— Знаєш що, Бернарде? — сказала вона, трохи прикривши телефон рукою. — Їй вже платять за те, що вона спить.
Я почула, як батько вигукнув:
— Дяка Богові, вона знайшла роботу своєї мрії!
Я надіслала текстове повідомлення Патрикові:
Мене попрохали залишитись на роботі, я передзвоню пізніше.
Відповідь надійшла за декілька секунд.
Сьогодні в мене крос по снігу. Добра практика перед Норвегією!
Цілую. П.
Я здивувалась, як можна так радіти думці про біг за мінусових температур у майці й спортивних штанях.
Вілл спав. Я приготувала собі їжу й розморозила суп на випадок, якщо він пізніше захоче поїсти. Розпалила вогнище — ану як Віллові покращає й він переміститься у вітальню. Я прочитала ще одне оповідання й задумалась, скільки часу минуло, відтоді як я востаннє купляла собі книжку. В дитинстві я любила читати, але потім я не читала нічого, крім журналів. Трина — ось хто любив читати. Тому, беручи до рук книжку, я відчувала, що вдираюсь на її територію. Я думала про те, що вони з Томасом поїдуть в університет, і зрозуміла, що й досі не знаю, почуваюся від цього щасливою чи сумую… або й складніше, десь між тим і тим.
Натан зателефонував о сьомій. Здавалося, він радий, що я залишуся.
— Я не можу додзвонитися до містера Трейнора. Я навіть зателефонувала на міський номер, але мене перемикнуло на автовідповідач.
— Так. Ну… Його й не буде.
— Не буде?
Раптом я інстинктивно запанікувала, подумавши, що в будинку всю ніч будемо лише ми з Віллом. Я боялася знову зробити серйозну помилку, ставлячи під загрозу Віллове здоров’я.
— Може, тоді я зателефоную місіс Трейнор?
На другому кінці — коротка пауза.
— Ні. Краще не треба.
— Але…
— Послухай, Лу, він часто… він часто кудись ходить, коли місіс Ті ночує за містом.
Лише за хвилину-дві я зрозуміла, на що він натякає.
— А…
— Добре, що ти там, і край на тому. Якщо ти певна, що Віллові краще, то я прийду рано-вранці.
Є звичайні години, а є непридатні ні до чого, коли час тягнеться, відстає, а життя — реальне життя, — здається, існує десь далеко. Я трохи подивилась телевізор, поїла та поприбирала на кухні, безшумно переміщаючись по флігелю. Нарешті повернулась у Віллову кімнату.
Коли зачинила двері, він поворухнувся й підвів трішки голову.
— Котра година, Кларк? — його голос трохи приглушила подушка.
— Чверть по восьмій.
Він опустив голову й перетравив це.
— Можна мені пити?
У його словах більше не було ні гризькості, ні ущипливості. Неначе хвороба нарешті зробила його вразливим. Я дала йому напій і ввімкнула біля ліжка світло. Потім сіла на край ліжка й торкнулася його лоба, як це робила моя мама, коли я була дитиною. Він досі був трохи гарячим, однак далеко не таким, як раніше.
— Холодні руки.
— Ви вже скаржилися.
— Справді? — Здавалося, він був щиро здивований.
— Хочете трохи супу?
— Ні.
— Вам зручно?
Я ніколи не знала, наскільки йому незручно, але підозрювала, що більше, ніж він показував.
— Було б добре перевернутися на другий бік. Просто перекотіть мене. І не треба мене садовити.
Я полізла на ліжко й пересунула його так дбайливо, як могла. Він уже не був зловісно гарячим — звичайне тепле тіло з-під ковдри.
— Ще щось потрібно?
— Хіба вам не треба йти додому?
— Усе гаразд, — мовила я. — Я залишаюся на ніч.
Надворі вже давно розсіялись останні відблиски дня. Сніг і далі падав. За вікном на ґанку сніжинки купалися в блідо-золотавому меланхолійному світлі ліхтаря. У цілковитій тиші ми сиділи й споглядали гіпнотичне снігопаддя.
— Можна запитати? — сказала я нарешті. Я дивилась на його руки на простирадлі. Здавалося дивним, що вони, такі звичайні, такі сильні на вигляд, усе ж ні на що не придатні.
— Підозрюю, що ви й так запитаєте.
— Що сталося? — З думки не йшли сліди на його зап’ястках. Це була єдина річ, про яку я не могла запитати відверто.
Він розплющив одне око.
— Як я став таким? — Коли я кивнула, він знову заплющив очі. — Аварія з мотоциклом. Не моїм. Я був безневинним пішоходом.
— Я думала, це через катання на лижах або банджі-джампінг, щось такого плану.
— Усі так думають. Божий жарт. Я переходив дорогу біля свого будинку. Не тут, — сказав він. — Біля мого лондонського дому.
Я роздивилася книжки на його книжковій полиці. Серед романів, засмальцьованих книжок кишенькового формату в м’якій обкладинці, були й ділові книжки: «Корпоративне право», «Поглинання», довідники з невідомих мені дисциплін.
— Невже не існувало жодного способу працювати далі?
— Ні. А також жити в квартирі, відпочивати, просто жити… Здається, ви зустрічалися з моєю колишньою подружкою, — пауза не змогла приховати гіркоту в його голосі. — Але мені, мабуть, треба бути вдячним, бо якийсь час лікарі взагалі не йняли віри, що я виживу.
— Ви ненавидите це? Я про життя тут.
— Так.
— Чи є у вас можливість знов жити в Лондоні?
— У такому стані — ні.
— Але вам може покращати. Натан сказав, що в лікуванні цього виду травм наявний значний прогрес.
Вілл знов заплющив очі.
Я почекала, поправила його подушку й ковдру на грудях.
— Пробачте, — сказала я, сівши рівно, — якщо я ставлю забагато запитань. Хочете, щоб я пішла?
— Ні. Побудьте ще трошки. Побалакайте зі мною. — Він ковтнув. Його очі розплющилися знову й погляд зустрівся з моїм. Здавалося, він нестерпно втомився. — Скажіть мені щось хороше.
Якусь хвилю я вагалась, а потім відкинулася на подушки поруч із ним. Ми сиділи майже в темряві, спостерігаючи за сніжинками, що, на мить блимнувши, зникали в чорній ночі.
— Знаєте… Я колись про те саме прохала свого тата, — нарешті сказала я. — Та якщо я розповім вам, що він відказував, ви матимете мене за божевільну.
— Божевільнішу, ніж зараз?
— Коли мені снились страховиддя або було сумно чи страшно, він співав мені… — Я почала сміятися. — Ой… Я не можу…
— Кажіть далі.
— Він співав мені пісню про Мавпокрай.
— Що?
— Пісню про Мавпокрай. Раніше я думала, що всі її знають.
— Повірте мені, Кларк, — пробурмотів він, — я аніже´ не знаю про Мавпокрай.
Я глибоко вдихнула, заплющила очі й почала співати:
Народивсь я колись в Мавпокраї
І так сильно я прагну там жить, — ить, — ить, — ить.
Як на банджо старому заграю,
То ніхто на ногах не встоїть, — іть, — іть, — іть.
— Господи Ісусе!
Я ще раз вдихнула.
Але банджо моє поламалось.
Я його у майстерню носив, — ив, -ив, — ив.
Там сказали, що струни порвались.
Краще б я нове банджо купив, — ив, -ив, — ив.
Настала нетривала тиша.
— Ви божевільна. Уся ваша родина божевільна.
— Але це спрацювало.
— На Бога, ви жахливо співаєте. Сподіваюся, ваш тато робив це краще.
— Думаю, ви хотіли сказати: «Спасибі, міс Кларк, за спробу розважити мене».
— Припускаю, що з неї стільки ж пожитку, скільки й з психотерапевтичної допомоги, яку я дістав. Добре, Кларк, — промовив він, — розкажіть мені ще щось. Щось, де не потрібно співати.
Я трохи подумала.
— Гм… гаразд, добре… Ви помітили моє взуття цими днями?
— Важко не помітити.
— Ну от, моя мама каже, що мій нахил до незвичайного взуття виявився, ще коли мені було три роки. Вона купила мені пару блискучих яскраво-бірюзових гумових чобіт. На той час вони були досить незвичні. Діти тоді носили або зелені, або, можливо, червоні, якщо пощастило. І, як вона каже, з того дня, коли вона принесла чобітки додому, я відмовлялася знімати їх. Я спала в них, купалася, ходила все літо в садочок. Ті блискучі чобітки та джмелині колготки були моїм улюбленим вбранням.
— Джмелині колготки?
— У чорно-жовту смужку.
— Пречудово.
— Звучить трохи грубо.
— Але це правда. Це, напевне, огидно.
— Можливо, для вас це огидно, Вілле Трейнор, але в’явіть собі, не всі дівчата одягаються, просто щоб подобатися чоловікам.
— Дурниці.
— Ні, не дурниці.
— Хоч би що робили жінки, вони думають про чоловіків. Хоч би що робили люди, все заради сексу. Ви не читали «Червону королеву»?
— Я в’явлення не маю, про що ви. Однак можу запевнити вас, що, сидячи на ліжку й співаючи пісню «Мавпокрай», я не планувала знадити вас. А коли я мала три рочки, мені просто дуже подобалися смугасті ноги.
Я зрозуміла, що тривога, яка не відпускала мене весь день, поволі відступає з кожною заувагою Вілла. Я більше не відповідала за бідолашного квадриплегіка. Я просто сиділа поруч із надто саркастичним парубком, і ми балакали.
— То що ж сталося з тими чудовними блискучими гумовими чоботами?
— Мама мусила викинути їх. Я дістала жахливий грибок ніг.
— Весело.
— І колготки вона теж викинула.
— Чому?
— Я так ніколи й не дізналась. Проте це розбило мені серце. Більше мені не траплялися колготки, які б я так полюбила. Таких уже не виготовляють. А якщо й виготовляють, то не для дорослих жінок.
— Дивно це.
— Давайте, смійтеся. Невже ви ніколи не любили щось так сильно?
Тепер я ледве його бачила — кімнату оповила темрява. Я могла ввімкнути світло над головою, але щось мене зупинило. Майже одразу, збагнувши, що сказала, я пошкодувала про це.
— Любив, — сказав Вілл спокійно. — Я любив.
"До зустрічі з тобою" отзывы
Отзывы читателей о книге "До зустрічі з тобою". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "До зустрічі з тобою" друзьям в соцсетях.