— Ти безстрашна, моя дружинонько.

— Коли ти поряд, так.


Я, мабуть, задрімала і прокинулася від різкої зупинки, вдарившись головою об скобу даху. Охоронець уже вийшов з автівки й розмовляв з іншим солдатом. Потираючи голову і розминаючи змерзлі онімілі кінцівки, я визирнула на вулицю. Ми були в місті, але тепер на залізничній станції красувалася нова вивіска німецькою, і я не могла впізнати цього місця. Вулицею пролягли довгі тіні, сутеніло — вечір явно був не за горами. Брезентова запона піднялась, і поряд виринуло обличчя німецького солдата. Здається, він був здивований, побачивши всередині лише мене. Він щось вигукнув і жестом наказав мені вийти. І коли, на його думку, я ворушилася недостатньо швидко, він смикнув мене за руку так, що я перечепилась і моя сумка впала на мокру землю.

Уже два роки я не бачила так багато людей в одному місці. Станція з двома платформами перетворилася на суцільний людський мурашник, здебільшого з солдатів і полонених. Скрізь, куди не глянь, я бачила лише нарукавні пов’язки та брудні смугасті одежі, що чітко позначали в’язнів. Усі вони тримали голови опущеними. І коли мене штовхнули в натовп, я впіймала себе на тому, що роздивляюся обличчя, шукаючи серед них Едуарда, — але мене вели надто швидко, і всі вони злилися в єдину розмиту пляму.

— Hier! Hier![66] — двері від’їхали вбік, і мене штовхнули у вантажний вагон, у дощаних стінах якого роїлася темна маса людських тіл. Я щосили намагалася не випустити сумку з рук. Чула, як захряснулися двері в мене за спиною. Очі потроху призвичаювалися до тьмяного світла.

Усередині вздовж обох стін тяглися дерев’яні лави, майже кожен дюйм яких був зайнятий людьми. Ще більше людей сиділо на підлозі. Дехто під самими стінами лежав, поклавши під голову маленькі вузли — мабуть, згорнуті з одежі. Усе було таким брудним, що й не передати. У повітрі висів важкий запах від тих, хто тривалий час не мав можливості вимитися чи ще гірше.

— Franc,ais?[67] — спитала я в тишу. Кілька облич байдуже глянули на мене. Я спробувала ще раз.

— Ici[68], — промовив голос із іншого кінця. Я почала обережно пробиратися вздовж вагона, намагаючись не потурбувати тих, хто спить. До мене долетів голос, який начебто говорив російською. Я наступила на чиєсь волосся і почула прокльон на свою адресу. Нарешті опинилась у задній частині вагона. Якийсь чоловік із гладенько виголеною головою дивився на мене. Його обличчя було вкрите шрамами, як від нещодавно перенесеної віспи, а вилиці на обличчі виступали, мов на голому черепі.

— Franc,aise? — спитав він.

— Так, — відповіла я. — Що це? Куди ми їдемо?

— Куди їдемо? — він остовпіло глянув на мене, а потім, зрозумівши, що я не жартую, невесело розсміявся.

— Тур, Ам’єн, Лілль. Звідки мені знати? Вони без кінця переганяють нас крізь усю країну, з місця на місце, аби жоден з нас не знав, де ми.

Я вже зібралася була заговорити знову, коли помітила фігуру на підлозі. Чорне пальто було настільки знайоме, що спочатку я не наважилася глянути ближче. Я зробила крок уперед, повз цього чоловіка, і опустилася на коліна.

— Ліліан? — я бачила її обличчя, досі вкрите синцями, під залишками того, що було колись її волоссям. Вона розплющила одне око, наче не вірила в те, що бачила. — Ліліан! Це Софі!

Вона з подивом дивилася на мене.

— Софі, — прошепотіла вона. Потім підняла руку й торкнулася моєї руки. — Едіт? — попри знесилений стан, у її голосі явно лунав страх.

— Вона з Елен. Їй ніщо не загрожує.

Її око заплющилося.

— Ти хвора? — лише тоді я побачила плями засохлої крові в неї на спідниці. Побачила смертельно-блідий колір її шкіри.

— Давно вона так лежить?

Француз знизав плечима, наче вже бачив забагато таких, як Ліліан, щоб відчувати щось схоже на співчуття.

— Вона вже була тут, коли ми сідали кілька годин тому.

Її губи потріскались, очі запали.

— У кого-небудь є вода? — гукнула я. Кілька облич озирнулося на мене.

— Гадаєш, це тобі вагон-ресторан? — з жалістю промовив француз.

Я спробувала знову, гучніше:

— Хто-небудь має ковток води?

Я бачила, як люди перезираються між собою.

— Ця жінка життям ризикувала, щоб передавати інформацію до нашого міста. Якщо в кого-небудь є вода, будь ласка, лише кілька краплин.

Вагоном прокотився шепіт.

— Будь ласка! Заради любові Всевишнього!

А тоді за кілька хвилин я, на свій невимовний подив, побачила емальовану миску, яку передавали з рук у руки. Посудина на півдюйма була наповнена чимось схожим на дощову воду. Вигукнувши слова подяки, я м’яко підняла Ліліан голову і влила до її рота дорогоцінні краплини.

Француз миттю пожвавився.

— Треба, якщо можливо, виставити назовні чашки, миски, все, що є, поки йде дощ. Ніколи не знаєш, коли наступного разу нам дадуть поїсти та випити.

Ліліан болісно ковтнула. Я опустилася поряд, щоб вона могла притулитися до мене. З завиванням і металевим скреготом по коліях потяг рушив уперед, усе віддаляючись від міста.


Не знаю, як довго ми перебували в тому потязі. Він повільно рушив, зупиняючись часто й без видимих причин. Тримаючи в обіймах сонну Ліліан, я дивилася крізь шпарину в потрісканих дошках на те, як нескінченні колони військових, полонених і мирних мешканців рухаються моєю сплюндрованою країною. Дощ посилився, і люди, задоволено перешіптуючись, пускали по колу воду, що її назбирали по краплі. Мені було холодно, та все ж я раділа низькій температурі й дощу: я не уявляла собі, на яке пекло перетворився б цей вагон під час спеки, коли запахи стануть ще гіршими.

Минали довгі години, протягом яких ми з французом розмовляли. Я спитала про номерну дощечку на його шапці, червону смугу на його куртці, і він розповів мені, що потрапив сюди з ZAB — Zivilarbeiter Battaillon[69], в’язнів якого використовували на найтяжчих роботах. Їх відправляли на лінію фронту, де вони працювали під вогнем союзних військ. Він розповів про потяги, які бачив щотижня, набиті хлопчиками, жінками та юними дівчатами, що перетинали країну в напрямку Сомми, Еско й Арденн для рабської праці на німців. Сьогодні, казав він, нас буде розміщено в зруйнованих казармах, фабриках або школах евакуйованих міст. Він не знав, що чекає на нас далі: табір військовополонених чи трудовий батальйон.

— Вони тримають нас слабкими, морять голодом, щоб ми не намагалися втекти. Більшість тепер дякують Богові, що живі.

Він спитав, чи є в мене в сумці їжа, і був розчарований, коли я сказала, що немає. Почуваючись зобов’язаною дати йому хоча б щось, я подарувала йому хустинку, упаковану Елен. Він так дивився на свіжий випраний шматочок бавовни, наче в руках у нього була шовкова пряжа. Потім повернув.

— Залиш собі, — сказав, і його обличчя зробилося непроникним. — Знадобиться, коли піклуватимешся про свою подругу. Що вона накоїла?

Коли я розповіла про хоробрість Ліліан, про рятівний інформаційний канал, який вона налагодила в нашому містечку, він глянув на неї по-новому, вже не як на тіло, а як на людину. Я розповіла, що шукаю новини про чоловіка і що того відіслали до Арденн. Обличчя француза було похмуре.

— Я провів там кілька тижнів. Ти знаєш, що там був спалах тифу? Я молитимусь, щоб твій чоловік вижив.

Зусиллям волі я придушила страх, що підкотив до горла.

— Де решта вашого батальйону? — спитала я, намагаючись змінити тему.

Потяг уповільнив хід, і ми проминули ще одну колону понурих в’язнів. Жоден з них не глянув на потяг — наче занадто соромилися свого вимушеного рабства. Я пильно роздивлялася кожне обличчя, боячись, що Едуард міг опинитися серед них.

А за мить він промовив:

— Я єдиний, хто залишився в живих.


За кілька годин після заходу сонця ми в’їхали на під’їзну колію. Брама з гучним звуком відчинилась, і німці криками наказали нам виходити. Стискаючи в руках емальовані миски, люди втомлено підіймалися з підлоги і пробиралися вздовж занедбаної колії. Поруч вишикувалися німецькі піхотинці, які тицяли в нас зброєю, заганяючи в ряд. Я відчувала, що мене женуть, мов худобину, — наче я вже не була людською істотою. Пригадалася відчайдушна спроба втечі молодого в’язня в Сент-Перонні, і я раптом відчула, що могло штовхнути його на цей крок, попри усвідомлення майже повної його приреченості.

Я притискала до себе Ліліан, підтримуючи її під руки. Вона йшла повільно, надто повільно. Ззаду до нас підійшов німець і штурхнув її.

— Облиште її! — запротестувала я, а він замахнувся прикладом і вдарив мене по голові, так що я вмить опинилася на землі. Чиїсь руки підняли мене, а тоді я знов рушила далі. Удар оглушив мене, перед очима все розпливалося. Коли я приклала руку до скроні, вона стала липкою від крові.

Нас привели до будівлі величезної старої фабрики. Підлога була всипана битим склом, і пронизливий нічний вітер зі свистом вривався крізь вікна. Ми чули грім важкої артилерії, що лунав удалині, і навіть бачили де-не-де спалахи вибухів. Я визирала назовні, намагаючись зрозуміти, де ми, але навколишня місцевість була схована від очей густою завісою ночі.

— Сюди, — промовив голос, і поміж нами виринув француз. Підтримуючи, від повів нас обох до кутка. — Дивіться, ось і їжа.

Інші в’язні розливали суп з двох величезних посудин на довгому столі. Востаннє я їла рано-вранці. І хоча суп виглядав водянистим і в ньому плавало щось незрозумілої форми, мій шлунок стиснувся в передчутті їжі. Француз наповнив свою емальовану миску і чашку, яку поклала мені в сумку Елен. Узявши три шматочки хліба, ми сіли в кутку і взялися до їжі, час від часу даючи ковтнути Ліліан (її пальці на одній руці були зламані, тож вона ними не володіла) і витираючи пальцями останні краплі з тарілки.