19

-Чи не бажаєте кави?

Лів кидає погляд на секретарку.

— Дякую.

Вона нерухомо сидить в оббитому плюшем і шкірою кріслі і вже добрих п’ятнадцять хвилин розсіяно дивиться в газету, вдаючи, ніби читає.

На ній діловий костюм — єдиний, що в неї є. Нехай цей крій давно вийшов з моди, але сьогодні вона дуже хоче зосередитися. Бути зібраною. Лів почувається не в своїй тарілці, відколи вперше переступила поріг адвокатської контори, і зараз хоче покладатися не лише на власну рішучість.

— Генрі внизу, чекає на них у приймальні. Вже скоро повернеться, — професійно усміхнувшись, жінка розвертається на своїх високих підборах і йде.

Кава бездоганна. Власне, як і має бути, зважаючи на те, скільки вони беруть за годину. Свен наполягав: немає сенсу боротися за цю справу без належної «вогневої підтримки». Він радився з друзями з аукціонних будинків, зі знайомими з адвокатури — як із найкращими знавцями реституційних справ. На жаль, додав він, великі звитяги коштують великих грошей. Щоразу, дивлячись на Генрі Філіпса з його бездоганною зачіскою, гарними черевиками ручної роботи і лискучим після дорогого курорту пухкеньким обличчям, вона думає: «Ти розбагатів на таких, як я».

Почувши кроки й голоси за дверима приймальні, вона встає, розпрямляє спідницю і надає обличчю потрібного виразу. І ось з’являється він, у блакитному вовняному шарфі і з текою під пахвою, ледь помітний за спиною Генрі, і з ним двоє людей, яких вона не впізнає. Він зустрічається з нею поглядом, і вона швидко відвертається, відчуваючи, як дрібні волоски ззаду шиї стають дибки.

— Лів? Усі в зборі. Не бажаєте пройти до зали нарад? Я розпоряджуся, щоб вам принесли каву.

Вона не зводить очей з Генрі, який проходить повз неї та притримує двері для іншої жінки. Вона відчуває присутність Пола, наче той випромінює жар. Він тут, поряд із нею. Одягнений у джинси, немов для прогулянки. Можна подумати, що такого роду зустрічі важать для нього не більше, ніж прогулянка.

— Ну як, устиг вже видурити коштовність у якої-небудь жінки? — каже вона тихо, аби більше ніхто не почув.

— Та ні. Був надто зайнятий крадіжками сумок і звабленням довірливих дівчат.

Вона скидає голову, стійко зустрічає його погляд. І з подивом бачить, що він розгніваний не менше.

Стіни зали нарад обшиті дерев’яними панелями, важкі стільці оббиті шкірою. Уздовж однієї стіни розставлені книги в шкіряних палітурках. Відчувається, що цей зал довгі роки був місцем розумного врегулювання правових суперечок — усе в ньому дихає мудрістю й поважністю. Лів ступає слідом за Генрі. За кілька секунд усі займають місця, кожен по свій бік столу. Вона дивиться на свій записник, на свої руки, на свою каву — куди завгодно, тільки не на Пола.

— Отже. — Генрі чекає, доки йому теж наллють кави, потім зводить докупи пучки своїх пальців. — Ми зібралися тут, щоб неупереджено обговорити претензію, висунуту через організацію ТПП до місіс Голстон, і з’ясувати, чи можливе досягнення згоди без удавання до правових заходів.

Вона роздивляється людей, які сидять навпроти. Жінці явно за тридцять. У неї темне волосся, що крутими локонами спадає навколо обличчя, і напружений погляд. Вона щось пише у своєму нотатнику. Чоловік поряд із нею — француз із важкуватими рисами немолодого Сержа Ґензбура. Лів не раз думала, що можна за обличчям визначити національність людини ще до того, як вона заговорить. Цей чоловік мав настільки галльську зовнішність, що бракувало лише цигарки «Ґолуаз» та зв’язки цибулі на шиї.

І, звісно ж, Пол.

— Гадаю, непогано було б для початку відрекомендуватись одне одному. Мене звати Генрі Філіпс, я захищаю інтереси місіс Голстон. Це Шон Флагерті, представляє інтереси ТПП, Пол Маккаферті та Джейні Дікінсон, директори компанії. Це месьє Андре Лефевр, член родини Лефеврів, який висуває претензію спільно з ТПП. Місіс Голстон, ТПП є організацією, яка спеціалізується на знаходженні й поверненні…

— Я знаю, хто вони такі, — обриває Лів.

О, як же він близько від неї. Прямо навпроти за столом. Вона може роздивитись окремі вени на його руках, краєчки манжетів, що визирають з-під рукавів піджака. На ньому та сама сорочка, що була у вечір їхнього знайомства. Якби вона зараз витягла ногу під столом, то могла б торкнутися його. Сховавши ноги під стілець, вона потяглася по каву.

— Поле, ви, мабуть, бажаєте пояснити місіс Голстон, звідки виникла ця претензія.

— Так, — крижаним тоном каже Лів. — Я з задоволенням послухаю.

Вона повільно підіймає голову. Пол дивиться прямо на неї. Дівчина питає себе, чи відчуває він, як вона зараз тремтить. Їй здається, що це неможливо приховати від будь-кого. Кожен подих видає її з головою.

— Що ж… для початку я хотів би вибачитися, — каже він. — Я розумію, як може шокувати подібна звістка. На жаль. Хоч як сумно це визнавати, приємних способів повідомляти такі речі не існує.

Він дивиться просто їй в очі. Лів відчуває, що він очікує розуміння від неї, якогось знаку. Вона стискає руки під столом на колінах, впиваючись нігтями в шкіру, аби відволіктися.

— Ніхто не бажає відібрати те, що належить іншому по праву. І ми не маємо подібної мети. Але правда в тому, що багато років тому, під час війни, було скоєно злочин. Картина Едуарда Лефевра «Дівчина, яку ти покинув», котра належала його дружині і котру його дружина дуже любила, була відібрана й перейшла до рук німців.

— Ви не можете знати цього, — каже вона.

— Лів, — голос Генрі лунає застережливо.

— У нас на руках є документальне підтвердження — щоденник сусідки мадам Лефевр, який дає підстави стверджувати, що портрет дружини художника було викрадено або ж силоміць привласнено німецьким комендантом, який на той час мешкав у їхній місцевості. Випадок, як бачимо, неординарний: зазвичай ми займаємося втратами, що сталися під час Другої світової війни, а цю картину було початково викрадено в Першу світову. Та все ж цей випадок підпадає під дію Гаазької конвенції.

— Чому ж тільки зараз? — питає вона. — Минуло майже сто років відтоді, як, за вашими словами, її було викрадено. От добре вийшло, правда, що тепер роботи месьє Лефевра коштують цілий статок? Так, панове?

— Вартість картини не є суттєвою в цій справі.

— Чудово. Якщо вартість не є суттєвою, я вам її компенсую. Просто зараз. Хочете, я заплачу вам ту суму, яку ми віддали за неї? Адже я й досі маю розписку. Ви згодні взяти цю суму і дати мені спокій?

У кімнаті настає тиша. Генрі простягає руку й торкається її плеча. Її пальці стискають ручку, побілілі від напруги.

— Я дозволю собі втрутитися, — рівно каже він. — Мета цієї зустрічі — запропонувати кілька варіантів розв’язання цієї проблеми і подивитися, чи є серед них такий, що задовольнить усіх.

Джейні Дікінсон пошепки обмінюється парою слів з Андре Лефевром. Вона завчено спокійна, як учителька початкової школи.

— Маю заявити, оскільки справа торкається родини Лефеврів, що єдиний варіант, який вони вважають прийнятним, — це повернення їхньої картини, — каже вона.

— Ось тільки це не їхня картина, — зауважує Лів.

— Згідно з Гаазькою конвенцією, вона належить їм, — спокійно відповідає жінка.

— Це повна маячня.

— Це закон.

Лів підіймає очі й зустрічає напружений погляд Пола. Вираз його обличчя анітрохи не змінюється, хіба що в очах угадується натяк на каяття. За що? За оте горлання одне на одного над лакованим обіднім столом? За вкрадену ніч? За вкрадену картину? Вона не знає.

«Не дивися на мене», — подумки благає вона.

— Може… — починає Шон Флагерті. — Може, як каже Генрі, ми могли би принаймні окреслити кілька можливих рішень.

— Ви, звісно, можете їх окреслити, — іронічно каже Лів.

— Існує певна кількість подібних прецедентів. Одне з можливих рішень полягає в тому, що місіс Голстон має повне право погасити позов. Це означає, місіс Голстон, що ви сплачуєте родині Лефеврів вартість картини і залишаєте її собі.

Джейні Дікінсон навіть не підіймає очей від нотатника.

— Як я вже зазначила, родина не зацікавлена в грошах. Вони хочуть картину.

— О, звісно, — каже Лів. — Гадаєте, я ніколи в житті переговорів не вела? І не знаю, з чого все починається?

— Лів, — знов починає Генрі, — якщо ми можемо…

— Я чудово розумію, про що тут ідеться. «О ні, ми не хочемо ніяких грошей». Доки цифра не сягає розміру лотерейного виграшу. Після цього всім якось вдається переступити через свої ображені почуття.

— Лів… — тихо каже Генрі.

Вона видихає. Її руки під столом тремтять.

— Траплялися випадки, коли сторони доходили згоди розділити між собою картину. Зрозуміло, що у випадках із нероздільним майном, як ми це називаємо, реалізувати подібну угоду надзвичайно складно. Але в деяких випадках сторони домовлялися, так би мовити, зберігати картину тимчасово по черзі. Або ж погоджувалися на сумісне володіння з тим, щоб полотно виставлялося в одній із найбільших картинних галерей. Звичайно ж, галерея при цьому зобов’язувалась інформувати відвідувачів як про викрадення картини в минулому, так і про щедрість попередніх власників.

Лів мовчки хитає головою.

— Існує також можливість продати картину й розділити отримані гроші, при цьому…

— Ні, — в один голос кажуть Лів і Лефевр.

— Міс Голстон.

— Місіс Голстон, — виправляє вона.

— Місіс Голстон, — голос Пола стає жорсткішим. — Я зобов’язаний поінформувати вас, що ми маємо дуже сильну позицію. У нас чимало свідчень на користь повернення картини, також є низка аналогічних прецедентів, що додають ваги нашому позову. У ваших власних інтересах я рекомендую вам ретельно обміркувати можливість мирного врегулювання.

У кімнаті знов повисає тиша.