Окрім того, я таємно була рада. Мені подобався Натан, і я була вдячна, що він поїхав, але мені більше подобалося, коли Вілл і я були самі. Мені подобалось, як ми переходили на умовні назви, коли біля нас більше нікого не було, невимушена близькість, яка виникала між нами. Мені подобалось, як він повертався лицем до мене й зачудовано дивився, ніби я якимось чином виявлялася чимось більшим, ніж він сподівався.

Передостанньої ночі я сказала Натанові, що не проти, якщо він хоче привести Карен у комплекс. Він проводив ночі в її готелі, і я знала, що йому важко ходити двадцять хвилин у кожен бік, для того щоб залагодити останні справи Вілла вночі.

— Я не заперечую. Якщо це… ну… додасть тобі трохи приватного життя.

Він радів, занурений в очікування прийдешньої ночі, й не сказав мені нічого, крім безтямного «Дякую, друже!»

— Гарно з твого боку, — мовив Вілл, коли я йому розповіла.

— Маєш на оці, гарно з твого боку, — відповіла я. — Це твою кімнату я пожертвувала для справи.

Тієї ночі ми забрали його в мою кімнату, Натан допоміг Віллові лягти в ліжко й видав йому ліки, тим часом як Карен чекала в барі. Я перевдягнулась у ванній у футболку та труси й, відчинивши двері ванної, поволі пішла до дивана, несучи подушку під пахвою. Я відчувала на собі очі Вілла й на диво, як для людини, яка більшу частину попереднього тижня ходила перед ним у бікіні, почувалася ніяково. Я кинула подушку на бильце дивана.

— Кларк.

— Що?

— Тобі не потрібно спати там. Це ліжко доволі велике — для цілої футбольної команди.

Річ у тім, що я навіть не подумала про це. Досі все було, як і було. Можливо, дні, проведені майже оголеними на пляжі, зробили нас усіх менш сором’язливими. А можливо, саме думка про Натана та Карен по той бік стіни, які загорнулися одне в одного, немов у кокон.

Можливо, я просто хотіла бути біля нього. Я рушила до ліжка й здригнулася від раптового гуркоту грому. Замиготіли блискавиці, надворі хтось закричав. Із сусідніх дверей було чути, як Натан і Карен вибухнули сміхом.

Я підійшла до вікна й підняла заслонку, війнув вітерець, і я відчула різке падіння температури. Там, на морі, вирував шторм. Ефектні спалахи чоткової блискавиці на якусь мить освітили небо, а потім, наче запізніла думка, важка, як барабанний бій, злива вдарила по даху нашого бунгало, настільки шалено, що спочатку приглушувала всі інші звуки.

— Я краще опущу жалюзі, — мовила я.

— Ні, не треба.

Я обернулася.

— Відчини двері. — Вілл кивнув надвір. — Я хочу побачити це.

Я завагалася, потім повільно відчинила скляні двері на терасу. Дощ тарабанив по готельному комплексу, скрапуючи з нашого даху, утворюючи потоки, які стікали від тераси до моря. Я відчула вологу на обличчі й наелектризованість повітря. Волосся на моїх руках піднялося.

— Ти це відчуваєш? — запитав він позаду.

— Схоже на кінець світу.

Я стояла, дозволяючи зарядові проходити крізь мене, спалахи блискавиці відбивалися в мене на повіках. Я затамувала дух.

Обернувшись, пішла до ліжка й сіла скраю. Поки він дививсь, я обережно потягнула його засмаглу шию до себе. Я вже знала, як поворушити його, як змусити його вагу, його масу тіла, працювати зі мною.

Тримаючи Вілла близько до себе, я нахилилася й поклала товсту білу подушку йому за плечі й опустила його в її м’які обійми. Він пахнув сонцем, неначе воно глибоко проникло в його шкіру, і я помітила, що тихенько вдихаю його, немов щось солодке.

Потім, усе ще трохи волога, я залізла до нього, настільки близько, що мої ноги торкалися до його ніг, і ми разом дивилися на синьо-білі сліди там, де блискавиця торкалася хвиль, на посріблений дощ, який м’яко зрошував бірюзову масу на відстані ста футів.

Світ навколо нас скоротивсь настільки, що зосталися лиш ревіння шторму, лавандове синьо-чорне море та серпанкові фіранки, які злегка погойдувались. Я вдихала запах квітів лотоса, принесений нічним вітерцем, чула музику з якогось святкування, віддалений дзенькіт склянок і стукіт стільців, які поспіхом збирали… Я намацала Віллову руку й взяла її в свою. На якусь мить я подумала, що зроду не почувалася так сильно пов’язаною зі світом, з іншою людиною, як у цей момент.

— Гарно, еге, Кларк? — мовив Вілл у тиші. Незважаючи на шторм, його обличчя було нерухоме й спокійне. Він обернувся й усміхнувсь до мене, і тієї самої миті в його очах щось було, щось тріумфальне.

— Так, — відповіла я. — Дуже гарно.

Я лежала нерухомо, слухаючи його повільне та глибоке дихання, звук дощу внизу, відчувала, як його теплі пальці переплелися з моїми. Я думала, що могла б ніколи не повертатися додому. Тут Вілл і я були в безпеці, замкнені в нашім маленькім раю. Щоразу, коли я думала про повернення до Англії, великі кігті страху дряпались у мені, і мене дедалі дужче огортав жах.

«Усе буде добре. — Я намагалася повторювати собі слова Натана. — Усе буде добре».

Зрештою я лягла на бік, одвернувшись від моря, й дивилася на Вілла. Він повернув голову, щоб глянути на мене в тьмяному світлі, і я відчула, що він мені сказав те саме: «Усе буде добре». Уперше в житті я намагалася не думати про майбутнє. Я намагалася просто бути й дозволити нічним відчуттям пройти крізь мене. Я не можу сказати, як довго ми так лежали, дивлячись одне на одного, але поступово повіки Вілла ставали важчими, поки він, вибачаючись, не пробурмотів, що думає, що, може… Його дихання стало глибшим, він заснув, і тоді лише я подивилася на його обличчя, на його вії, розділені на окремі точки біля кутиків очей, на нові веснянки на його носі.

Я сказала собі, що мушу мати слушність. Я повинна мати слушність.

Десь по першій годині ночі шторм ущух. Його спалахи гніву ставали тьмянішими й урешті зникли, щоб принести метеорологічну тиранію в якісь інші небачені місця. Повітря навколо нас помалу стало нерухомим, фіранки завмерли, залишки води стікали, булькаючи, вдалині. Прокинувшись рано-вранці, я обережно звільнила свою руку з Віллової та зачинила балконні двері, закутавши кімнату в тишу. Вілл спав — спокійним, мирним сном, яким він рідко спав удома.

Я не спала, я лежала й дивилася на нього, намагаючись ні про що не думати.


Останнього дня сталися дві речі. Перша — це те, що, піддавшись наполяганням Вілла, я погодилася спробувати підводне плавання.

Він напосідався кілька днів, стверджуючи, що я не могла так далеко прилетіти й не спробувати побувати під водою. Я була безнадійною у віндсерфінгу, ледве спромігшись підняти вітрило з хвиль, і більшість спроб кататися на водних лижах закінчувалися катанням на власному обличчі. Одначе Вілл був наполегливим, і за день до того прибув на обід, оголосивши, що замовив мені курс дайвінгу для початківців на півдня.

Я не могла вдало розпочати. Вілл і Натан сиділи поруч з басейном, у той час як мій інструктор намагався переконати мене, що я буду й далі дихати під водою, проте усвідомлення того, що вони дивились на нас, робило мене безнадійною. Я не тупа — я розуміла, що кисневі балони в мене за спиною забезпечать роботу моїх легенів, що я не потону, — але щоразу, коли моя голова опускалася під воду, я панікувала й виривалася на поверхню. Моє тіло наче відмовлялося повірити, що воно все ще дихатиме під кількома тисячами галонів найкращої хлорованої води Маврикію.

— Не думаю, що я це можу зробити, — сказала я, коли з’явилась усьоме, бризкаючись слиною.

Джеймс, мій інструктор із дайвінгу, глянув позад мене на Вілла й Натана.

— Я не можу, — сказала я роздратовано. — Це просто не для мене.

Джеймс обернувся спиною до них обох, поплескав мене по плечу та показав у бік чистого моря.

— Для декого насправді легше там, — мовив він тихо.

— У морі?

— Деяким людям легше пірнати в морську глибінь. Нумо. Вийдімо на човні.

Сорок п’ять хвилин по тому я дивилась на яскраво розфарбовані пейзажі, сховані під гладінню, забувши про страх, що мій кисень може підвести, що, всупереч усім фактам, я потону й помру під водою, навіть про те, що я взагалі боялася.

Мене відвернули таємниці нового світу. У безгомінні, яке порушувалося лише моїм перебільшеним диханням, я споглядала косяки крихітних райдужних риб, більших чорно-білих риб, які дивилися на мене чистими допитливими очима, морські анемони, що злегка похитувалися, фільтруючи ніжні потоки свого крихітного незримого вилову. Я бачила віддалені пейзажі, удвічі яскравіші, барвистіші й різноманітніші від того, якими вони були на землі. Я бачила печери та порожнини, де причаїлися незнайомі створіння, віддалені фігури, які мерехтіли під променями сонця. Я не хотіла виходити. Я назавжди зосталася б там, у тихому світі. Лише коли Джеймс став жестами показувати на циферблат свого кисневого балона, я зрозуміла, що в мене немає вибору.

Коли, сяючи, нарешті, підійшла на пляжі до Вілла й Натана, я ледве здужала говорити. У моєму мозку все ще мерехтіли побачені картини, а мої кінцівки ще тягнуло під воду.

— Гарно, га? — запитав Натан.

— Чому ти мені не сказав? — гукнула я до Вілла, кинувши свої ласти на пісок навпроти нього. — Чому ти не змусив мене зробити це раніше? Усе це! Воно було там увесь цей час! Прямо перед моїм носом.

Вілл пильно на мене подивився. Він нічого не сказав, але звільна широко всміхнувся.

— Я не знаю, Кларк. Деяким людям просто неможливо сказати.


Тієї останньої ночі я дозволила собі напитися. Це було не тільки тому, що наступного дня ми вирушали. Я вперше справді відчула, що з Віллом усе добре, і могла розслабитися.

Я вдягнула білу бавовняну сукню (моя шкіра засмагла, й тепер, одягнувши біле, я не ставала автоматично схожою на труп, замотаний у саван), взула сандалі з ремінцями, і коли Надил дав мені яскраво-червону квітку, допомігши почепити її у волосся, я не поглумилася з нього, як зробила б це тиждень тому.