— Я не знав, із чим ти захочеш тости. Сподіваюся, ти не проти джему, — Пол бере його з таці. — Вибір Джейка. Дев’яносто вісім відсотків цукру чи якось так.

— Дякую, — кліпаючи очима, вона дивиться на тарілку в себе на колінах. Вона не може згадати, коли востаннє хтось приносив їй сніданок у ліжко.

Вони дивляться одне на одного. О Боже мій, думає вона, згадавши минулу ніч. Усі інші думки зникають. Очі Пола беруться зморшками в кутках — наче він здатний читати її думки.

— А не хочеш… знову в ліжко? — питає вона.

Він лягає поряд із нею, так що його ноги, теплі й міцні, миттєво переплітаються з її ногами. Вона підсувається ближче, аби він міг обійняти її рукою за плечі, а тоді пригортається до нього й заплющує очі, насолоджуючись відчуттям. Від нього пахне чимось дрімотним і теплим. Вона лише хоче припасти обличчям до його шкіри і залишитися в цій позі, втягуючи його запах, доки її легені до краю не наповняться крихітними молекулами Пола. Лів раптом пригадує хлопчика, з яким зустрічалася ще підлітком. Вона його обожнювала. І коли вони нарешті поцілувалися, була шокована тим, що його шкіра, його волосся, весь він пахнув не так, як вона очікувала. Наче якась фундаментальна частка його єства на хімічному рівні була запрограмована відштовхувати її. Але шкіра Пола… Лів могла би просто лежати й вдихати запах цієї шкіри, наче аромат гарних парфумів.

— Все гаразд?

— Все якнайкраще, — каже вона і робить ковток кави.

— Останнім часом я дуже люблю недільні вечори. Навіть не уявляю чому.

— Недільні вечори явно недооцінюють.

— Як і несподіваних гостей. Коли ти подзвонила, я вже злякався, що це свідки Єгови, — він замислився. — Хоча якби свідки Єгови виробляли те, що й ти цієї ночі, гадаю, вони отримували б значно кращий прийом.

— Тобі варто сказати їм про це.

— Мабуть, саме так і зроблю.

Настає довге мовчання. Вони слухають, як на вулиці розвертається сміттєвоз, як приглушено гримлять баки, і в атмосфері товариської тиші поїдають тости.

— Я сумував за тобою, Лів, — каже він.

Вона відкидає голову і притуляється до нього. Надворі двійко людей про щось голосно розмовляють італійською. Її м’язи приємно поболюють, так наче вона щойно звільнилася від довготривалої напруги, якої майже не усвідомлювала. Вона почувається, як колись дуже давно, в геть забутому минулому. Лів питає себе, що сказала би про все це Мо, а тоді всміхається, збагнувши, що вже знає відповідь.

І голос Пола порушує тишу:

— Лів… боюся, цей судовий процес тебе розорить.

Вона нерухомим поглядом дивиться на своє горнятко кави.

— Лів?

— Я не хочу розмовляти про процес.

— Я й не збираюся обговорювати його в усіх… подробицях. Я лише кажу, що хвилююся.

Вона намагається посміхнутись.

— Знаєш, не варто. Ти ще не виграв.

— Навіть якщо виграєш ти. Лише на адвокатів піде ціла прірва грошей. Я вже мав із цим справу кілька разів, тож добре уявляю, скільки це тобі коштуватиме.

Він відставляє горнятко і бере її за руку.

— Слухай. На тому тижні я мав приватну розмову з Лефеврами. Моя ділова партнерка Джейні навіть не знає про це. Я трохи змалював їм твою ситуацію, пояснив, як сильно ти любиш картину, як не хочеться тобі з нею розлучатись. І вони погодилися запропонувати тобі належну винагороду. Солідну винагороду, йдеться про шестизначну цифру. Це з надлишком покриє твої витрати на адвокатів.

Лів дивиться на свої руки в його руках. Гарний настрій безслідно зникає.

— Ти… хочеш переконати мене відступитися?

— Не з тих причин, про які ти подумала.

— Тобто?

Він дивиться перед собою.

— Я дещо з’ясував.

У неї в душі все обмирає.

— У Франції?

Він стискає губи, наче зважуючи, як багато можна їй розповісти.

— Я знайшов стару газетну статтю, написану американською журналісткою — колишньою власницею твоє картини. Там розповідається, як вона отримала картину на складі крадених творів мистецтва поблизу Дахау.

— То й що?

— Усі ці твори були викрадені. І це додає ваги нашій позиції, що картина потрапила в німецьку власність незаконно.

— Це велике припущення.

— Це ставить під сумнів законність володіння картиною всіма подальшими власниками.

— Це ти так кажеш.

— Я добре знаюся на своїй справі, Лів. Ми вже подолали півшляху. І якщо існують іще якісь докази, ти знаєш, що я їх знайду.

Вона відчуває, як її поступово охоплює заціпеніння.

— Гадаю, ключове слово тут — «якщо», — вона висмикує долоню з його рук.

Він обертається, аби глянути їй в обличчя.

— Гаразд. Ось чого я не можу зрозуміти. Навіть якщо не торкатися морального боку цієї справи. Я не розумію, чому аж ніяк не дурна жінка, в якої є картина, куплена майже за безцінь і, як тепер з’ясувалося, з сумнівною історією, не погоджується віддати її за пристойні гроші. Чортову купу грошей, в рази більше, ніж довелося за неї сплатити.

— Справа не в грошах.

— Ой, припини, Лів. Я зараз кажу про очевидне. А саме: якщо ти наполягатимеш на продовженні судового процесу і програєш, ти втратиш сотні тисяч фунтів. Може, навіть свій дім. Усі заощадження. І все це заради картини? Ти справді цього хочеш?

— Софі — не їхня власність. Вони… їм начхати на неї.

— Софі Лефевр померла більш ніж вісімдесят років тому. Я цілком переконаний, що їй байдуже.

Лів вислизає з ліжка й озирається в пошуку брюк.

— Ти справді не розумієш, так? — вона стрімко натягає їх, несамовито смикає блискавку. — Господи. Ти настільки не схожий на чоловіка, яким я тебе вважала.

— Ні. Ти здивуєшся, але я чоловік, який не бажає, щоб ти втратила свій дім ні за що.

— О ні. Я забула. По-перше, ти той, хто приніс усе це лайно до мене в дім.

— Гадаєш, цього не зробив би хтось інший? У цій справі все зрозуміло, Лів. Організації, подібні до нашої, існують скрізь, і вони не стали би зволікати.

— Ми закінчили? — вона застібає бюстгальтер і натягає джемпер через голову.

— О, чорт. Послухай. Я лише хочу, аби ти добряче подумала над цим. Я… я просто не бажаю, щоб ти з чистого принципу втратила все, що маєш.

— О. То це все — заради турботи про мене. Гаразд.

Він тре свій лоб, наче намагаючись не зірватись. А потім хитає головою.

— Знаєш що? Думаю, справа взагалі не в картині. Думаю, справжня причина — це твоя нездатність жити далі. Віддати картину для тебе означає залишити Девіда в минулому. А ти не можеш зробити цього.

— Я живу далі! Ти чудово це знаєш! На біса, по-твоєму, була ця ніч?

Він приголомшено дивиться на неї.

— Сказати тобі? Не знаю. Справді не знаю.

І коли вона проривається повз нього до виходу, він навіть не намагається зупинити її.


25

За дві години Лів сидить у таксі, спостерігаючи, як Генрі знищує каву, заїдаючи булочкою. Її шлунок стискається.

— Мав відвезти дітей до школи, — пояснює він, струшуючи крихти з колін. — Завжди не встигаю поснідати.

На ній суворий темно-сірий жакет, з-під якого виглядає яскраво-синя сорочка. Вона носить цей одяг, наче обладунок. Хоче сказати щось, але не може — її щелепи наче намертво скріплені між собою. Нервів більше немає, вона сама — один гігантський нерв. Здається, лише торкнися її — і вона задзвенить, мов струна.

— Варто лише присісти з горнятком кави, як гарантовано один із них прибіжить просити тоста, або каші, або ще чогось.

Вона безмовно киває. У її вухах і досі лунає голос Пола: «Усі ці твори були викрадені».

— Мабуть, близько року я їв усе, що міг вихопити з хлібниці по дорозі до дверей. І тепер дуже полюбляю сирі пампушки.

Під стінами суду зібралися люди. Невелика юрба товчеться біля парадних сходів. Спочатку Лів вирішує, що це туристи, — та коли вона виходить із таксі, Генрі хапає її за руку.

— О Господи. Тримайте голову нижче, — каже він.

— Що?

Не встигає вона ступити на тротуар, як усе навколо заповнюється спалахами. Лів завмирає на місці, наче паралізована. А тоді рука Генрі штовхає її вперед, повз людей, що штурхаються ліктями і майже у вухо викрикують її ім’я. Хтось тицяє клаптик паперу в її вільну руку. Вона чує голос Генрі, в ньому лунає паніка — здається, юрба обступила її з усіх боків. Вона оточена пістрявою курток і темними велетенськими бездонними об’єктивами.

— Розступіться всі, будь ласка. Розступіться.

Краєм ока вона помічає блиск міді на уніформі поліцейського, заплющує очі й відчуває, як її відштовхують убік. Генрі міцніше стискає її руку.

Потім, пробираючись крізь охорону, вони опиняються в мовчазній будівлі суду. Опинившись на тому боці, вона спантеличено кліпає очима.

— Що це було, чорт забирай? — важко видихає вона.

Генрі пригладжує обличчя і обертається, видивляючись крізь двері.

— Газетярі. Боюся, ця справа привернула страшенну увагу.

Вона розпрямляє жакет і озирається — в ту саму мить, як крізь охорону входить Пол. На ньому блідо-блакитна сорочка і темні брюки, і вигляд у нього цілком незворушний — вочевидь, на вулиці його ніхто не займав. Їхні очі зустрічаються, і Лів посилає йому німий розлючений погляд. На мить його крок уповільнюється, але вираз обличчя залишається незмінним. Притримуючи ліктем папери, він озирається через плече і прямує до судової зали № 2.

Лише тоді Лів помічає папірець у себе в руці. Вона обережно розгортає його.


Володіння тим, що викрали німці, — це ЗЛОЧИН. Припиніть страждання єврейського народу. Поверніть те, що по праву належить їм. Відновіть справедливість, ДОКИ НЕ ПІЗНО.


— Що це? — зазирає через плече Генрі.