— Здається, я маю грати курча. Курча, яке має страховку з бонусом за безаварійну їзду.

Вона намагається зосередитися на його словах, та все одно думає про Пола, знов і знов прокручуючи в пам’яті події вчорашнього дня. У глибині душі вона здивована, що він не телефонує. «О Господи. Я перетворююся на типову нав’язливу подружку. А ми ж навіть офіційно не були разом протягом цілої доби». І самій смішно від слова «офіційно».

Повертатись до Скляного будинку її не тягне, і вона засиджується в батька набагато довше, ніж зазвичай. Він перебуває в явному захваті, над міру п’є, демонструє її чорно-білі фотографії, які випадково знайшов, копирсаючись у шухляді. Дивним чином перегляд цих знімків народжує в неї відчуття твердої землі під ногами: як нагадування, що в неї було ціле життя до початку судового процесу, до того, як у ньому з’явилася Софі Лефевр і будинок, який у неї не вистачало грошей утримувати, а попереду загрозливо маячив останній день у суді.

— Яка ж гарненька дитина.

Від цього відкритого усміхненого личка на фотографії в неї навертаються сльози. Батько обіймає її рукою за плечі.

— Не дуже засмучуйся в понеділок. Я знаю, це було нелегко. Але й ти знай, що ми страшенно тобою пишаємося.

— Чим? — каже вона, висякавшись у носовичок. — Я програла, тату. Більшість людей вважає, що не варто було й намагатися.

Батько пригортає її. Від нього пахне червоним вином і тим старим життям, від якого, здається, минуло не менш ніж мільйон років.

— Насправді просто тим, що тобі було не байдуже. Іноді, моя люба дівчинко, це вже саме собою героїзм.


***

Уже скоро пів на п’яту, коли вона телефонує йому. Минула майже ціла доба, розмірковує Лів. І, звичайно ж, загальні правила побачень не годяться для тих, хто щойно пожертвував заради тебе половиною життя. Вона набирає його номер, і її пульс пришвидшується: зараз вона почує його голос. Вона вже уявляє, як пізніше того вечора вони лежатимуть обійнявшись на дивані в його тісній залюдненій квартирі, а може, гратимуть у карти з Джейком на килимку. Але після третього гудка вмикається автовідповідач. Лів раптом почувається нерішуче і миттєво перериває дзвінок, а потім лає себе за таку дитячу поведінку.

Вона вирушає на пробіжку, приймає душ, робить чай для Френ («В останньому було лише два шматочки цукру»), сидить біля телефону і нарешті о пів на сьому знов набирає його номер. І знов потрапляє прямісінько на автовідповідач. Номера його домашнього стаціонарного телефону в неї немає. Чи не варто відразу поїхати до нього? Він може бути у Ґреґа. А втім, розуміє Лів, домашнього телефону Ґреґа в неї теж немає. Коли вони приїхали до нього, Лів була настільки спантеличена п’ятничними подіями, що навіть не запам’ятала точної адреси.

Це просто смішно, каже вона собі. Він зателефонує.

Але телефон мовчить.

О пів на дев’яту, знаючи, що не витримає решту вечора вдома, вона встає, вдягає пальто і бере ключі.


Шлях до бару Ґреґа недовгий, особливо коли майже біжиш, узувши кросівки. Лів поштовхом відчиняє двері і завмирає, вражена оглушливим гамором, що панує всередині. Ліворуч на маленькій сцені чоловік у жіночому вбранні щось хрипко співає в ритмі диско під акомпанемент свисту збудженої юрби. У протилежному кінці бару всі столики зайняті, і навіть проходи забиті пружними тілами, туго обтягненими одежею.

Лише за кілька хвилин вона помічає Ґреґа, який спритно рухається крізь бар, перекинувши рушник через плече. Вона прослизає вперед, ледь не застрягнувши в когось під пахвою, і вигукує його ім’я.

Знадобилося кілька спроб, аби догукатися до нього. Нарешті він розвертається. Усмішка застигає на її обличчі: він зустрічає її вкрай непривітним поглядом.

— Нарешті, чудовий час, щоб нагадати про себе.

Лів здивовано моргає.

— Перепрошую?

— Майже дев’ята. Ви що, обидва знущаєтесь із мене?

— Я не знаю, про що ти кажеш.

— Я просидів із ним увесь день. Сьогодні ввечері я мав зустрітися з Енді. Натомість довелося скасувати все, щоб сидіти вдома з малим. Він не дуже цьому радіє, маю сказати.

Лів намагається почути його крізь гамір у барі. Ґреґ застережливо підіймає руку і нахиляється, щоб прийняти чиєсь замовлення.

— Я маю на увазі, ти ж знаєш, що ми його любимо, так? — каже він, повертаючись. — Любимо до смерті. Але поводитись із нами, наче ми йому нянька на всі випадки життя…

— Я шукаю Пола, — каже Лів.

— Він що, не з тобою?

— Ні. І навіть не відповідає на дзвінки.

— Я знаю, що він не відповідає на дзвінки. Я гадав, це тому, що він був з… О, це просто безумство. Ходімо крізь бар, — він відчиняє маленькі двері, даючи їй прослизнути всередину, підіймає руки, щоб заспокоїти обурених відвідувачів, яким несила чекати. — Дві хвилини, хлопці. Дві хвилини.

Стіни маленького коридору, що веде на кухню, здригаються від гучних ритмів — Лів відчуває, як тремтять підошви.

— Куди ж він подівся? — питає вона.

— Не знаю, — його гнів безслідно зник. — Уранці ми прокинулись і знайшли записку, в якій було сказано, що він пішов. Ось і все. Учора після того, як ти пішла, він поводився якось дивно.

— Що ти маєш на увазі — дивно?

Він помітно нервується, ніби відчуває, що вже й так наговорив забагато.

— Що?

— Це не просто так. Він сприймає все це дуже серйозно, — Ґреґ кусає губу.

— Що саме?

Ґреґ ніяковіє.

— Ну, він… він казав, що, на його думку, ця картина зруйнує будь-який шанс, що ви двоє матимете стосунки.

Лів вражено дивиться на нього.

— Гадаєш, він…

— Я впевнений, він не те мав на увазі…

Але Лів уже пробивається до виходу.


Нічим не заповнена неділя триває без кінця. Лів сидить у своєму мовчазному будинку біля мовчазного телефону з тисячами неспокійних і хаотичних думок, що рояться в голові, і чекає на кінець світу.

Вона ще раз набирає його номер і різко обриває дзвінок, щойно вмикається автовідповідач.

«Він охолов до мене».

«Звичайно ж, ні».

«Він мав час усе обміркувати і збагнути, скільки всього приносить у жертву заради мене».

«Ти маєш довіряти йому».

Вона шкодує, що поряд немає Мо.

Ніч потроху запановує. Небо густішає, оповивши все місто непроглядним туманом. Не в змозі дивитися телевізор, вона поринає в неспокійний уривчастий сон і прокидається о четвертій ранку. Усі її думки нерозривно сплуталися в єдине отруйне ціле. О пів на шосту вона підіймається з ліжка, готує собі ванну і деякий час лежить у ній, вдивляючись крізь скло в непроглядну пітьму неба. Потім обережно сушить феном волосся, одягає сіру блузку і спідницю в тонку смужку — колись Девід казав, що обожнює її в цьому вбранні. «У ньому ти схожа на секретарку», — зазначав він таким тоном, наче це схвальний відгук. Лів доповнює ансамбль штучними перлами та весільною обручкою. Старанно наносить макіяж. Вона вдячна, що може за його допомогою приховати тіні під очима і землисту виснажену шкіру обличчя.

«Він прийде, — каже вона собі. — Ти повинна вірити бодай у щось».

Світ навколо неї потроху прокидається. Скляний будинок оповитий туманом, що лише загострює в ній відчуття ізольованості від решти світу. Там, унизу, — довгі черги автомобілів, помітних лише завдяки червоним спалахам стоп-сигналів, що повільно просуваються вперед, наче кров у забитих артеріях. Вона п’є каву і з’їдає половинку тоста. Радіо доповідає про дорожні затори в Гаммерсміті та про змову з метою отруєння політичного діяча в Україні. Покінчивши з їжею, вона миє посуд і натирає кухню до блиску.

Потім із провітрюваної комори приносить стару ковдру і дбайливо загортає в неї «Дівчину, яку ти покинув». Загортає, наче пакує подарунок, тримаючи картину зворотним боком до себе — аби не дивитися в обличчя Софі.


Френ сьогодні не у своїй хижці. Вона сидить на перевернутому відрі й дивиться через бруківку в бік річки, розплутуючи шматок шпагату, кількасот разів обмотаного навколо жмутка паперових пакетів із супермаркету.

Підходить Лів із двома горнятками. Жінка підіймає на неї погляд, а тоді дивиться вгору. Наче саме небо опустилося на землю, огорнувши їх своєю вогкою товщею. Звук тане в тумані, і здається, що край світу пролягає там, де берег річки.

— Сьогодні не бігаєш?

— Ні.

— Не схоже на тебе.

— Зараз я сама на себе не схожа.

Лів віддає їй каву. Френ робить ковток і урчить від задоволення, а тоді знов дивиться на Лів.

— Ну ж бо, не стій як засватана. Сідай.

Лів роззирається навколо й помічає, що Френ указує на маленький ящичок з-під молока. Вона підтягає його до себе і сідає. До неї через бруківку крокує голуб. Френ тягнеться до зім’ятого паперового пакета і кидає йому окраєць хліба. Дивовижний спокій панує навколо. Чути тихий плюскіт Темзи в берег, далекий шум машин. Лів криво всміхається, думаючи, що б написали газети, побачивши, з ким ділить сніданок світська вдовиця. З туману виринає баржа і беззвучно пропливає повз них, її вогні тануть у сірому світанку.

— Отже, твоя подруга пішла.

— Звідки ви знаєте?

— Посидиш тут з моє, то все знатимеш. Ти слухаєш, га? — жінка постукує себе по скроні. — Ніхто більше не слухає. Кожен знає, що хоче чути, але по-справжньому не слухає ніхто.

Жінка змовкає на хвилину, а потім згадує щось.

— Я бачила тебе в газеті.

Лів дмухає на свою каву.

— Гадаю, цілий Лондон бачив мене в газеті.

— Вона у мене. В моїй коробчині, — вона махає рукою в бік дверей. — Це та картина? — жінка вказує на вузол, який притискає до себе Лів.

— Так, — дівчина робить ще один ковток. — Так, це вона.

Вона чекає, що Френ теж висловиться з приводу її «злочину», перелічить причини, чому взагалі не варто було чіплятися за картину. Але цього не стається. Жінка лише фиркає і переводить погляд на річку.