Ми ще трохи побалакали, й він заснув. Я лежала там, спостерігаючи, як він дихає. Мені було цікаво, що б він сказав, якби прокинувся й завважив, що я на нього дивлюся: на його відросле волосся, втомлені очі, рідку щетину на підборідді. Я не могла ворухнутися. Години стали сюрреалістичними, неначе я перебувала на острівку поза часом. Опріч нас, у будинку не було нікого, і я боялась покинути його самого.

Трохи по одинадцятій я постерегла, що він знову почав пітніти, а його дихання пришвидшилося. Я розбудила його й змусила прийняти ліки проти лихоманки. Він нічого не сказав, лише пробурмотів «дякую». Я змінила верхнє простирадло й поши´ванку, а потім, коли він нарешті знову заснув, лягла недалеко від нього, хоч сон мене зморив набагато пізніше.


Я прокинулася від того, що хтось промовляв моє ім’я. Я в класі, заснула за партою, а вчителька постукувала по дошці, знов і знов повторюючи моє ім’я. Я знала, що потрібно бути уважною, знала, що вчителька вважатиме цей сон актом диверсії, але не здужала підняти голову з парти.

— Луїзо.

— М-м-м.

— Луїзо!

Парта була страшенно м’яка. Я розтулила очі. Наді мною чулося виразне сичання:

— Луїзо…

Я була в ліжку. Я закліпала, зосередила погляд, а потім звела очі й побачила Каміллу Трейнор. На ній було тепле вовняне пальто й сумочка через плече.

— Луїзо.

Я різко сіла. Поруч зі мною, під ковдрою спав Вілл, його рот був трохи розтулений, а рука зігнута під прямим кутом. Крізь вікно пробивалися промені світла, натякаючи на холодний яскравий ранок.

— Е-е…

— Що ви робите?

Було відчуття, наче мене спіймали на чомусь жахливому. Я потерла обличчя, намагаючись зміркуватися. Чому я тут? Що їй сказати?

— Що ви робите у Вілловому ліжку?

— Вілл… — сказала я тихо. — Вілл погано почувався… Я просто подумала, що краще наглянути за ним.

— Що означає «погано почувався»? Слухайте, вийдімо в коридор.

Вона вийшла з кімнати, явно чекаючи, що я підхоплюся за нею.

Я пішла слідом, поправляючи одяг. У мене було жахливе відчуття, що мій макіяж розтерся по обличчі.

Вона зачинила двері Віллової спальні за мною.

Я стояла, намагаючись пригладити волосся, й збирала докупи думки.

— У Вілла була температура. Натан збив її, коли прийшов, а я нічого не знала про цю його регуляцію, я хотіла доглянути його… Він сказав, щоб я не зводила очей з нього.

Мій голос звучав хрипло, невиразно. Я не була певна, що говорю зв’язно.

— Чому ви не зателефонували мені? Якщо він занедужав, ви маєте негайно телефонувати мені. Або містерові Трейнору.

І раптом усе в моїй голові склалося докупи. Містер Трейнор. О Боже. Я подивилася на годинник. Була за чверть восьма.

— Я не… Здається, Натан…

— Слухайте, Луїзо, це ж не вища математика. Якщо Вілл був настільки хворий, що ви спали в його кімнаті, треба було обов’язково зв’язатись зі мною.

— Так.

Я кліпала, дивлячись на долівку.

— Я не розумію, чому ви не зателефонували. Ви намагались подзвонити містерові Трейнору?

Натан казав, нічого не говорити.

— Я…

Цієї миті двері флігеля відчинилися й з’явився містер Трейнор з газетою під пахвою.

— Ти повернулася! — вигукнув він, стріпуючи сніжинки з плечей. — А я оце вибіг по газету й молоко. Дорога зовсім непевна. Тому в Гансфорд-Конер пішов довшою, щоб уникнути льодяних смуг.

Місіс Трейнор глянула на нього, а я на мить задумалась, чи зауважить вона, що на нім ті самі сорочка й джемпер, що й напередодні.

— Ти знаєш, що вночі Віллові було зле?

Він подививсь мені в очі. Я почала розглядати свої ноги. Не знаю, чи почувалась я колись більш ніяково.

— Ви намагались додзвонитися до мене, Луїзо? Пробачте мені… я нічого не чув. Гадаю, інтерком працює з перебоями. Останнім часом не раз я пропускав дзвінки. Та й мені минулої ночі було зле. Заснув як убитий.

Я й досі була у Віллових шкарпетках. Я витріщилася на них, роздумуючи, чи осудить мене місіс Трейнор і за це.

Але вона, здавалося, відхилилася.

— Довгою була дорога додому. Краще… не заважатиму вам. Але, як щось подібне станеться знову, негайно телефонуйте мені. Зрозуміло?

Я не хотіла дивитися на містера Трейнора.

— Так, — відповіла я і зникла на кухні.

7


Весна прийшла несподівано, а зима, немов якась небажана гостя, хутко накинула своє пальто й здиміла, не попрощавшись. Усе позеленіло, дороги купалися в блідому промінні сонця, повітря враз наповнилося пахощами. У нім витало щось квіткове та привітне, а пташиний спів був ніжним доповненням того дня.

Та я всього цього не помічала. Напередодні ввечері я залишилася вдома в Патрика. Через посилений графік тренувань ми бачилися вперше за останній тиждень, проте, пролежавши сорок хвилин у ванні з морською сіллю, Патрик був настільки виснажений, що ледве здужав говорити зі мною. Я почала погладжувати його по спині, злегка намагаючись спокусити його, але він пробурмотів, буцім дуже втомився, й махнув рукою, ніби хотів виставити мене геть. Минуло чотири години, а я все не могла заснути й невдоволено дивилась у стелю.

Ми з Патриком зустрілись, коли я була стажеркою в універсальній перукарні «Авангард» у Гейлсбері. Він увійшов, коли Саманта, власниця салону, була при ділі, й замовив стрижку номер чотири. Я зробила все так, як він і просив, проте пізніше він сказав, що то була не тільки найгірша стрижка, яку йому будь-коли робили, а й найгірша стрижка в історії людства. Три місяці по тому, усвідомивши, що любити бавитись із власним волоссям і годитися для роботи з волоссям інших людей — аж ніяк не те саме, я звільнилась і пішла працювати в кав’ярню до Френка.

Коли ми почали зустрічатися, Патрик працював у торгівлі, його захопленнями були пиво, шоколад ручної роботи, балачки про спорт і секс (щодо останнього, то більше процес, а не розмови), саме в такому порядку. Добре проведений вечір для нас обох поєднував, мабуть, усі чотири пункти. Він був радше звичайної зовнішності, ніж гарненький, і його зад був товстіший за мій, але це мені подобалось. Мені подобалася його міць, те, як він почувався, коли я обіймала його. Його батько помер, і мені подобалось, як він захищав свою матір та піклувався про неї. Його четверо братів і сестер були схожі на Волтонів[15]. Здавалося, вони справді любили одне одного. Коли ми вперше пішли на побачення, маленький голос у моїй голові сказав: «Цей чоловік ніколи не скривдить тебе», і ніщо за ці сім років від нашої першої зустрічі не змусило мене засумніватись.

А потім він перетворився на Бігуна.

Живіт Патриків більш не прогинався, коли я мостилася на ньому, він став жорстким і міцним, як дошка; для Патрика стало звичним задирати свою сорочку й бити по животу різними предметами, щоб показати, який він твердий. Патрикове обличчя було гостре й обвітрене, бо він постійно проводив час надворі. Його стегна стали мускулястими. Це було б досить сексуально, коли б він насправді хотів любощів. Одначе хіть його заявляла про себе лише двічі на місяць, а я не набивалася.

Усе гляділося приблизно так: що спортивнішим він ставав, то більше потрапляв у залежність від своєї форми й менше цікавився мною. Я кілька разів запитувала його, чи ще подобаюсь йому, і він відповідав досить ясно: «Ти розкішна, просто я виснажений. Хоч би там що, я не хотів би, щоб ти схудла. У жодної з-поміж дівчат у клубі не вийметься більш або менш пристойна пара цицьок».

Я поривалась запитати, як саме він вивів це комплексне рівняння, проте загалом воно скидалося на комплімент, тож я пропустила це повз вуха.

Насправді я хотіла цікавитися всім, що цікавило його. Ходила в клуб на заходи для любителів тріатлону, намагалась невимушено теревенити з іншими дівчатами. Але згодом збагнула, що я — виняток із правила, більше таких дівчат там не було. Клубні дівки були або самотні, або зустрічалися з кимось таким самим фізично чарівним. Пари боксували на тренуваннях, планували вихідні в шортах зі спандексу[16] й носили в гаманцях світлини одне одного, де вони пліч-о-пліч вправляються в тріатлоні чи самовдоволено порівнюють командні медалі. У мене не було слів.

— Не розумію, на що ти скаржишся, — упала в річ моя сестра, коли я їй про це розповіла. — Відтоді як з’явився Томас, у мене були любощі лиш один раз.

— Що? З ким?

— Та так, один тип прийшов по букет, — сказала вона. — Я тільки хтіла переконатися, чи ще можу. — І, коли я завмерла з роззявленим від подиву ротом, вона додала: — Не треба, не дивись на мене так. Це було не в робочий час. І це був букет на похорон. Якби це були квіти для дружини, я б не торкалася його гладіолуса.

Не те щоб я була сексуальним маніяком… Та якщо вже на те пішло, ми були разом вже довгий час. Просто якась зіпсована частина мене почала сумніватися у власній привабливості.

Патрик ніколи не звертав уваги на те, що я одягаюсь «винахідливо», так він це називав. Ану ж як він був не до краю відвертий? Патрикова робота, його суспільне життя були так чи інакше пов’язані з контролем тіла — приборканням плоті, схудненням, доведенням до досконалості. Ану ж як супроти крихітних тугих гузничок в тренувальних штанях моя власна залишала бажати кращого? Що, як мої форми, які я завжди вважала розкішними, тепер здавалися надто пухкими в його вимогливих очах?

Отакі думки товклися в моїй голові, коли увійшла місіс Трейнор і майже наказала нам із Віллом вийти.

— Я викликала прибиральниць зробити спеціальне весняне прибирання, тому подумала, що, поки вони будуть тут, ви прогуляєтесь садом у таку гарну погоду.

Коли Вілл поглянув на мене, я побачила, як ледве помітно піднялися його брови.

— Це ж не просто прохання, правда, мамо?