Я не могла повірити, що це дійсно з нами відбувається, аж поки ми не сіли в міжнародному аеропорту імені сера Сивусаґура Рамґулама. Ми невпевнено вийшли через залу прибуття, усе ще закляклі через час, проведений у повітрі, і я трохи не заридала, відчувши полегшу, коли побачила спеціально пристосоване таксі оператора. Того першого ранку, коли водій віз нас до курорту, я трохи роздивилася острів. Справді, барви здавалися яскравішими, ніж в Англії, небо здавалося яснішим, а блакитна синизна, що наче зникла й стала бездонною, — безмежно глибокою.

Я бачила, що острів був пишно-зелений, облямований акрами цукрової тростини, море скидалося на смуги ртуті серед вулканічних пагорбів. Повітря було змішане з димом та прянощами, а сонце — настільки високо в небі, що мені доводилося мружитись від сліпучого світла. Будучи виснаженою, я почувалася так, немов мене хтось розбудив на сторінках глянсового журналу.

Навіть тоді, коли мої відчуття боролися з незнайомим, очі свої раз по раз я звертала на Вілла, на його бліде втомлене обличчя, на те, як його голова дивно упала на плечі. Ми виїхали на дорогу, обабіч якої росли пальми й зупинилися біля низького каркасного будинку. Водій вже вийшов і викладав наші торби.

Ми відхилили пропозицію щодо холодного чаю та екскурсії готелем. Знайшовши Віллову кімнату, ми скинули його торби, поклали його на ліжко, та не встигли зашторити вікна, як він знову заснув. Отак ми й приїхали. Я це зробила. Я стояла біля його кімнати, нарешті глибоко зітхнувши, тоді як Натан дививсь у вікно на білий прибій на кораловій споруді вдалині. Чи то через подорож, чи то через те, що це було найгарніше місце, яке я будь-коли бачила в житті, я готова була розплакатися.

— Усе гаразд, — сказав Натан, побачивши вираз мого обличчя. І тоді, зовсім несподівано, він підійшов до мене й обійняв так, що аж кістки захрускали. — Розслабся, Лу. Усе буде гаразд. Справді. Ти вчинила добре.


Проминуло майже три дні, поки я почала йому вірити. Вілл спав майже всі перші сорок вісім годин, а потім, на диво, йому стало кращати. Шкіра відновила колір і зникли темні круги навколо очей.

У нього зменшилися спазми, й він знову почав їсти: повільно котячись по, здавалося, нескінченному екстравагантному буфету, він казав мені, що хоче собі на тарілку. Я знала, що він почувався собою, змушуючи мене їсти те, чого я б ніколи не їла, — пряне креольське карі та морепродукти, назв яких я не знала. Він тут більше почувавсь як удома, ніж я. Та й не дивина. Мені треба було собі нагадати, що більшу частину свого життя саме це була Віллова стихія — земна куля, ці широкі береги, — а не маленький флігель у тіні замку.

Як і було обіцяно, в готелі мався спеціальний інвалідний візок із широкими колесами, тож уранці здебільшого Натан переносив Вілла в нього, і ми втрьох спускалися до пляжу. Для того щоб захистити Вілла, коли сонце ставало надто пекучим, я несла парасольку. Однак воно ніколи таким не було: та південна частина острова славилася морським бризом і не в сезон температура на курорті зрідка піднімалася за двадцять градусів. Ми зупинялися на маленькому пляжі біля кам’яного виступу, якраз поза видноколом, що було доступним з вікон головного готелю. Я розкладала своє крісло, розташовувалася поряд Вілла під пальмою, і ми дивились, як Натан пробував себе у віндсерфінгу або водних лижах — зрідка вигукуючи слова підбадьорення плюс дивні образливі слова — з нашого місця розташування на піску.

Попервах персонал готелю хотів занадто багато всього робити для Вілла, наприклад, пхати його візок чи постійно пропонувати йому прохолодні напої. Ми пояснили, що все це не потрібно, і вони охоче відчепилися. Проте іноді, коли мене не було поруч, швейцари чи працівники з персоналу рецепції зупинялися, щоб побалакати з ним або порадити якесь місце, що, на їхню думку, нам варто було відвідати.

Там був один довготелесий молодик, Надил, який, здавалося, мав бажання бути неофіційним доглядачем Вілла, коли Натана не було поруч. Якось я вийшла й побачила, як він обережно опустив Вілла з візка на м’який лежак (обкладений подушками), що його розмістив під «нашим» деревом.

— Так краще, — сказав він, здійнявши великого пальця догори, коли ми зблизилися. — Просто покличте мене, коли містер Вілл захоче повернутися назад у свій візок.

Я зібралася протестувати й сказати йому, що не слід було переносити Вілла. Але Вілл заплющив очі й лежав із виразом такого несподіваного задоволення, що я промовчала й кивнула.

Що стосується мене, то, коли моя тривога про здоров’я Вілла почала згасати, я поволі стала підозрювати, що перебуваю в раю. Ніколи у своєму житті я не в’являла, що проводитиму час у такому місці, як це. Щоранку я прокидалася під звуки моря, яке ніжно розбивалося об берег, під щебет незнайомих птахів, що ширяли за вікном і сідали на деревах. Уранці, прокидаючись, я дивилася на стелю й спостерігала, як сонячне проміння пробивається крізь листя. До моїх вух долинали розмови з сусідських дверей, це означало, що Вілл і Натан вже давно встали, швидше за мене. Я вдягала саронг і купальник та насолоджувалася відчуттям теплого сонця на плечах і спині. Моя шкіра вкрилася ластовинням, нігті відбілилися, і я почала відчувати рідкісне щастя через просте задоволення від перебування тут — від прогулянок на пляжі, поїдання незнайомих продуктів, плавання в теплій прозорій воді, у якій з-під вулканічніх каменів сором’язливо виглядали чорні рибки, до спостерігання за тим, як яскраво-червоне сонце ховається за виднокрай. Поволі почали згасати спогади про останні кілька місяців. На сором мені, я майже не думала про Патрика.

Наші дні проминали за шаблоном. Ми снідали разом, утрьох, за злегка затіненими столиками біля басейну. Вілл зазвичай їв фруктовий салат, яким я його годувала, і деколи після того, якщо підвищувавсь апетит, споживав банановий млинець. Потім ми йшли на пляж, де й залишалися: я читала, Вілл слухав музику, тим часом як Натан удосконалював свої навички у водних видах спорту. Вілл торочив, щоб я теж щось попробувала, але я відразу сказала «ні». Мені просто хотілося бути біля Вілла. Коли він наполіг, я провела один ранок, займаючись віндсерфінгом та катаючись на каяках, однак була щасливішою, просто перебуваючи біля нього.

Іноді, коли Надил був поблизу, а на курорті було тихо, вони з Натаном опускали Вілла в теплу воду меншого басейну, і Натан підтримував йому голову, так, щоб він міг плавати. Вілл не багато говорив, коли вони так робили, але, здавалося, він мовчки втішався, неначе його тіло пригадувало давно забуті відчуття. Віллів торс, який був довго блідим, набував золотистого відтінку. Його шрами посріблилися й почали зникати. Йому стало зручно без сорочки.

На обід ми йшли до одного з трьох курортних ресторанів. Поверхня всього комплексу була вистелена плиткою й мала лише кілька маленьких сходинок та схилів, що означало — Вілл міг їздити на візку самостійно. Це була якась мализна, але те, що він міг узяти собі випити без нашого супроводу, не означало більше відпочинку для мене й Натана, а позбавляло Вілла лише одного зі щоденних розчарувань — повної залежності від інших людей. Жодному з нас не потрібно було багато рухатися. Здавалося, хоч би де ми були, на пляжі, біля басейну чи навіть у спа, завжди з’являвся хтось із усміхненого персоналу з напоєм, який, на їхню думку, міг нам сподобатися та який зазвичай був декорований духмяною рожевою квіткою.

Навіть коли лежиш на пляжі, приїде невеличкий візок, і усміхнений офіціант запропонує воду, сік або й щось міцніше.

В обід, коли була найвища температура, Вілл повертався у свою кімнату й декілька годин спав. Я плавала в басейні або читала книжку, а потім увечері ми знову всі зустрічалися, щоб повечеряти в ресторані на пляжі. Я швидко захопилася коктейлями. Надил постеріг, що як дати Віллові соломинку правильного розміру й поставити в тримач високу склянку, то не було потреби в Натанові чи мені. Коли смеркалося, ми втрьох розмовляли про дитинство, перших кавалерів і дівчат, про першу роботу й наші сім’ї, про те, як ми раніше відпочивали, і я бачила, як Вілл помалу відроджується.

Окрім того, Вілл був іншим. Здавалося, що це місце подарувало йому спокій, якого бракувало йому увесь цей час, що я його знаю.

— Йому йде на користь, еге? — запитав Натан, коли ми зустрілися біля буфету.

— Думаю, так.

— Знаєш… — Натан схилився до мене, не бажаючи, щоб Вілл побачив, що ми розмовляємо про нього. — Я думаю, що ферма й усі пригоди були б чудовими. Однак, дивлячись зараз на нього, не можу не думати, що це місце спрацювало краще.

Я не розповіла Натанові про те, що вирішила першого дня, коли ми поселялися, коли в мене живіт стисло від тривоги, і я вже підраховувала скільки в мене днів до повернення додому. Я намагалася кожного з цих десяти днів забути, чому ми насправді тут, шестимісячний контракт, мій ретельно заповнений календар — усе, що було до того.

Я мусила просто жити зараз і намагатися заохотити Вілла робити те саме. Я мала бути щасливою, надіючись, що Вілл теж буде щасливим.

Я взяла ще один шматок дині й усміхнулася.

— То що там пізніше? Будемо співати в караоке? Чи твої вуха ще не відійшли від минулого вечора?


Четвертого вечора Натан із легким хвилюванням у голосі оголосив, що він іде на побачення. Карен з Нової Зеландії жила в сусідньому готелі, і він погодився піти з нею в місто.

— Тільки для того, щоб переконатися, що з нею все гаразд. Самі розумієте… Я не впевнений, що це хороше місце, щоб іти самій.

— Ні, — сказав Вілл, з розумінням киваючи головою. — Дуже благородно, Нате, з твого боку.

— Я думаю, що це досить відповідально. Дуже активна громадянська позиція.

— Я завжди захоплююсь Натановою самовідданістю. Особливо коли йдеться про слабку стать.

— Та йдіть ви, знаєте куди, обоє, — вишкірився Натан і зник.

Карен швидко стала невід’ємною частиною. Натан зникав із нею майже більшу частину вечорів, і хоча повертався виконувати нічні обов’язки, ми негласно давали йому стільки часу, скільки могли, щоб він повеселився.