— Відверто, — мовив він і розвернув візок. — Просто покладіть фотографії в нижню шухляду, добре? Усі.

І, хуркочучи, він поїхав геть.

5


Коли тебе катапультує в цілком нове життя чи принаймні штовхає в чуже життя настільки щільно, що твоє обличчя немов притискається до їхнього вікна, це змушує тебе переглянути своє розуміння того, хто ти. Чи ким здаєшся іншим людям.

Для моїх батьків за чотири короткі тижні я стала на кілька рівнів цікавішою. Тепер я була провідником в інший світ. Моя мати, зокрема, щодня розпитувала мене про Ґранта-гаус і його побут, мов той зоолог, який докладно вивчає якусь недовідому, нову істоту й середовище її проживання. «Місіс Трейнор використовує лляні серветки під час кожного прийому їжі? — питала вона. — Як думаєш, вони пилосмочать щодня, як і ми? Що вони роблять з картоплею?»

Вона проводжала мене вранці, суворо наказуючи дізнатися, якою маркою туалетного паперу вони користуються або чи використовують простирадла з полікотону. Те, що часто я не могла це згадати, було для неї джерелом великого розчарування. Моя мама була потай переконана, що мажори живуть як свині, відтоді як я, шестирічна, розказала їй про шкільного друга, чия мати не дозволяла нам гратися в їхній залі, мовляв, тому, що ми піднімемо пилюку.

Коли я приходила додому й рапортувала: «Так, собаці справді вільно їсти на кухні» або «Ні, Трейнори не миють передній ґанок щодня», як це робила моя мама, вона складала губи бантиком, скоса поглядала на батька й кивала з тихим задоволенням, немовби я щойно потвердила все, що вона думала про неохайність вищих кіл.

Залежність батьків від мого доходу чи, можливо, їхнє розуміння того, що насправді я не люблю свою роботу, означало наступне: в будинку до мене почали ставитися з повагою. Утім, змінилося не так багато: що стосувалося батька, то він перестав називати мене «товста гузниця», а щодо мами, то тепер, коли я верталась додому, як велося, мене чекала чашка чаю.

Для Патрика й моєї сестриці я не змінилася — як і раніше, була об’єктом для глузувань, обіймів, поцілунків чи причиною подутись. Я теж не відчувала змін. Мій вигляд не змінився, одягалась я й досі, як мовляла Трина, так, немов брала участь у бійцівському герці в благодійній крамниці.

Я не здогадувалася, що думають про мене мешканці Ґранта-гаусу. Вілл був байдужливий, а в Натанових очах, знать з усього, я поставала як остання з довгої вервечки найманих доглядальниць. Він мав зичливу вдачу, але тримався дещо на відстані. Здавалося, він не був певен, що я там надовго. Містер Трейнор ввічливо мені кивав, коли ми перетинались у передпокої, інколи запитував мене, як я добралася й чи добре мені тут працюється. Сумніваюся, що він упізнав би мене, якби його мені представили в інших декораціях.

А для місіс Трейнор, о Боже, для місіс Трейнор, я, схоже, була найдурніша та найбезвідповідальніша людина на всій земній кулі.

Усе почалося з фоторамців. Ніщо в цьому будинку не лишалося непоміченим для місіс Трейнор, і я мала б знати, що розгром рамців кваліфікуватиметься як землетрус. Вона розпитувала мене, на скільки точно часу я покинула Вілла самого, що стало причиною, як швидко я прибрала той безлад. Насправді вона не критикувала мене, бо була занадто шляхетна, щоб навіть підвищити голос, але те, як вона повільно кліпала очицями, слухаючи мої відповіді, та її коротке мугикання під час моєї розповіді сказали мені все, що я хотіла знати. Для мене не стали несподіванкою слова Натана про те, що вона — мировий суддя.

Місіс Трейнор гадала, що краще мені не покидати Вілла самого так довго наступного разу, хоч би якою ніяковою здавалась ситуація, гм… Вона радила мені не ставити речі так близько до краю, коли наступного разу я витиратиму пил, адже їх можна випадково скинути долі, гм… (Схоже, вона воліла вірити, що це був нещасний випадок.) Місіс Трейнор змусила мене почуватися заплішеною дурепою, і, відповідно, я ставала такою, коли та була поруч. Вона завжди заходила саме тоді, коли я щось упускала на підлогу чи боролася з регулятором плитки абощо. А коли я заходила знадвору, несучи дрова, вона стояла в передпокої з дещо роздратованим виглядом, немов мене не було набагато більше часу, ніж насправді.

Дивно, але її ставлення дошкуляло мені більше, ніж грубість Вілла. Кілька разів я навіть хотіла запитати її прямо, що не так. «Ви сказали, що наймаєте мене через моє ставлення до життя, а не через професійні навички, — хотіла сказати я. — Ну, от я й веселюся що Божий день. Бадьора, як ви й хотіли. То в чому ж ваш клопіт?»

Але Камілла Трейнор не з тих жінок, яким можна сказати таке. Та й, окрім того, у мене було таке відчуття, що ніхто в цім будинку ніколи нічого в живі очі не говорить.

«Лілі, наша остання дівчина, мала доволі розумну звичку використовувати цю каструлю на два овочі відразу» — означало «Ти створюєш забагато безладу».

«Вілле, може, ти хочеш чаю?» — насправді означало «Не знаю, що тобі й сказати».

«Гадаю, мені треба упорядкувати деякі документи» — означало «Ти грубіяниш, тому я збираюся вийти з кімнати».

Усе це вимовлялося зі злегка болючим виразом, і тонкі пальці перебирали ланцюжок із розп’яттям. Вона була така стримана, така розсудлива. Поруч із місіс Трейнор моя мама скидалась на Емі Вайнгаус. Я ввічливо всміхалася, удавала, що нічого не помітила й виконувала роботу, за яку мені платили.

Або принаймні намагалася.

— Чому, чорт би вас узяв, ви намагаєтеся підсунути мені моркву?

Я подивилась на тарілку. Я спостерігала за телеведучою та розмірковувала, чи не пофарбувати мені волосся в такий самий колір.

— Що? Ні.

— Намагаєтеся. Ви розім’яли її та домішали до соусу. Я бачив на власні очі.

Я почервоніла: так воно й було. Я сиділа й годувала його, тим часом як обойко краєм ока дивилися обідні новини. На обід були ростбіф і картопляне пюре. Місіс Трейнор веліла мені покласти на тарілку три види овочів, хоча Вілл досить чітко сказав, що сьогодні він не хоче овочів. Напевне, вся їжа, яку мені загадали приготувати, була збалансована до найменшої дрібниці.

— Чому ви намагаєтесь запхати в мене моркву?

— Я не намагаюся.

— Отже, моркви тут немає?

Я дивилась на дрібні помаранчеві шматочки.

— Ну, добре… Є.

Він чекав, підвівши брови.

— Гм… Я просто подумала, що овочі будуть вам корисні.

Почасти я робила це з поваги до місіс Трейнор, почасти — через звичку. Я звикла годувати Томаса, переминаючи овочі в пюре та ховаючи його під купами картоплі або в макаронах. Кожен шматочок, який ми впихали в нього, здавався невеличкою перемогою.

— Поговорімо відверто. Ви вважаєте, чайна ложка моркви поліпшить якість мого життя?

В устах Вілла Трейнора це звучало досить нерозумно. Проте я навчилась не здаватися оторопілою, хоч би що Вілл сказав чи зробив.

— Я вас зрозуміла, — спокійно відповіла я. — Більше цього не робитиму.

Коли ж разом ні з цього ні з того Вілл Трейнор розсміявся. Зайшовся сміхом, неначе й сам цього не сподівався.

— На Бога! — Він похитав головою.

Я витріщилась на нього.

— Що, чорт його бери, ви ще понапихували в мої страви? А далі ви проситимете мене відкрити тунель, щоб містер Поїзд доставив трохи перетертої брюссельської капусти на чортову станцію під назвищем Шлунок?

Я обдумувала це десь із хвилину.

— Ні, — сказала я з байдужістю на обличчі. — Я маю справу лише з містером Виделкою. Містер Виделка на поїзд не схожий.

Це кілька місяців до того дуже переконливо довів мені Томас.

— Вас до цього підштовхнула моя мати?

— Ні. Послухайте, Вілле, мені шкода. Я просто… не подумала.

— Неначе це вперше.

— Гаразд, гаразд. Я заберу кляту моркву, якщо вона справді вас так засмучує.

— Мене засмутила не чортова морква, а те, що її підмішує в мою їжу божевільна, яка звертається до столових приборів словами «містер і місіс Виделки».

— Це був жарт. Слухайте, давайте я заберу моркву, і…

Він одвернувся від мене.

— Я більше нічого не хочу. Просто зробіть мені чашку чаю. — І коли я вже вийшла з кімнати, він крикнув навздогінці: — І не намагайтесь підмішати туди чортів кабачок.

Натан увійшов, коли я закінчувала мити посуд.

— Вілл у доброму гуморі, — мовив він, коли я передала йому чашку.

— Справді? — Я їла бутерброди на кухні. Надворі було дуже холодно, і останнім часом будинок не здавався мені таким недружнім, як колись.

— Він сказав, що ти намагаєшся отруїти його. Але говорив це… знаєш… у хорошому сенсі.

Я відчула незвичну радість від цих слів.

— Так… добре… — промовила я, намагаючись приховати свої емоції. — Дай мені час.

— Він навіть трохи розговорився. Бувало, тижнями нічого майже не говорить, а тут протягом останніх кількох днів він, на диво, в настрої перекинутися кількома словами.

Я згадала, як Вілл сказав мені, якщо я не перестану свистіти, він буде змушений переїхати мене візком.

— Думаю, його уявлення про балакучість трохи відрізняється від мого.

— Ну, ми трохи поговорили про крикет. І, маю тобі сказати, — Натан знизив голос, — близько тижня тому Місіс Ті розпитувала мене, чи ти справляєшся. Я сказав, що ти працюєш дуже професійно, хоча знав, вона питала не про те. А вчора вона прийшла й сказала, що чула, як ви сміялися.

Я пригадала вчорашній вечір.

— То він з мене сміявся, — сказала я.

Віллові стало смішно, тому що я не знала, що таке песто. Я сказала йому, що на вечерю — макарони, присмачені зеленим соусом.

— Ой, та їй про це байдуже. Просто він давно вже ні з чого не сміявся.

Це була правда. Вілл і я, здавалося, знайшли легший спосіб бути поруч одне одного. Переважно це відбувалося так. Він говорив мені грубощі, й подеколи я теж відповідала грубістю. Він казав мені, що я чимось не догодила йому, а я відповідала, що він міг би краще попрохати, якби йому було небайдуже. Він кляв мене, називав колькою в гузниці, а я відказувала, най спробує побути без цієї кольки й подивиться, чи надовго його стане. Усе це було трохи вдавано, та, мабуть, нас обох влаштовувало. Іноді навіть здавалося, що Віллові легше від того, що хтось готовий бути з ним грубим, заперечувати йому або сказати, що він жахливо поводиться. Таке було відчуття, що після нещасного випадку всі ходили біля нього навшпиньки, хіба окрім Натана, до якого Вілл, здавалося, автоматично ставився з повагою і хто так чи інакше був нечутливий до будь-яких його гострих зауваг. Натан був броньованою машиною в людській подобі.