрадену сумку, на кухонному столі з’явилася безладна купа готівки. «Термінова сплата місцевих податків, — сповіщала записка. — Тільки не заводься через це».

Лів навіть і не подумала заводитися. Вона просто не мала вибору.


Вони п’ють чай і читають безкоштовну лондонську газету, коли починає дзвонити телефон. Мо скидається, наче мисливський собака, який почув запах дичини, дивиться на годинник і каже:

— О. Я знаю, хто це.

Лів підводить погляд від газети.

— Це той чоловік із твоєю сумочкою.

Кухоль у руці Лів застигає в повітрі.

— Що?

— Забула тобі розповісти. Він телефонував раніше. Я казала йому зачекати на розі, і ми спустимося.

— Що за чоловік?

— А біс його знає. Я лише переконалася, що він не судовий виконавець.

— О Господи. Сумочка точно в нього? Думаєш, він захоче винагороду? — Лів починає обшукувати власні кишені. Вона знаходить чотири фунти монетами та ще кілька мідяків і тримає все це, затиснувши в кулаку.

— На солідну суму не тягне, так?

— Схоже, це весь твій статок, якщо тільки ти не надаєш сексуальних послуг.

— Аж чотири фунти.

Вони прямують до ліфта. Лів міцно стискає гроші в руці. Мо дошкульно всміхається.

— Що?

— Я просто подумала: кумедно було б, якби ми викрали його сумку. Ну, знаєш, напали б на нього та обчистили. Дівчата-грабіжниці, — хихикає вона. — Якось я поцупила шматок крейди з пошти. Тож маю досвід.

Лів шокована.

— Що? — Мо робить пісне обличчя. — Мені було сім років.

Вони стоять мовчки, аж доки ліфт не досягає нижнього поверху. Коли двері відчиняються, Мо каже:

— Ми можемо безслідно вшитися. Він, по суті, не знає твоєї адреси.

— Мо… — починає Лів, але, ступивши за двері парадного входу, вона бачить чоловіка на розі, колір його волосся, як він торкається маківки — і миттю обертається. Її щоки спалахують.

— Що? Куди ти?

— Я не можу піти до нього.

— Чому? Я бачу в нього твою сумочку. Він виглядає нормальним. Не думаю, що він вуличний грабіжник. На ньому туфлі. Жоден злочинець таких не взує.

— Може, візьмеш її замість мене? Справді… я не можу говорити з ним.

— Чому? — Мо прискіпливо оглядає її. — Чому це ти так порожевіла?

— Слухай, я залишилася на ніч у його будинку. І мені просто ніяково.

— О Боже мій. Ти робила дещо нехороше з тим типом.

— Зовсім ні.

— Ще й як, — Мо скоса дивиться на неї. — Чи принаймні хотіла. ТИ ЦЬОГО ХОТІЛА. Тому ти така причмелена.

— Мо… ти не могла би просто забрати мою сумочку? Будь ласка. Лише скажи йому, що мене немає. Гаразд?

І, перш ніж Мо встигає щось додати, вона повертається до ліфта й тицяє кнопки горішнього поверху. Її думки плутаються. Діставшись Скляного будинку, вона припадає чолом до дверей і слухає биття власного серця.

«Мені тридцять років», — каже вона собі.

За її спиною відчиняються двері ліфта.

— О Боже, дякую, Мо. Я…

Перед нею стоїть Пол Маккаферті.

— Де Мо? — дурнувато каже вона.

— Це твоя співмешканка? Дуже… цікава особа.

Вона не може вимовити ані слова. Її язик набряк, заповнивши собою весь рот. Рука тягнеться до волосся — вона усвідомлює, що так і не вимила його.

— Хай там як, — каже він. — Привіт.

— Привіт.

Він простягає руку.

— Твоя сумочка. Це ж твоя сумочка, правда?

— Не можу повірити, що ти її знайшов.

— Я чудово вмію знаходити речі. Це моя робота.

— О. Так. Колишній коп. Що ж, дякую. Справді.

— Якщо тобі цікаво, вона була в смітнику. З двома іншими. Біля бібліотеки університетського коледжу. Усі їх знайшов двірник і передав куди треба. Боюся, що твої картки й телефон зникли… Але є й добра новина: гроші досі там.

— Що?

— Еге. Дивовижно. Усі двісті фунтів. Я перевірив.

Полегшення огортає її, наче тепла вода.

— Невже? Вони залишили готівку. Не розумію.

— Я так само. Можу лише припустити, що гроші випали з твого гаманця, коли вони відкривали його.

Вона бере до рук сумочку і обшукує її. Двісті фунтів і справді валяються майже на самому дні, разом зі щіткою для волосся, книжкою в м’якій палітурці, яку вона читала того ранку, і давно забутою губною помадою.

— Ще ніколи не чув, щоб таке траплялось. Як-не-як, допомога, еге ж? Одним приводом для хвилювання менше.

Він усміхається. І в цій усмішці немає співчуття до бідолашної п’янички, яка загравала до нього, — лише щире задоволення.

Вона помічає, що й сама усміхається у відповідь.

— Це просто… дивовижно.

— Тож я можу отримати свої чотири фунти винагороди?

Вона здивовано кліпає очима.

— Мо розповіла. Жартую. Чесно, — він сміється. — Але…

Він затримує погляд на своїх черевиках.

— Лів… може, якось зустрінемось? — і, не почувши відповіді, додає: — Це не має бути щось грандіозне. Нам не обов’язково напиватись. Або йти до гей-бару. Можемо просто пройтися, тримаючись за ключі й стежачи, щоб наші сумки не свиснули.

— Гаразд, — повільно каже вона і розуміє, що знов усміхається. — Мені це подобається.


Спускаючись у шумному хиткому ліфті, Пол Маккаферті насвистує. І вже на нижньому поверсі виймає з кишені чек про зняття готівки, зминає його в невеличку кульку і викидає в найближчий смітник.


16

Вони зустрічаються чотири рази. Перше побачення минає в піцерії, і вона п’є саму лише мінеральну воду, доки остаточно не впевнюється, що він не вважає її п’яничкою. І лише тоді дозволяє собі один джин з тоніком. Це найсмачніший джин з тоніком, який вона будь-коли пила. Він проводжає її додому і начебто збирається йти, а тоді після хвилинного зніяковіння цілує її в щоку. І обоє сміються, наче збентежені ситуацією. Не замислюючись, вона подається вперед і вже навмисне цілує його. Коротко, але пристрасно, ніби натякаючи на щось. Від цілунку в неї забиває подих. Він повертається до ліфта і, доки зачиняються дверцята, не припиняє всміхатися їй.