— Ви та сама дівчина, що була тут уранці? — за хвилину каже він.

— Сподіваюся. Хіба що заходила ще одна.

— Не думаю, — відповів Джейк. — Я гадав, вони вас просто розчавлять.

— Мені теж у якусь мить так здалося.

Хлопчик іще хвилину роздивляється її.

— Татко набризкався одеколоном, коли зустрічався з вами минулого разу.

— То був засіб після гоління, — сказав Пол, нахиляючись, щоб поцілувати його. — Ябеда.

Отже, це і є міні-Пол, з приємністю відзначає вона.

— Це Лів. Лів, знайомся, це Джейк.

Вона простягає руку.

— Я знаю небагато людей твого віку, тож, мабуть, казатиму страшенно неприкольні речі, але я дуже рада познайомитися з тобою.

— Усе гаразд. Я звик.

З’являється Ґреґ і подає їй келих червоного вина. Його погляд перестрибує з неї на Пола.

— І що це все означає? Добросердечну згоду між ворожими фракціями? Чи ви тепер… таємні спільники?

Лів здивовано моргає, почувши такі слова. І озирається на Пола.

— До біса роботу, — каже він тихо, і його рука стискає її долоню. — Я лише знаю, що, коли ти не зі мною, я стаю нестерпним і скаженію з будь-якого приводу.

— Ні, — каже вона і розуміє, що всміхається. — Він лише зрозумів, що весь час був не на тому боці.


Коли Енді, хлопець Ґреґа, приїздить на Елвін-стріт, вони опиняються вп’ятьох у маленькому приміщенні, але при цьому не відчувають тісноти. Сидячи поряд із невеличкою вежею зі шматочків піци, Лів думає про холодний Скляний будинок на вершині колишнього складу, і раптом він настільки асоціюється з судовим процесом, з усіма її нещастями, що вона не бажає повертатися додому.

Вона не хоче дивитися в обличчя Софі, знаючи, що має незабаром статися. Сидячи в тісному колі напівзнайомих людей, вона грає з ними в ігри, сміється з родинних жартів і раптом розуміє: цей нескінченний подив походить із відчуття, що, попри все, вона щаслива — і такою щасливою не пам’ятає себе вже довгі роки.

А ще Пол. Пол, якого сьогоднішні події підкосили майже фізично, наче це він, а не вона втратив усе, що мав. Щоразу як він обертається до неї, щось відгукується в її тілі — так, наче воно заново налаштовується на відчуття щастя.

«Усе гаразд?» — питає його погляд.

«Так», — мовчки відповідає вона, і це правда.

— Отже, що буде в понеділок? — питає Ґреґ, коли вони сидять за столом. Він саме показував їм зразки тканин для нового кольорового оздоблення бару. Стіл засипаний крихтами і заставлений напівпорожніми келихами з вином. — Тобі доведеться передати їм картину? А ти точно програєш?

Лів дивиться на Пола.

— Гадаю, так, — каже вона. — Я лише намагаюся змиритися з думкою про те, щоб… прийняти все це, — вона раптом відчуває, як стискає горло, і посміхається, намагаючись здолати це відчуття.

Ґреґ простягає до неї руку.

— О, люба. Мені шкода. Я не хотів тебе засмутити.

Вона знизує плечима.

— Усе гаразд. Справді. Вона мені більше не належить. Я мала зрозуміти це вже давно. Гадаю, я… я просто не хотіла помічати те, що в мене перед очима.

— Принаймні в тебе залишається будинок, — каже Ґреґ. — Пол розповідав мені, як він захоплює.

Він ловить на собі попереджувальний погляд Пола.

— Що? Їй не треба було знати, що ти постійно торочиш про неї? Та ми що, п’ятикласники?

Пол миттєво ніяковіє.

— О, — зітхає вона. — Насправді, ні. Будинку в мене немає.

— Що?

— Його виставлено на продаж.

Пол остаточно замовкає.

— Я маю продати його, щоб сплатити за послуги адвокатів.

— Тобі ж вистачить коштів, щоб придбати інше житло, так?

— Поки що не знаю.

— Але ж цей будинок…

— Уже закладений, до останнього гвіздка. І, вочевидь, потребує ремонту. Я нічого з ним не робила, відколи Девід помер. Очевидно, що дивовижне імпортне скло з термічними якостями не може триматися вічно, навіть якщо Девід покладав на нього такі надії.

Пол стискає щелепи. Потім різко відсуває стілець і виходить із-за столу.

Лів розгублено дивиться на Ґреґа й Енді, потім на двері.

— Пішов у сад, напевне, — каже Ґреґ, піднявши брову. — Той сад завбільшки з носовичок. Ти його не загубиш.

А потім, коли вона встає, він бурмоче:

— Просто жах, як мило ти розправляєшся з моїм великим братиком. Хотів би я мати твій хист, коли мені було чотирнадцять.


Він стоїть у внутрішньому дворику, заставленому глиняними вазонами з клочкуватими рослинами, хирлявими від морозу. Відвернувшись від неї, він нишпорить у кишенях. Вигляд у нього пригнічений.

— Отже, ти все втратила. Через мене.

— Як ти вже казав: якби не ти, це був би хтось інший.

— Про що я думав? Про що, в біса, я думав?

— Ти лише виконував свою роботу.

Він торкається рукою щелепи.

— Знаєш що? Ти справді не маєш мене втішати.

— Я в порядку. Чесно.

— Як ти можеш бути в порядку? Я не був би в порядку. Я б збожеволів. О Господи Ісусе, — у його голосі проривається розпач.

Вона чекає, а потім бере його за руку й підводить до маленького столика. Крижаний холод металу відчувається навіть крізь одяг. Вона підсуває стілець ближче до нього і сідає, колінами між його колін, чекаючи, доки він буде готовий слухати.

— Поле.

Його обличчя незворушне.

— Поле, подивись на мене. Ти маєш зрозуміти. Найгірше, що могло статися зі мною, вже сталося.

Він піднімає погляд на неї.

Вона глитає, знаючи, що наступні слова застрягатимуть у горлі. А може, просто не народяться.

— Чотири роки тому ми з Девідом лягли спати як завжди — почистили зуби, почитали книжки на ніч, побалакали про ресторан, куди збиралися піти наступного дня… А коли вранці я прокинулася, він лежав поряд зі мною холодний. Синій. Я не… Я не відчула, як він пішов. Не мала навіть можливості попрощатися…

Вона ненадовго замовкає.

— Ти можеш собі уявити, як це — жити, знаючи, що людина, яку ти кохала найбільше, помирала поруч із тобою, а ти все проспала? Що ти, можливо, могла допомогти йому? Урятувати його? А ти й не знала, що він дивиться на тебе, мовчки благаючи про… — слова обриваються. Їй перехоплює подих, і Лів відчуває, що її от-от накриє хвилею знайомого розпачу.

Він повільно тягнеться до неї і бере її руки у свої, чекаючи, доки вона зможе говорити далі.

— Я думала, що настав кінець світу. Думала, що нічого доброго зі мною вже ніколи не станеться. Гадала, що, якщо втрачу пильність, може трапитися що завгодно. Я не їла. Не виходила з дому. Не хотіла нікого бачити. Але я вижила, Поле. На свій власний подив, я це пережила. А життя… що ж, життя поступово повернулося до норми.

Вона нахиляється ближче до нього.

— Тож усе це… Картина, будинок… Коли я почула, що трапилося з Софі, мене раптом осяйнуло. Це все лише речі. Чесно, вони можуть забрати їх усі. Єдине, що має значення, це люди, — вона дивиться на руки, і її голос зривається. — А що по-справжньому має значення, то це ті, кого ми любимо.

Він не промовляє жодного слова, але низько схиляє голову, торкаючись її голови. Вони сидять у зимовому саду і вдихають чорнильного кольору повітря, прислухаючись до дитячого сміху, що приглушено лунає з будинку. Вулицею розгортається повна звукова палітра вечірнього міста: брязкіт каструль на далеких кухнях, телевізори, що вмикаються скрізь, стукіт автомобільних дверцят, гавкіт собаки на якогось невидимого порушника. Життя у своїй дикій розмаїтій цілісності.

— Я все виправлю, — тихо каже він.

— Ти вже виправив.

— Ні. Я зроблю це.

Сльози збігають по її щоках. Лів гадки не має, звідки вони взялись. У його блакитних очах читається несподіваний спокій. Він бере її обличчя у свої долоні і цілує її, цілує сльози на її щоках. Його губи ніжно торкаються її шкіри, і в цих дотиках ховаються обіцянки щастя в майбутньому. Він цілує її, доки вони обидва не всміхаються. Вона зовсім не відчуває ніг.

— Я маю йти додому. Завтра прийдуть покупці, — каже вона, неохоче вислизаючи з його обіймів.

Десь там, на іншому кінці міста, стоїть порожнім Скляний будинок. Її все ще не вабить думка про те, щоб повернутися туди. У глибині душі Лів чекає, що він заперечуватиме.

— Ти… ти не хотів би поїхати зі мною? Джейк може переночувати в гостьовій кімнаті. Я покажу йому, як відчиняється й зачиняється дах. Може, зароблю кілька очок на свою користь.

Він відводить очі.

— Не можу, — коротко каже він. А потім додає: — Тобто, я б з радістю. Але…

— Я побачу тебе на вихідних?

— Я маю доглядати Джейка, але… обов’язково. Ми щось вигадаємо.

Схоже, що його думки зайняті чимось іншим. Вона бачить тінь сумніву на його обличчі. «Чи зможемо ми колись пробачити те, як дорого коштували одне одному?» — думає вона і відчуває тремтіння, яке не має жодного стосунку до холоду.

— Я відвезу тебе додому, — каже він. Мить збентеження минає.


У будинку, куди вона повертається, панує тиша. Лів замикає двері, відкладає ключі і проходить на кухню. Звук її кроків лунко розлягається над плиткою підлоги. Важко повірити, що вона пішла звідси лише вранці: здається, ніби ціле життя минуло.

Вона натискає кнопку автовідповідача. Повідомлення від агента з нерухомості. Набундюченим тоном він сповіщає, що наступного дня покупці збираються прислати свого архітектора. Висловлює сподівання, що в неї все гаразд.

Журналіст із невідомого часопису про мистецтво хоче взяти в неї інтерв’ю щодо справи Лефеврів.

Банківський менеджер. Його, на щастя, не торкнувся галас, піднятий у газетах. Чи не могла б вона зателефонувати, як тільки буде зручно, щоб обговорити її ситуацію з перевищенням кредитного ліміту? Це вже третя спроба зв’язатися з нею, наголошує він.