Вона кидає погляд на нього. Її очі звужуються, і вона відступає.

— Що?

— Чому я маю тобі довіряти?

Перш ніж він устигає відповісти, Генрі бере її під лікоть, і вона віддаляється по коридору до судової зали в супроводі своєї команди адвокатів — якась зовсім крихітна у своєму темному жакеті, байдужа до того, що її зачіска й досі не на місці.


Пол повільно перетинає вулицю, розправляючи плечі у своєму піджаку. Біля машини стоїть Ґреґ, тримаючи в руках його розкидані теки та шкіряний портфель. Почало дощити.

— З тобою все гаразд?

Пол киває.

— А з нею?

— Ну… — Пол мигцем озирається на будівлю суду, чухає голову. — Якоюсь мірою так. Слухай. Я маю йти туди. Побачимось пізніше.

Ґреґ дивиться на нього, потім на натовп, тепер уже тихий і сумирний. Люди тісняться й розмовляють між собою, наче нічого не трапилося в останні десять хвилин. Від погляду брата віє холодом.

— Що ж, — каже він, сідаючи знову в автівку, — ти завжди на боці янголів. Як воно тобі тепер?

Не глянувши на Пола, він від’їжджає. Обличчя Джейка, білою плямою розпластане по задньому склу, безтурботно дивиться на нього, доки машина не зникає.


Джейні приєднується до нього, коли він підіймається сходами до судової зали. Її волосся акуратно підколене, на губах яскраво-червона помада.

— Як зворушливо, — каже вона.

Пол удає, що не чує.

Шон Флагерті звалює теки на лаву, готуючись долати пост охорони.

— Усе зайшло аж надто далеко. Ніколи не бачив нічого подібного.

— Так, — каже Пол, потираючи щелепу. — Це майже як… Ну, не знаю. Мабуть, усе це провокаційне лайно, згодоване пресі, дало свої плоди.

Він обертається до Джейні.

— Тобто? — холодно каже вона.

— Тобто, хто б не нацьковував журналюг і не підбурював зацікавлені групи, йому явно було начхати, чим це все обернеться.

— Проте ти в нас — саме благородство та відвага, — жінка незворушно дивиться йому в обличчя.

— Джейні? Ти маєш якийсь стосунок до цього протесту?

Пауза триває лише на частку секунди довше, ніж слід.

— Не будь смішним.

— Господи Ісусе.

Шон мигцем переводить погляд з одного на іншого, наче щойно помітив, що на його очах відбувається ціла окрема розмова. Він перепрошує, бурмочучи щось про необхідність проінструктувати адвоката. Пол і Джейні залишаються самі в довгому коридорі з кам’яними стінами.

Він запускає руку у волосся й озирається в бік судової зали.

— Мені це не подобається. Узагалі не подобається.

— Це бізнес. І раніше ти так не переймався.

Вона кидає погляд на годинник, а тоді за вікно. Звідси не видно Стренду, та все одно чути, як скандують протестувальники. Стіни лише трохи приглушують галас. Її руки схрещені на грудях.

— Хай там як, тобі не дуже добре вдається розігрувати невинність.

— Тобто?

— Не хочеш розповісти мені, що відбувається? Між тобою і місіс Голстон?

— Нічого не відбувається.

— Не треба недооцінювати мої розумові здібності.

— Гаразд. Нічого такого, чим ти маєш перейматись.

— Якщо в тебе стосунки з відповідачкою за нашим позовом, гадаю, я цим ще й як маю перейматись.

— Я не маю з нею стосунків.

Джейні підступає ближче до нього.

— Годі вже тримати мене за ідіотку, Поле. Ти зв’язувався з Лефеврами за моєю спиною, намагаючись залагодити суперечку.

— Так. Я збирався поговорити з тобою про це…

— І я бачила цю невелику виставу надворі. Ти що, намагаєшся розвалити справу заради неї? За лічені дні до винесення постанови?

— Ну так, — Пол скидає піджак і важко опускається на лаву. — Так.

Вона чекає.

— У нас були нетривалі стосунки, ще коли я не знав, хто вона така. Усе завершилося, щойно ми зрозуміли, що перебуваємо по різні боки барикад. Ось і все.

Джейні щось роздивляється високо під крутою стелею. Коли вона заговорює знову, слова лунають цілком повсякденно.

— Ти збираєшся зійтися з нею знову? Коли все це завершиться?

— А це вже нікого не стосується.

— Ще й як стосується, чорт забирай. Я маю бути впевнена, що ти працюєш на мене з максимальною віддачею. І що справа не розвалиться в суді.

Він дивиться в її непроникне обличчя — і його голос проривається, наче вибух.

— Ми ж виграємо! Хіба ні? Чого ще ти хочеш?

Останній з команди адвокатів заходить до судової зали. З важких дубових дверей визирає обличчя Шона, який самими губами кличе їх увійти.

Пол глибоко вдихає. І намагається надати голосу дружнього тону.

— Послухай. Якщо відкинути особисте, я вважаю за правильне досягти згоди. Ми все ще могли б…

Джейні береться за теки.

— Ми не збираємось досягати згоди.

— Але…

— З якого це дива? Ми от-от виграємо найпоказовішу справу з усіх, що їх будь-коли вела наша компанія.

— Зруйнувавши при цьому чиєсь життя.

— Вона сама зруйнувала собі життя того дня, коли вирішила боротися з нами.

— Ми маємо намір відібрати те, що вона вважає своїм. Звичайно ж, вона вирішила боротися. Ну ж бо, Джейні, йдеться лише про справедливість.

— Йдеться не про справедливість. Справедливість тут узагалі ні до чого. Не будь смішним, — вона сякається в носовичок. А потім обертається до нього. Її очі блищать. — Розгляд справи в суді триватиме ще два дні. Якщо жодного інциденту не трапиться, Софі Лефевр повернеться туди, де їй місце.

— І ти настільки впевнена, що знаєш, де їй місце.

— Так. Раджу й тобі не забувати. А зараз пропоную піти до зали, перш ніж Лефеври почнуть цікавитися, що ми, в біса, тут робимо.

З важкою головою він заходить до зали суду, не звертаючи уваги на розлючений погляд судового пристава. Він сідає й кілька разів глибоко вдихає, намагаючись прояснити думки. Джейні відволікається, заглиблюючись у розмову з Шоном. А коли серцевий ритм вирівнюється, він пригадує одного детектива на пенсії, з яким частенько розмовляв, коли лише приїхав до Лондона. Чоловіка, чиє обличчя було вкрите косими зморшками — як у людини, звиклої завжди посміхатися примхам долі.

«Єдине, що має значення, це правда, Маккаферті, — казав він, перш ніж пиво перетворювало їхню розмову на розв’язну балаканину. — Без неї вся твоя робота — це лише жонглювання безглуздими людськими думками».

Він виймає з кишені блокнот і виводить у ньому кілька слів, а тоді обережно складає блокнотний аркуш удвоє. Ковзнувши очима вбік, торкається плеча чоловіка перед собою.

— Будь ласка, чи не могли б ви передати це он тому адвокатові?

Він стежить за тим, як білий папірець мандрує до переднього ряду і вздовж лави — до молодшого адвоката, а від нього потрапляє до Генрі, який кидає на нього погляд і передає Лів.

Дівчина неспокійно дивиться на записку, наче не наважуючись розгорнути її. А потім він бачить, як Лів нарешті робить це, і несподіваний зосереджений спокій, з яким вона водить пальцем вздовж рядка.


«Я ВСЕ ВЛАДНАЮ».


Вона озирається і шукає його очима. А коли знаходить, її підборіддя ледь помітно смикається вгору.

«Чому я маю тобі вірити?»

Час ніби зупиняється. Вона відводить погляд.

— Скажи Джейні, що я мав піти. Термінова зустріч. — кидає він Шону. А тоді встає й починає пробиватися назовні.


Пізніше він так і не зможе пояснити, що саме штовхнуло його на це. Стіни квартири в багатоповерховій будівлі позаду Мерілебон-роуд обклеєні лососево-рожевими шпалерами в перламутрових завитках, що надають їм легкого персикового сяйва. Фіранки рожеві. Дивани — насиченого рожевого кольору. Стіни вкриті поличками, на яких маленькі порцелянові тваринки змагаються за місце з мішурою та різдвяними листівками. Усе скрізь рожеве. І посеред цього інтер’єру в широких штанях і джемпері стоїть перед ним Маріанн Ендрюз — у лаймово-зеленому з голови до п’ят.

— Ви з людей містера Флагерті, — вона дещо нахиляється, наче двері для неї занизькі. Мати Пола називала це «великими кістками»: суглоби виступають, наче у верблюда.

— Пробачте, що заявився до вас ось так несподівано. Я хотів поговорити з вами. Стосовно справи.

Здається, вона вже готова вказати йому на двері, аж тут жінка миролюбно підіймає свою велику руку.

— Ну що ж, заходьте. Та попереджаю, я зла, як поранена змія, через те що ви всі казали про маму. Наче вона якась злочинниця. І газетярі поводяться не краще. За останні кілька днів мені телефонували друзі, які читали цю історію, — газети натякають, що вона зробила щось жахливе. Я щойно розмовляла телефоном зі старою шкільною подругою Майрою, і мені довелося сказати їй, що мама зробила більше корисного за шість місяців, ніж її клятий чоловік, який тридцять років просиджував свою стару дупу в «Банку Америки».

— Не сумніваюся.

— О, краще й не сумнівайтеся, любчику.

Вона жестом запрошує його ввійти. У неї напружена дерев’яна хода, під час якої вона трохи волочить ноги.

— У мами була активна громадянська позиція. Вона писала про жахливе становище робітників, про бездомних дітей. Її не лишали байдужими жахіття війни. Вона б швидше Ґерінґа на побачення запросила, ніж украла щось. То, гадаю, ви хочете щось випити?

Пол погоджується на дієтичну колу і сідає на один із низькобортних диванів. Крізь вікно вливається розжарене повітря, чути віддалені звуки дорожнього руху в годину пік. Величезний кіт, якого він спочатку хибно сприйняв за подушку, розгортається і стрибає йому на коліна, об які починає тертися гузном із мовчазним задоволенням.

Маріанн Ендрюз сідає на місце й запалює цигарку. Театрально набирає повітря в груди.

— Це у вас бруклінський акцент?

— Нью-Джерсі.