— Їжа буває не завжди. Мабуть, нам починає щастити більше, — промовив француз, але без особливої впевненості. Він зник біля столу з чанами, де вже збирався натовп, сподіваючись на добавку, і я проклинала себе за те, що мені бракує швидкості. Навіть на мить я боялася полишити Ліліан. За кілька хвилин француз повернувся з повною мискою. Він став поряд із нами і простягнув здобич мені, вказавши на Ліліан.

— Ось, — промовив він. — Їй потрібні сили.

Ліліан підняла голову. Вона дивилася на нього так, наче вже не пам’ятала, що таке добре ставлення, і мої очі наповнилися сльозами. Він кивнув нам із таким виглядом, ніби ми перебували в іншому світі і він ґречно бажав нам гарних снів. А потім відійшов туди, де розташовувалися на ніч чоловіки. Я сіла і стала годувати Ліліан Бетюн, ковток за ковтком, як годувала б дитину. Доївши другу миску супу, вона нерівно зітхнула, схилилася головою до мене й заснула. Я сиділа в темряві, в оточенні тихого ворушіння людських тіл. Хтось кашляв. Хтось ридав. Чулися голоси з російським, англійським, польським акцентами. Крізь підлогу я відчувала, як здригається земля, коли десь далеко черговий снаряд влучає в будинок, — усі решта, здавалося, не вбачали в цих поштовхах нічого особливого. Я дослухалася до далеких артилерійських обстрілів і до шепоту інших в’язнів. Повітря ставало все холоднішим, і я починала тремтіти. Подумки я змальовувала собі дім, Елен, яка спить поряд зі мною, маленьку Едіт, чиї рученята заплуталися в моєму волоссі. І я мовчки плакала в темряві, доки нарешті, піддавшись втомі, не заснула теж.


Прокинувшись, я протягом кількох секунд не знала, де я. Рука Едуарда обвивала мене, я відчувала на собі вагу його тіла. Час на мить дав тріщину, крізь яку на мене нахлинуло полегшення — він тут! — перш ніж я усвідомила, що це не мій чоловік притискається до мене. Чиясь рука потайки й наполегливо намацувала собі шлях під моєю спідницею. Хтось скористався темрявою, мабуть, сподіваючись на мій страх і втому. Я лежала нерухомо, і мій розум потроху застеляла холодна жорстока лють — я збагнула, що сподівався отримати від мене зловмисник. Чи варто кричати? Чи хтось зважить на це, якщо я кричатиму? Чи це стане черговим приводом для німців, щоб покарати мене? Я повільно витягла з-під себе руку, і моя рука натрапила на уламок скла, холодний і гострий, — він лежав на підлозі, вибитий ударною хвилею з вікна. Мої пальці зімкнулися на ньому, і потім, ледь устигнувши збагнути, що роблю, я перевернулася на бік і приставила зазубрений край уламка до горла невідомого нападника.

— Ще раз мене торкнешся, і я тобі горлянку переріжу, — прошепотіла я. Я відчувала на собі його несвіже дихання, відчувала також його потрясіння. Він не очікував спротиву. Я не була навіть упевнена, чи зрозумів він мої слова. Але він чудово розумів, що означає гостре скло біля його горла. Він підняв руки на знак капітуляції, а може, вибачення. Я не поспішала прибирати скло, демонструючи серйозність мого наміру. У майже непроглядній темряві наші очі на мить зустрілись, і я побачила, що він не на жарт зляканий. Він так само опинився у світі, де не існувало правил, не було порядку. У світі, де легко можна напасти на незнайомку, але так само легко вона може перерізати тобі горло. Щойно я послабила тиск, він підхопився на ноги. Я бачила лише його силует, коли він шкандибав серед поснулих людей на той бік фабричної зали.

Я сховала уламок скла в кишеню спідниці, сіла прямо, затуливши руками сплячу Ліліан, і стала чекати.


Здавалося, що я проспала лише кілька хвилин, коли нас збудили голосними криками. Німецькі охоронці рухалися крізь кімнату, розштовхуючи сонних людей прикладами рушниць і копняками. Я ривком сіла. Біль миттю пронизав мою голову, і я здавлено скрикнула. Крізь марево перед очима я бачила, як до нас наближаються солдати, і обхопила руками Ліліан, намагаючись підняти її на ноги, перш ніж вони вдарять нас.

У пронизливо-блакитному світлі світанку я змогла краще роздивитися, де ми. Фабрика виглядала величезною, наполовину занедбаною, з величезною нерівною дірою в стелі, з уламками балок і скла, розсипаними на підлозі. У дальшому кінці на споруджених із козел столах стояло щось схоже на каву з окрайцями чорного хліба. Я підняла Ліліан — треба було перевести її крізь величезне приміщення, перш ніж усю їжу розберуть.

— Де ми? — спитала вона, визираючи крізь розбите вікно. Віддалений вибух сповістив нас, що ми, певно, неподалік лінії фронту.

— Гадки не маю, — відповіла я з полегшенням, адже вона почувалася достатньо добре, щоб розмовляти зі мною.

Ми наповнили кавою її чашку і частково миску француза. Я шукала його поглядом, боячись, що ми можемо обділити його, але німецький офіцер уже розділив людей на групи, і деякі з них шеренгою виходили назовні. Нас із Ліліан розподілили до окремої групи, яку складали переважно жінки, і повели до громадської вбиральні. При світлі дня я бачила бруд, що в’ївся в шкіру жінок, і сірих вошей, які вільно повзають по їхніх головах. Я зачухалась і, глянувши вниз, побачила одну на своїй спідниці. Я змахнула її, вже відчуваючи всю марноту подібних зусиль, — я знала, що від них не втекти. Неможливо провести стільки часу в тісному контакті з іншими й уникнути вошей.

Не менш ніж три сотні жінок намагалися помитись і скористатися туалетом у тісному просторі, розрахованому на дванадцятьох. Коли я нарешті дотягла Ліліан ближче до кабінок, нас обох нудило від побаченого. Ми як могли вимилися під водним насосом, наслідуючи приклад інших жінок: ті майже не знімали одягу під час миття і злякано озиралися, немов чекаючи якого-небудь підступу від німців.

— Іноді вони вриваються сюди, — сказала Ліліан. — Легше і безпечніше залишатись одягненою.

Доки німці займалися чоловіками, я порилася в уламках у пошуку гілок і обривків мотузки, а потім сіла поряд із Ліліан. У блідому світлі я зафіксувала її поламані пальці, прив’язавши до трісок. Вона трималася дуже мужньо, майже не кривилася, хоча я знала, що завдаю їй муки. Кров у неї більше не йшла, та вона ступала обережно, наче з болем. Я не насмілювалася питати, що з нею сталося.

— Як добре, що я зустріла тебе, Софі, — сказала вона, роздивляючись руку.

Я подумала, що десь там, у глибині, ще ховається тінь тієї жінки, яку я знала в Сент-Перонні.

— Я нікому в житті так не раділа, — відповіла я, обтираючи її обличчя чистою хустинкою, і це була правда.

Чоловіків відіслали на трудове завдання. Ми бачили здалеку, як вони стоять у черзі по лопати й кайла, шикуються в колони і марширують назустріч пекельному гамору на обрії. Я сотворила мовчазну молитву за те, щоб наш милосердний француз лишився живим і здоровим. Потім ще одну — за Едуарда. Тим часом жінок направили до залізничного вагона. Моє серце стиснулося від думки про ще одну довгу смердючу подорож, але потім я вилаяла себе за слабкодухість. Можливо, думала я, лічені години відділяють мене від Едуарда. Може, цей потяг везе мене прямісінько до нього.

Без жодних скарг я піднялась у вагон. Цей був менший, і все ж очікувалося, що він умістить у себе всі три сотні жінок. Під розрізнені лайливі вигуки і кілька придушених суперечок ми з Ліліан намагалися сісти. Ми знайшли собі невеличке місце, я опустилася біля її ніг і заштовхала сумку під лаву. За тією сумкою я наглядала з ревнивою пильністю, наче за дитиною. Хтось скрикнув — зовсім поряд розірвався снаряд, від чого задеренчав увесь вагон.

— Розкажи мені про Едіт, — сказала вона, коли потяг рушив.

— Вона добре почувається, — я намагалася вкласти у свій голос якомога більше впевненості. — Їсть добре, спить спокійно, а ще вони з Мімі тепер нерозлучні подруги. Малюка обожнює, і той любить її навзаєм.

І поки я говорила, змальовуючи життя її доньки в Сент-Перонні, її очі заплющилися. Він полегшення чи від горя, я не знала.

— Вона щаслива?

Я обережно добирала слова:

— Вона дитина. Вона хоче до своєї maman. Але вона знає, що в «Червоному півні» їй ніщо не загрожує, — більше я розповісти не могла, та, схоже, цього було достатньо. Я не стала згадувати про нічні кошмари Едіт, про всі ті ночі, які вона провела в сльозах по своїй матері. Ліліан була не дурна: я здогадувалася, що все це вона вже відчувала у своєму серці. Коли я завершила, вона довгий час вдивлялась у вікно, поринувши в думки.

— А тебе, Софі, що привело сюди? — спитала вона, нарешті обертаючись до мене.

Мабуть, ніхто в цілому світі не зрозумів би мене краще за Ліліан. Я роздивлялася її обличчя, навіть тепер не позбавлене страху. Але шанс розділити свій тягар з іншою людиною був занадто великою спокусою.

Я розповіла їй. Розповіла про коменданта, про ту ніч, коли я ходила до казарм, і про угоду, яку йому запропонувала. Тривалий час Ліліан дивилася на мене. Вона не стала казати, що я дурепа, чи що не слід було вірити йому, чи що, не змігши вдовольнити бажання коменданта, я тим прирекла себе на смерть, і добре, якщо тільки себе, а не своїх близьких.

Вона взагалі нічого не казала.

— Я вірю, що він дотримається своєї частини угоди. Я справді вірю, що він приведе мене до Едуарда, — сказала я з усією переконаністю, на яку тільки була здатна в ту мить.

Вона співчутливо потяглася до мене і стиснула мою руку.


Проїжджаючи в сутінках невеликим ліском, потяг затрусився і зі скрипом завмер. Ми очікували, що він знову рушить, але цього разу двері в задній частині вагона відчинились, і окупанти, більшість із яких щойно поснули, невдоволено забуркотіли. Я прокинулася з напівдрімотного стану, почувши голос Ліліан у вусі:

— Софі, прокидайся. Прокидайся.

У дверях стояв німецький охоронець. Знадобилася мить, аби я збагнула, що він кличе мене на ім’я. Я підхопилася, не забувши про сумку, і зробила жест Ліліан іти за мною.

— Karten[70], — сказав він.

Ми з Ліліан показали свої посвідчення. Він перевірив наші імена в списку і вказав нам на вантажівку. Ми чули розчароване шипіння жінок, коли за нами захряснулися двері вагона.