— Що? — ледь чутно промовляє вона.

— Так. Весільний подаруночок Девіда виявився цілком непоганою інвестицією. Два мільйони фунтів як мінімум — це його точні слова. По суті, він рекомендував тобі негайно зробити страхову оцінку картини. Вочевидь, наш Лефевр тепер справжня зірка на ринку живопису. Росіяни просто пищать від нього, і це теж зіграло на підвищення ціни.

Вона ковтає оливку цілою і починає задихатися. Крістен дружньо стукає її по спині й наливає їй склянку води. Лів відпиває. Почуті слова знов і знов лунають у її вухах, здаючись повною нісенітницею.

— Тож, гадаю, нема нічого особливо дивного в тому, що звідкілясь ні сіло ні впало з’являються люди в надії відхопити свій шматок пирога. Я попросив Ширлі з офісу знайти пару випадків і надіслати мені. То ось, ці позивачі, трохи покопирсавшись у сімейній історії, заявляють позов на картину, мотивуючи тим, що вона була дуже дорога їхнім дідусям-бабусям, а її втрата розбила їм серце. Потім вони отримують картину назад, і вгадай, що далі?

— Що далі? — каже Крістен.

— Вони її продають. І стають багатшими, ніж уявляли собі в найбожевільніших мріях.

На кухні повисає тиша.

— Два-три мільйони фунтів? Але… але ми сплатили за неї двісті євро.

— Наче в «Гонитві за старовиною»[57], — щасливо каже Крістен.

— Це ж Девід. Завжди мав здібності Мідаса. — Свен наливає собі келих вина. — Дуже прикро, що тепер вони знають, що картина в тебе. Гадаю, без документального свідоцтва або іншого підтвердження їм би цього не довести. Вони знають це напевне?

Лів згадує про Пола, і її душа йде в п’яти.

— Так, — каже вона. — Вони знають, що картина в мене.

— Гаразд. Ну тоді підемо іншим шляхом, — він сідає поряд із нею і кладе руку їй на плече. — Ми маємо надати тобі серйозний юридичний захист. І то швидко.


Наступні два дні Лів проживає немов у півсні. Її голова шумить, серце б’ється, мов скажене. Вона відвідує дантиста, купує хліб і молоко, вчасно здає виконані замовлення, носить Френ кухлі чаю і повертається з ними назад, коли та скаржиться, що Лів забула покласти цукор. Усе це вона робить автоматично, майже не помічаючи. Усі її думки — про Пола, про його поцілунок, про їхню випадкову першу зустріч, незвичну щедрість, з якою він запропонував їй допомогу. Невже він планував це з самого початку? З огляду на вартість картини, чи не стала вона жертвою складної оборудки? Вона набирає в Гуглі ім’я Пола Маккаферті й читає характеристики його роботи в Департаменті культурних цінностей поліції Нью-Йорка, про його «блискучий розум криміналіста», його «стратегічне мислення». Від її колишніх уявлень про Пола не лишається ані сліду. Думки хаотично вирують у її голові, ведучи до нових, жахливих наслідків. Двічі від цих думок їй робилося так зле, що доводилося встати з-за столу і вмитися холодною водою, після чого вона деякий час стояла, притулившись обличчям до холодних керамічних плит вбиральні.

Минулого листопада ТПП допомогли повернути родині російських євреїв невеличку картину Сезанна. Вартість полотна оцінювалася близько п’ятнадцяти мільйонів фунтів стерлінгів. Як було зазначено на сайті ТПП у розділі «Про нас», працюють вони на комісійних засадах.

Він тричі надсилає їй повідомлення: «Ми можемо поговорити? Знаю, це важко, але будь ласка — ми можемо хоча б обговорити це?» Він такий розважливий на словах. Наче й справді вартий довіри. Лів спить уривками і змушує себе їсти.

За всім цим спостерігає Мо і цього разу нічого не каже.

Лів бігає. Щоранку, іноді й увечері також. Біг замінив їй думки, їжу, іноді навіть сон. Вона бігає, доки не відчує, що ноги вогнем горять, а легені готові от-от вибухнути. Вона знаходить нові маршрути для бігу: глухими закутками Сазерку[58], через міст — до яскраво освітлених відкритих галерей Сіті, ухиляючись на ходу від банкірів у ділових костюмах і секретарок, що розносять каву.

У п’ятницю о шостій вона вирушає на чергову пробіжку. Надворі стоїть свіжий погожий вечір, коли весь Лондон виглядає наче декорація до якого-небудь романтичного фільму. Дихання парою злітає з губ, і вона низько натягує вовняну шапочку, яку згодом скине незадовго до мосту Ватерлоо. Удалині, біля самого обрію, виблискує вогнями «квадратна миля»[59], повзуть уздовж дамби автобуси, шумлять вулиці. Вона вдягає навушники свого айпода, зачиняє двері будинку, ховає ключі в кишеню шортів і пускається бігти. Безперестанний оглушливий ритм танцювальної музики повністю затоплює її свідомість, не полишаючи місця для думок.

— Лів.

Він заступає їй шлях, і вона затинається, простягає руку і, наче обпікшись, миттєво відсмикує її — щойно розуміє, хто перед нею.

— Лів… нам треба поговорити.

На ньому коричневий піджак із піднятим від холоду коміром, під рукою тека з документами. Їхні погляди перетинаються, і, перш ніж що-небудь відчути, вона розвертається на місці й кидається бігти у зворотному напрямку. Серце шалено б’ється.

Він переслідує її. Вона не озирається, але чує його голос, що перекрикує музику. Вона збільшує гучність, майже відчуваючи, як за спиною вібрує земля під його ногами.

— Лів.

Він дотягається до її плеча, і майже інстинктивно вона розвертається й з усієї люті навідліг б’є його правою рукою по обличчю. Обоє настільки шоковані, що миттєво відсахуються назад. Він притискає долоню до носа.

Лів виймає з вух навушники.

— Дай мені спокій! — несамовито кричить вона, відновивши рівновагу. — Просто відвали.

— Я хочу поговорити з тобою.

Він скошує очі донизу і бачить, як крізь пальці сочиться кров.

— Господи Ісусе, — він випускає на землю документи, намагаючись сунути вільну руку в кишеню, витягає звідти велику бавовняну хустку і притискає її до носа. Другу руку підіймає на знак миру.

— Лів, я знаю, що зараз ти дуже сердишся на мене, але…

— Серджуся на тебе? Я серджуся? Та це навіть близько не те, що я відчуваю до тебе зараз. Ти втираєшся в довіру, щоб потрапити в мій дім, забиваєш баки про знайдену сумочку, щоб забратися до мене в ліжко, а потім — ти диви, яка несподіванка! — та сама картина, яку тебе щойно найняли шукати, пообіцявши солідний куш.

— Що? — його голос приглушено лунає крізь хустку. — Що? Ти справді вважаєш, що це я викрав твою сумочку? Думаєш, я підлаштував усе це? Ти що, з глузду з’їхала?

— Геть від мене.

Її голос тремтить, у вухах стоїть дзвін. Вона прямує стежкою далі, поспішаючи забратися від нього. Люди навколо зупинились і з цікавістю спостерігають їхню сварку.

Він рушає слідом за нею.

— Ні. Ти мене вислухаєш. Лише одну хвилину. Я колишній коп. Я не займаюся викраданням сумочок і, якщо чесно, поверненням теж. Я зустрів тебе, і ти мені сподобалась, а потім я довідався, що, через якийсь ідіотський жарт долі, ти зберігаєш у себе картину, яку мені доручено знайти. Якби я міг передати цю конкретну справу комусь іншому, повір, я б так і зробив. Пробач. Але ти маєш мене вислухати.

Він віднімає хустинку від обличчя. На його губі застигла кров.

— Цю картину було викрадено, Лів. Я мільйон разів передивлявся папери. Це портрет Софі Лефевр, дружини художника. Її заарештували німці, і майже одразу зникла картина. Її вкрали.

— То було сто років тому.

— Гадаєш, якщо сто років тому, то все гаразд? Знаєш, як це — коли хтось силою відбирає те, що ти по-справжньому любиш?

— Ти будеш сміятися, — майже випльовує вона. — Але так, знаю.

— Лів… Я впевнений, ти добра людина. Я розумію, все це дуже шокує тебе, але якщо добре поміркуєш, ти зможеш прийняти правильне рішення. Час не робить злочини кращими. А твою картину було викрадено в родини тієї бідолашної дівчини. То була остання згадка, що лишилася про неї, і вона належить їм по праву. Найкраще, що можна зробити, це повернути картину, — його голос звучить м’яко, майже переконливо. — Тепер, коли ти знаєш правду про те, що з нею сталося, гадаю, ти подивишся на Софі Лефевр зовсім інакше.

— О, позбав мене цих лицемірних балачок.

— Що?

— Гадаєш, я не знаю, скільки вона коштує?

Він остовпіло дивиться на неї.

— Гадаєш, я не дізнавалася про тебе і твою компанію? І ваші методи роботи? Я знаю, про що йдеться, Поле, і не треба читати мені мораль, — вона зневажливо кривиться. — Боже, ти, мабуть, вважав мене повним нікчемиськом. Безхарактерна дурепа, сидить собі в порожньому будинку, досі оплакує чоловіка і знати не знає про те, що в неї під носом. Усе через гроші, Поле. Ти і хто там іще за тобою стоїть хочете отримати її, бо вона коштує цілу спадщину. Ну а для мене справа не в грошах. Я не продаюсь — і вона теж. А тепер облиш мене.

Вона знов повертається й тікає, перш ніж він устигає сказати хоч слово, і нічого не чує через оглушливе биття власного серця. Лише досягнувши центру південного берега, вона сповільнює кроки та озирається. Він зник, загубився серед тисяч людей, що поспішають лондонськими вулицями додому. Коли нарешті Лів повертається до себе, вона ледь стримує сльози. У неї з голови не йде Софі Лефевр. «То була остання згадка, що лишилася про неї, і вона належить їм по праву. Найкраще, що можна зробити, це повернути картину».

— Пішов ти, — шипить вона під ніс, намагаючись викинути з голови його слова. Пішов ти, пішов ти, пішов ти.

— Лів!

Вона аж підстрибує, коли з її дверей виходить чоловік. Але це її батько — у натягнутому на голову чорному береті, у різнокольоровому шарфі навколо шиї і старому твідовому пальті до колін. У світлі натрієвих ламп його обличчя відливає золотом. Він розкриває їй обійми — і під пальтом видніється линяла майка з емблемою «Секс Пістолз».

— Ось і ти! Після твого грандіозного побачення ми зовсім про тебе не чули. Ось я й подумав — зазирну до тебе й дізнаюсь, як усе пройшло!