Він продовжує мовчати.

Уже забагато сказано. Єдине, чого вона бажає тепер, — це щоб Пол притулився до неї обличчям. Відчути на собі тягар його тіла.

Але він не промовляє ні слова. Лів чекає хвилину, а потім каже, аби лише порушити тишу:

— Мабуть, це звучить як дурість… бути настільки прив’язаною до картини…

Коли він повертає до неї обличчя, вона бачить на ньому дивний, напружений і застиглий вираз. Навіть присмерк цього не приховує. Він ковтає клубок у горлі.

— Лів… як тебе звати?

Вона робить невдоволене обличчя.

— Лів. Ти ж зна…

— Ні. Твоє прізвище.

Вона кліпає очима.

— Голстон. Моє прізвище Голстон. О. Здається, ми ніколи…

Вона не може збагнути, куди веде ця розмова. Вона хоче відволікти його від картини. І раптом розуміє, що блаженний настрій випарувався і його місце посіло якесь дивне відчуття. Коханці лежать поряд у мовчанні, яке стає все більш гнітючим.

Він підносить руку до голови.

— Гм… Лів? Нічого, якщо я піду? Я… маю деякі справи по роботі, які треба владнати.

Їй наче подих перехоплює. Знадобилася мить, щоб повернути собі дар мови, і коли вона заговорює, її голос лунає високо, немов чужий.

— О шостій ранку?

— Так. Вибач.

— О, — вона знову моргає. — Так. Добре.

Він вибирається з ліжка й починає вдягатися. Наче в тумані вона дивиться, як він натягує й застібає штани, з яким лютим завзяттям одягає сорочку. Одягнувшись, він обертається і після секундного вагання нахиляється й недбало цілує її в щоку. Мимоволі вона натягує ковдру до підборіддя.

— Ти впевнений, що не хочеш поснідати?

— Ні. Я… мені дуже шкода, — уже не посміхаючись, каже він.

— Гаразд.

Він усе ніяк не піде. Гірке відчуття образи, наче отрута, розливається її венами.

Уже стоячи на порозі, він ледь наважується глянути їй в обличчя. Лише хитає головою, наче намагаючись відігнати нав’язливу муху.

— Гм… Послухай. Я… я тобі зателефоную.

— Гаразд, — вона намагається говорити незасмученим голосом. — Будь-коли.

І коли за ним зачиняються двері, вона подається вперед:

— Успіхів тобі на роботі…

Не вірячи власним очам, вона дивиться туди, де він щойно був, і її фальшиво бадьорі слова луною розходяться в мовчазному будинку. І в крихітне віконце, яке зумів відчинити в її душі Пол Маккаферті, потроху заповзає порожнеча.


17

В офісі, як він і очікував, немає ні душі. Він поштовхом розчиняє перед собою двері. Старі флуоресцентні лампи під стелею моргають, прокидаючись до життя, а він прямує до свого кабінету. Опинившись у себе, він починає ритися в купах файлів і тек на своєму столі, не звертаючи уваги на папери, що розлітаються по підлозі, — аж доки знаходить те, що шукав. Потім він запалює настільну лампу і кладе перед собою ксерокопію журнальної статті, розгладжуючи долонями.

— Тільки б мені помилитися, — шепоче він. — Будь ласка, нехай це все виявиться помилкою.

Стіну Скляного будинку видно лише частково, адже зображення картини збільшене майже до розміру А4. І картина, безпомилково, «Дівчина, яку ти покинув». Праворуч від неї — те саме вікно заввишки в стіну, що показувала йому Лів, з якого відкривається вид аж на Тілбері.

Він пробігає очима уривок тексту.


Голстон спроектував цю кімнату таким чином, щоб мешканці прокидалися від сонячного світла. «Спочатку я вирішив обладнати вікна системою екранів, з огляду на тривалість денного часу влітку, — каже він. — Та, як з’ясувалося на практиці, прокидаючись природним чином, ми втомлюємося менше. Тож я так ніколи й не мусив скористатися ними».

Просто за дверима спальні майстра в японському стилі…


На цьому уривок-ксерокопія закінчується. Якусь мить Пол дивиться на нього, потім розвертається до свого комп’ютера і в пошуковій системі набирає: «ДЕВІД ГОЛСТОН». Нетерпляче вистукує пальцями по столу, чекаючи на появу результатів.


Учора було вшановано пам’ять архітектора-модерніста Девіда Голстона, який раптово помер у Лісабоні у віці 38 років. За попередніми даними, причиною смерті стала не виявлена раніше серцева недостатність. Повідомляють, що місцева поліція не вважає його смерть підозрілою.

Його 26-річна дружина Олівія Голстон, яка прожила з ним у шлюбі чотири роки і була поряд на момент смерті, наразі перебуває в родинному колі, що намагається втішити її. Працівник британського консульства в Лісабоні закликав дати родині оплакати покійного без втручання сторонніх осіб.

Смерть обірвала блискавичну кар’єру архітектора, відомого новаторським використанням скла. Учора колеги-архітектори вишикувалися в чергу, щоб віддати шану…


Пол повільно відкинувся в кріслі. Він пробігає очима решту статті, а потім перечитує лист, що надійшов від адвокатів родини Лефеврів.


…цілком недвозначна справа, яка навряд чи забере багато часу, з огляду на обставини… викрадена з готелю в місті Сент-Перонна приблизно в 1917 році, невдовзі після того, як дружину художника було заарештовано окупаційною німецькою армією…

Ми сподіваємося, що ТПП зможе довести цю справу до швидкого розв’язання, яке задовольнить усі сторони. Бюджетом передбачено певний грошовий резерв для компенсації теперішнім власникам, але цю суму не порівняти з орієнтовною вартістю картини на аукціоні.


Він готовий закластися на будь-які гроші, що вона не знає, чия це картина. Він чує її голос, збентежений і водночас власницький: «Вона моя улюблена річ у цьому будинку. А якщо чесно, то в цілому світі».

Пол безвільно роняє голову, затуляючи обличчя долонями. Так він сидить, аж доки починає дзвонити робочий телефон.


Сонце сходить над рівнинами східного Лондона, заливаючи спальню блідо-золотим світлом. Стіни швидко займаються сяйвом, майже сліпучі промені відбиваються в білих поверхнях — іншого дня Лів зі стогоном заплющила б очі й сховала голову під ковдру. Але вона нерухомо лежить на велетенському ліжку, з широкою подушкою під шиєю, і застиглими порожніми очима дивиться в ранкове небо.

Усе виявилось однією суцільною помилкою.

Вона ще бачить перед собою його обличчя, чує його бездоганно коректну відмовку, з якою він покидав її. «Нічого, якщо я піду?»

Вона лежала майже дві години, стискаючи в руці мобільний телефон і розмірковуючи, чи не надіслати йому коротке повідомлення.

«У тебе все гаразд? Ти так раптово…»

«Пробач, якщо я забагато патякала про Девіда. Мені важко постійно пам’ятати, що не кожен…»

«Дуже приємно було побачитися з тобою вчора ввечері. Сподіваюся, твоя завантаженість не триватиме довго. Якщо ти вільний у неділю, то я…»

«Що я зробила не так?»

Жодне з повідомлень вона не надсилає. Подумки знов і знов повертається до різних етапів їхньої розмови, методично прокручуючи в голові кожну фразу, кожне речення — наче археолог, який перебирає кістки. Може, ось тоді він змінив свою думку про неї? Може, вона зробила щось не те? Якийсь сексуальний пунктик, про який вона не знала? Чи, може, саме перебування в Скляному будинку так на нього подіяло? Будинок, у якому не збереглося жодних Девідових речей, а проте настільки відчутно зберігався його характер, ніби сам портрет Девіда був скрізь, мов напис на скелі? Може, вона взагалі неправильно зрозуміла Пола? Щоразу як вона замислюється над своїми уявними хибами, її шлунок стискається від тривоги.

«Він сподобався мені, — думає вона. — Він мені справді сподобався».

Потім, знаючи, що сон уже не прийде, вона вибирається з ліжка і спускається на кухню. Вона почувається цілком спустошеною, у втомлені очі ніби сипонули піску. Зваривши собі кави, вона сидить за кухонним столом і дмухає на неї, аж тут парадні двері відчиняються.

— Забула свою перепустку. А без неї о цій годині до будинку престарілих не потрапиш. Вибач — я хотіла нишком пробратися до помешкання, не потурбувавши тебе.

Мо зупиняється й роззирається навколо, ніби шукаючи когось.

— То… що? Ти його з’їла?

— Він пішов додому.

Мо відчиняє шафу і починає ритися в кишенях своєї запасної куртки. Нарешті вона знаходить перепустку і ховає її.

— Знаєш, тобі треба зав’язувати з цим. Чотири роки — це вже забагато, щоб не…

— Я не хотіла, щоб він пішов. — Лів ковтає клубок, що підступив до горла. — Але він утік зі швидкістю блискавки.

Мо сміється і різко замовкає, щойно до неї доходить, що Лів не жартує.

— Він просто вибіг зі спальні, — їй байдуже, наскільки драматично це звучить: гірше, ніж зараз, їй уже не буде.

— До чи після того, як ти його завалила?

Лів робить ще ковток.

— Вгадай.

— О, чорт. Усе було настільки погано?

— Ні, все було фантастично. Ну, принаймні я так думала. Утім останнім часом мені просто не було з чим порівнювати.

Мо озирається, ніби шукаючи розгадку.

— Ти ж прибрала всі фотографії Девіда, так?

— Звичайно, прибрала.

— І в, так би мовити, вирішальний момент не називала його імені?

— Ні, — вона пригадує, як Пол обіймав її. — Я казала йому, що він змінив мою думку про саму себе.

Мо сумно хитає головою.

— О, Лів. Справи кепські. Ти щойно напоролася на Отруйного холостяка.

— Що?

— Такий собі ідеальний чоловік. Чесний, уважний, дбайливий. Тримається молодцем, доки не збагне, що ти теж до нього небайдужа. А тоді тікає світ за очі. Він, як криптоніт[56], притягує до себе певний тип самотніх, вразливих жінок. Таких, як ти, — Мо супить брови. — Одначе ти мене здивувала. Чесно, я не думала, що він з таких.