— Гм, — вона запитує його стару адресу й киває на знак того, що знає ті місця. — Давно ви тут живете?

— Сім років.

— А я шість. Приїхала з моїм найдорожчим чоловіком Дональдом. Минулого липня він відійшов до найкращого зі світів, — каже жінка і додає, вже м’якше: — Ну гаразд, чим я можу вам допомогти? Не впевнена, що можу щось додати до сказаного в суді.

— Не знаю. Мабуть, я просто намагаюся з’ясувати, чи є що-небудь, узагалі хоч щось, що ми пропустили.

— Ні. Як я вже казала містерові Флагерті, я гадки не маю, звідки взялася ця картина. Якщо чесно, то коли мама згадувала дні свого репортерства, вона здебільшого розповідала про той випадок, коли її замкнуло в туалеті літака в аеропорту Джона Кеннеді. І, знаєте, нам із татом це було не дуже цікаво. Повірте мені, якщо чули одну зі старих журналістських байок, вважайте, що чули їх усі.

Пол обводить поглядом квартиру. Коли він знов дивиться на жінку, вона все ще спостерігає за ним. Спостерігає пильно, випускаючи кільце диму в застигле повітря.

— Містере Маккаферті, якщо суд вирішить, що картина крадена, ваші клієнти вимагатимуть у мене компенсацію?

— Ні. Вони хочуть лише картину.

Маріанн Ендрюз качає головою.

— Звісно, хочуть. — Вона знімає ногу з ноги, скривившись, наче це завдало їй неприємних відчуттів. — Мені здається, що вся ця справа погано пахне. Мені не подобається, як поливають брудом ім’я моєї матері. Або містера Голстона. Він любив цю картину.

Пол дивиться на кота.

— Просто можливо, що містер Голстон чудово розумів, чого вона насправді варта.

— З усією повагою, містере Маккаферті, але ви там не були. Якщо ви натякаєте, що я маю почуватись обдуреною, ви не з тією розмовляєте.

— Вам справді байдуже до цінності цієї картини?

— Боюся, що ми з вами по-різному розуміємо слово «цінність».

Кіт дивиться на нього жадібними й водночас дещо ворожими очима.

Маріанн Ендрюз гасить цигарку.

— І мені буквально стає зле, коли я думаю про бідолашну Олівію Голстон.

Він вагається, а потім каже тихо:

— Так. Мені теж.

Жінка здивовано підіймає брови.

Він зітхає.

— Ця справа дуже… хитра.

— Аж настільки хитра, щоб загнати бідолашну дівчину в банкрутство?

— Я лише роблю свою роботу, міз Ендрюз.

— Еге ж. Думаю, мама теж не раз це чула.

Це сказано м’яким тоном, та все одно кров приливає до його щік.

Хвилину вона роздивляється його, а тоді раптом голосно скрикує: «Ха!», від чого переляканий кіт зістрибує з його колін.

— О, заради всього святого. Хочете чогось міцнішого? Бо я б не відмовилася від справжньої випивки. Зараз саме час перехилити по чарочці, — вона підіймається і йде до бару. — Бурбон?

— Дякую.

А тоді він усе їй розповідає. У руці в нього склянка бурбону, поряд лунає вимова рідної землі. Слова вириваються судомно, поштовхами, немов через силу порушуючи тишу. Історія починається з викраденої сумочки і завершується занадто різким прощанням під дверима судової зали. Непомітно для нього спливають нові подробиці: неочікуване відчуття щастя поряд із нею, провина, постійний дратівливий настрій, яким він останнім часом обріс, наче корою. Пол сам не знає, чому вирішив звіритися цій жінці. І чому, на його думку, з усіх людей саме вона має його зрозуміти.

Але Маріанн Ендрюз слухає, і на її великодушному обличчі проступає вираз співчуття.

— Що ж, у непростій ситуації ви опинилися, містере Маккаферті.

— Так. Це я вже зрозумів.

Вона запалює ще одну цигарку, цитькає на кота, що жалісно нявкає на суміщеній кухні, вимагаючи їжі.

— Любий, я не маю для вас жодних відповідей. Або ви розіб’єте їй серце, відібравши в неї картину, або вона розіб’є серце вам, адже ви втратите роботу.

— Або ми забудемо про все.

— І тоді обидва серця буде розбито.

У її словах лунає неприкрашена правда. Обоє сидять мовчки. Надворі не стихають гудки машин, що ледве рухаються в транспортному потоці.

Пол помалу відпиває свій напій, розмірковуючи.

— Міз Ендрюз, ваша мати зберегла свої записи? Свої журналістські нотатки?

Маріанн Ендрюз підіймає очі.

— Я привезла їх з Барселони, та, боюся, чимало з них мені довелося викинути. Їх дощенту поїли терміти, і одну з висушених голів теж. Отакі ризики має нетривкий шлюб у Флориді. Хоча… — вона підіймається, відштовхуючись від дивана своїми довгими руками. — Ви навели мене на деякі думки. Мабуть, у моїх коморах у коридорі досі зберігається стос її старих робочих журналів.

— Журналів?

— Щоденників. Називайте як хочете. О, в мене була божевільна ідея, що одного дня хтось захоче написати її біографію. Вона зробила так багато цікавого. Може, це буде хтось із моїх онуків. Я майже впевнена, що тут є ціла коробка її вирізок і декілька журналів. Дозвольте, я лише візьму ключ, і підемо подивимось.


Слідом за Маріанн Ендрюз Пол виходить до спільного коридору. Важко дихаючи, вона веде його на два прольоти вниз — туди, де вже немає килимів на сходах, а стіни підпирає ряд велосипедів.

— Наші квартирки дуже малі, — каже Маріанн Ендрюз, чекаючи, доки Пол відчиняє на себе важкі вогнестійкі двері, — тож деякі з нас орендують вільні комірки сторожа. Вони в нас на вагу золота. Містер Чуа, мій сусід, пропонував мені чотири тисячі фунтів, аби я відступила йому свою минулого року. Чотири тисячі! Я відповіла, що він має потроїти цю суму і ще накинути зверху.

Вони підходять до високих синіх дверей. Бурмочучи собі під ніс, жінка перебирає зв’язку ключів, доки знаходить потрібний.

— Ось, — каже вона, вмикаючи світло.

Усередині засвічується лампочка, тьмяно освітлюючи довгу темну комору. Уздовж однієї стіни тягнуться металеві гаражні полиці, а підлога щільно завалена картонними коробками, стосами книг, серед яких притулилася стара лампа. У повітрі стоїть запах старих газет і бджолиного воску.

— Тут і справді не завадить прибратися, — зітхає Маріанн і морщить носа. — Та чомусь завжди знаходяться цікавіші справи.

— Треба дістати щось згори?

Маріанн обіймає себе за плечі.

— Знаєте що, мій любий? Ви не проти, якщо я залишу вас розгрібатися тут самого? Від цього пилу в мене ще більше розігрується астма. Тут немає нічого цінного. Просто замкніть двері й гукніть, якщо знайдете щось цікаве. О, і якщо вам підвернеться сумочка синьо-зеленого кольору з золотою застібкою, принесіть мені. Хотіла б я знати, куди вона зникла.

Пол чимало часу проводить у захаращеній коморі. Ті коробки, що, на його думку, можуть містити щось корисне, він пересуває до тьмяно освітленого коридору, розставляючи їх уздовж стіни. Там є газети, датовані 1941 роком, з пожовклими сторінками й відірваними кутками. Ця крихітна кімнатка без вікон схожа на машину часу з популярного телесеріалу. У міру того як вона порожніє, її вміст накопичується в коридорі: валізи, повні старих мап, глобус, картонні коробки для капелюхів, поїдені міллю хутра, ще одна гладенька висушена голова з застиглим вищиром у чотири великі зуби. Усе це він складає до стіни, ховаючи голову під тканиною для диванних подушок. Пил щільно вкриває його руки, осідає в зморшках на обличчі. Тут є модні журнали «Нью Лук» з моделями спідниць, фотографії з коронації, котушки магнітної плівки. Він виймає все це, кладучи на підлогу біля себе. Його одяг сірий від пилу, в очах щипає, наче в них сипонули піску. Пол знаходить кілька блокнотів, на щастя, позначених датами на передній частині обкладинки: 1968, листоп. 1969, 1971. Він читає про страйк пожежників у Нью-Джерсі, про судові справи, пов’язані з ім’ям президента. Часом трапляються записи на полях: «Дін! Танці, п’ятниця, 7 вечора» або «Сказати Майку, що телефонувала Френкі». Нічого, що стосувалося б воєнних часів, як і картини.

Він методично розбирає кожну коробку, перевіряє між аркушами кожної книги, продивляється зміст кожної теки. Відчиняє ящик за ящиком, скриньку за скринькою, щоразу вивалюючи вміст, а потім акуратно, по одному предмету складаючи назад. Старий програвач, дві коробки старих книжок, картонка з-під капелюха, набита сувенірами. Минає одинадцята година, дванадцята година, пів на першу. Він дивиться на годинник і розуміє, що все це марно.

Пол випростується, витирає запилюжені руки об штани. Йому не терпиться якнайшвидше втекти з цього задушливого, заваленого всіляким мотлохом місця. Він раптом відчуває тугу за білими стінами будинку Лів, його чистими лініями, його легкістю.

Він уже перетрусив тут усе, що можна. Якщо правда існує, її не знайдеш у цій заваленій комірчині на північ від траси А40. Аж раптом біля задньої стіни він помічає ремінець старого шкіряного ранця, висохлий і тріснутий надвоє, як тоненька скибочка в’яленої телятини.

Він пірнає під конструкцію з полицями і витягає знахідку.

Двічі чхнувши й витерши очі, він розстібає ранець. Усередині — шість записників у грубих обкладинках, формату А4. Він відкриває один і на першій сторінці бачить запис вигадливим каліграфічним почерком. Його очі миттєво відшукують дату. 1941. Він відкриває ще один записник: 1944. Він похапцем прогортає їх і кидає в нетерплячці, а наступної секунди знаходить те, що шукав. Ось воно: 1945.

Похитуючись, він виходить у коридор, де світло трохи яскравіше, і при неоновій лампі починає гортати сторінки.


30 квітня 1945 року

Що ж, сьогоднішній день обернувся зовсім не тим, чого я очікувала. Чотири дні тому підполковник Дейнз сповістив мене, що я можу разом з ними поїхати до концентраційного табору Дахау…


Пол читає ще кілька рядків і двічі лається з усе більшим запалом. Він стоїть, прикипівши до місця, щосекунди все більше й більше усвідомлюючи важливість того, що зараз тримає в руках. Він стрімко прогортає сторінки, вилаявшись при цьому знову.