І знов піднімається королівський адвокат.

— Це знов-таки не має прямого стосунку до справи.

— Містер і місіс Генкени. Ваша честь, ми стверджуємо, що комендант Фрідріх Генкен забрав картину з «Червоного півня» в 1917 році. Він приніс її додому, припустімо, всупереч волі дружини, яка мала всі підстави заперечувати проти настільки… ефектного зображення іншої жінки. Картина перебувала там до самої його смерті, після чого його дружина так сильно бажала її позбутися, що віднесла за кілька вулиць, туди, де, як вона знала, зберігалися мільйони інших картин і де вона неодмінно мала загубитись і більше ніколи нікому не потрапляти на очі.

Анджела Сільвер сідає.

Дженкс продовжує — він явно відчуває друге дихання:

— Міз Ендрюз, повернімося до спогадів вашої матері про ті часи. Чи не могли б ви зачитати наступний абзац? Будь ласка. Це — для протоколу — уривок із того самого запису. У ньому Луанн Бейкер, вочевидь, знаходить те, що вважає ідеальним місцем для «Дівчини», як вона називає картину.


Відколи я повісила її в передпокої, вона виглядає на своєму місці. Прямі сонячні промені її не торкаються, але м’яке світло з оберненого на південь вікна надає її кольорам особливого сяйва. Хай там як, вона має цілком щасливий вигляд.


Тепер, незнайома з материними словами, Маріанн читає дуже повільно. Вона кидає погляд на Лів, і в її очах угадується вибачення — наче вона вже зрозуміла, куди все це приведе.


Я забила гвіздки сама (коли це робить Говард, він неодмінно вивертає цілий шмат штукатурки завбільшки з кулак), та коли вже я зібралася повісити її, щось змусило мене перевернути картину і ще раз глянути на її зворотний бік. І я знов подумала про ту бідолашну жінку, про її сумне, озлоблене старе обличчя. І згадала дещо, про що зовсім забула після війни.

Я завжди вважала, що це дрібниця. Та коли Лізл простягла мені картину, вона швидко відсмикнула її, наче передумала. Потім стала щось терти на зворотному боці, наче намагаючись знищити це. Вона терла й терла, як шалена. Терла так сильно, що, мабуть, завдала собі відчутного болю.


Зала слухає в повній тиші.


Тож тепер, як тоді, я знову глянула на зворотний бік картини. І саме з цієї причини я питала себе, чи була ця бідолашна жінка при здоровому глузді, коли віддавала її. Адже скільки не дивись іззаду на картину, окрім назви там немає анічогісінько, лише змазаний слід від крейди.

Хіба не погано приймати щось у людини, яка несповна розуму? Я досі не знаю, що тут відповісти. Кажучи правду, в ті часи світ здавався настільки божевільним — з усім тим, що відбувалося в таборах, що змушувало дорослих чоловіків плакати, з моєю несподіваною вартою на захисті чужих цінностей на мільярд доларів — що стара Лізл, яка до крові стерла пальці об ніщо, виглядала цілком нормальною.


— Ваша честь, ми припускаємо, що все це, а також той факт, що Лізл не повідомила своє прізвище, чітко доводить, що хтось намагався приховати або навіть знищити будь-яку згадку про те, звідки взялася картина. Що ж, зусилля не пропали марно.

Він робить паузу, під час якої член його команди адвокатів перетинає залу суду і простягає йому аркуш. Прочитавши його, він глибоко вдихає і обводить очима аудиторію.

— Дані німецького перепису, які ми щойно отримали, демонструють, що невдовзі після прибуття до табору Штрьоен Софі Лефевр заразилась іспанським грипом. Невдовзі після того вона померла.

Крізь шум у вухах Лів чує його слова, і ті, наче удар, луною відгукуються в її тілі.

— Ваша честь, як ми почули в цьому суді, величезну несправедливість було вчинено проти Софі. І так само величезної несправедливості зазнали її нащадки. У неї відібрали її чоловіка, гідність і, нарешті, життя. Украли. А те єдине, що лишилось, — її портрет — згідно з усіма доказами, відібрав у її родини той самий чоловік, який завдав їй величезної кривди. Існує єдиний, хоч і запізнілий спосіб виправити цю кривду — картину має бути повернено родині Лефеврів.

Останніх слів вона майже не чує. Пол сидить, стиснувши голову долонями. Лів дивиться на Джейні Дікінсон, і коли їхні погляди перетинаються, майже без подиву розуміє: вона не єдина, для кого в цьому суді ставки більші за картину.


Цього разу навіть Генрі залишає суд у пригніченому настрої. Лів почувається так, ніби всі вони щойно потрапили під вантажівку.

Софі померла в таборах. Хвора й самотня. Так і не побачивши свого чоловіка.

Вона дивиться на Лефеврів, які всміхаються на тому боці зали, і намагається бути великодушною. Хоче пройнятись відчуттям, ніби тут і справді йдеться про відшкодування страшної кривди. Та вона пригадує слова Філіппа Бессетта — про те, як родина заборонила навіть згадувати ім’я дівчини. Їй здається, що Софі от-от удруге віддадуть на поталу ворогам. Дивне відчуття втрати охоплює її.

— Послухайте, ще невідомо, як вирішить суддя, — каже Генрі, побачивши її біля поста охорони в задній частині будівлі. — Намагайтесь не дуже цим перейматися протягом вихідних. Зараз ми більше нічого не можемо вдіяти.

Вона пробує всміхнутись йому.

— Дякую, Генрі, — каже вона. — Я… я вам зателефоную.

Дивне відчуття виникає надворі, під променями зимового сонця, — наче за той час, що вони провели в стінах будівлі, минув не один день, а набагато більше. Лів здається, ніби вона перенеслася сюди прямо з 1945 року. Генрі викликає їй таксі, а потім іде, кивнувши на прощання. І в цю мить біля поста охорони вона помічає його. Схоже, він чекав тут саме на неї. Швидким кроком він наближається до Лів.

— Пробач, — каже він. Його обличчя похмуре.

— Поле, облиш…

— Я справді думав… Пробач мені за все.

Їхні погляди ще раз зустрічаються, наостанок, і він іде — не помічаючи перед собою ані гульвіс, що вивалюють із пабу «Сім зірок», ані помічників адвокатів, що тягнуть за собою цілі візки документів. Лів помічає його похилені плечі, незвично похнюплену голову — і після всього, що сьогодні трапилося, ця мить стає вирішальною для неї.

— Поле! — вона намагається перекричати потік машин. — Поле!

Він обертається. Навіть звідси вона бачить зіниці його очей.

— Я знаю.

На хвилину він завмирає на місці — високий, трохи надламаний чоловік у гарному костюмі.

— Я знаю. Дякую тобі… що спробував.

Іноді в житті настає суцільна смуга перешкод, коли головне — не припиняти рухатися далі. А іноді, раптом усвідомлює вона, головне — лише безоглядно вірити.

— Може… може, якось підемо вип’ємо разом? — вона глитає. — Навіть зараз?

Він опускає погляд, розмірковуючи, потім знову дивиться на неї.

— Даси мені одну хвилину?

Він прямує назад до сходів будівлі. Вона бачить Джейні Дікінсон, занурену в розмову з адвокатом. Пол торкається її ліктя, і вони швидко перемовляються. Лів відчуває побоювання. «Що він їй каже?» — тривожно питає внутрішній голос. І тоді вона відвертається й сідає в таксі, намагаючись угамувати неспокій. Коли вона знову визирає у вікно, Пол широким кроком збігає вниз сходами, обмотуючи шарф навколо шиї. Джейні Дікінсон ошелешено дивиться на таксі, стискаючи папери в безвільних руках.

Він відчиняє дверцята таксі й забирається всередину, гучно зачиняючи їх за собою.

— Я звільнився, — каже він. А тоді видихає і бере її за руку. — Гаразд. То куди ми їдемо?


32

Коли Ґреґ відчиняє двері, його обличчя не виказує жодного подиву.

— Вітаю знову, міс Лів, — каже він, наче її поява на порозі їхньої квартири цілком очікувана. Він відступає від дверей, і Пол знімає пальто з її плечей, прикрикуючи на собак, що радісно кинулися вітатися з нею. — Я остаточно зіпсував ризото, але Джейк каже, байдуже — він усе одно не любить грибів. Тож ми думаємо: як щодо піци?

— Піца — чудово. Я пригощаю, — каже Пол. — Мабуть, ми не скоро зможемо дозволити собі це знову.

Майже всю дорогу вздовж Фліт-стріт вони трималися за руки й зачаровано мовчали. «Ти втратив через мене роботу, — нарешті каже вона. — І свої великі комісійні. І шанс придбати більшу квартиру для твого сина». Він дивився прямо перед собою. «Це все не твоя провина. Я просто пішов».

Ґреґ підіймає брову.

— На кухні є пляшка червоного вина, відкоркована десь о пів на п’яту. І це, звичайно ж, ніяк не пов’язане з тим, що я весь день доглядаю племінника. Правильно, Джейку?

— Ґреґ каже, в цьому домі о п’ятій завжди п’ють вино, — лунає з іншої кімнати хлоп’ячий голос.

— Ябеда, — відгукується Ґреґ. А тоді звертається до Лів:

— О ні. Я не можу дозволити вам пити. Згадайте, що сталося минулого разу, коли ви напилися в нашій компанії. Ви обернули мого чутливого старшого братика на мрійливого сентиментального голубка.

— І я змушений знов тобі нагадати, що в цій країні слово «голубок» означає дещо інше, — каже Пол, проводжаючи її на кухню. — Лів, ти тут поки що звикни трохи. Ґреґ має власний підхід до оздоблення інтер’єру, за принципом «що більше, то краще». Від нього не дочекаєшся мінімалізму.

— Я прагну, щоб мій маленький дім відображував мою особистість. І так, він не tabula rasa[79].

— Тут гарно, — каже вона, споглядаючи різнокольорові стіни, сміливі естампи і крихітні фотографії навколо себе. І почувається на диво зручно в цій маленькій квартирі, що нагадує будинок залізничника з гучною музикою та незліченною кількістю улюблених дрібничок, якими заставлено всі полички й завішено всі стіни. І з дитиною, яка розляглася на килимку перед телевізором.

— Хей, — гукає йому Пол, заходячи у вітальню. Хлопчик одразу перевертається на спину, наче цуценя.

— Татку.

Він дивиться на неї, і вона бореться з миттєвим бажанням відпустити руку Пола, коли хлопець роздивляється її.