Лу з’їла шматок тоста (обідати відмовилася), начепила на себе великий крислатий капелюх, і ми всі, разом з Томасом, пішли до замку годувати качок. Не певна, що Лу мала бажання йти гуляти, однак мати наполягла, що нам усім потрібне свіже повітря. У матусиному розумінні це означало, що їй аж свербить провітрити спальню та поміняти постіль. Томас, підстрибуючи, біг поперед нас, міцно стиснувши наповнений сухарями поліетиленовий пакет, а ми, зі звичною нам легкістю, відточеною роками тренувань, обговорювали туристів, які блукали, вчасно відхиляючись від їхніх набитих рюкзаків, обходили пари, що позували перед фотографом, та знову сходилися. Замок пікся на сонці, земля потріскалася, а трава стала такою тонкою, немов останні волосинки на голові людини, яка лисіла. Квіти в горщиках мали понурий вигляд, немов готувалися до осені.

Ми з Лу не багато говорили.

Коли ми проходили повз паркувальні місця туристів, я помітила, як вона крадькома зиркнула з-під капелюха на будинок Трейнорів. Цей елегантний з червоної цегли будинок стояв величаво, приховуючи під своїми високими глухими вікнами ту трагедію, яка розігрувалася там, можливо, навіть саме зараз.

— Ти могла б зайти й побалакати з ним, — запропонувала я. — Я зачекаю тебе.

Вона потупилася, склала руки на грудях і простувала далі.

— Немає сенсу, — була її відповідь.

А я знала ще дещо, те, що вона не промовила вголос. Можливо, його там зараз навіть немає.

Ми повільно обійшли замок, спостерігаючи, як Томас скочується по крутому пагорку, погодували качок, які були настільки вгодовані, що заради простого хліба навіть не хотіли підпливати. Простуючи отак, я спостерігала за сестрою, за її коричневою спиною в топі-американці, за її сутулими плечима. І раптом мені сяйнула думка: що, як вона ще навіть не усвідомлює того, що для неї вже все змінилося. Тут більше вона не залишиться, хоч би що сталося з Віллом Трейнором. У ній було щось нове, нові знання, речі, які вона бачила, місця, у яких вона побувала. Нарешті моїй сестрі відкрилися нові обрії.

— Ой, — згадала я, проходячи через ворота, — тобі надійшов лист. З коледжу, коли тебе не було. Вибач, але я його прочитала. Я думала, що то для мене.

— Ти його прочитала?

— Я сподівалася, то про гроші, які мені могли додати до гранту. Тобі призначили співбесіду.

Вона почала кліпати очима, наче то були новини з якогось аж ген далекого минулого.

— Ага, і що найважливіше — вона взавтра, — додала я. — Оце подумала, може, пройдемося по деяких питаннях, які можуть бути під час співбесіди?

Вона похитала головою.

— Я не можу піти завтра на співбесіду.

— А що ще ти не можеш зробити?

— Трин, не можу, — сумно глянула вона. — Як я тепер можу про щось інше думати?

— Послухай-но, Лу. Вони не роздають запрошень, як булочки на Великдень. Ти розумієш це, дурненька? Це серйозно. Вони знають, що ти вже не юна студентка, що твоя заявка надійшла в не дуже сприятливий момент, але вони все одно хочуть зустрітися з тобою. Годі комизитися.

— Та дарма. Не можу про це думати.

— Але ж ти…

— Слухай, Трин, дай мені спокій, добре? Не можу я цього зробити.

— Гей! — наполягала я, заступивши їй дорогу. За декілька метрів перед нами Томас воркотав з голубом. — Це, власне, якраз і є слушний момент для того, щоб обдумати все. Це той час, коли, сприймай це як хочеш, тобі потрібно вирішити, що ти робитимеш усе своє життя.

Ми загороджували собою прохід. Тепер туристам доводилося обходити нас, що вони й робили: одні просто опускали голови та йшли, а інші, дещо заінтриговані, все ж таки позирали на сестер, які стояли й сперечалися.

— Не можу.

— Добре, гаразд. Якщо ти забула, то я тобі нагадаю, що в тебе більше немає роботи. І Патрика, який підбирав би за тобою хвости. І якщо ти не підеш на цю співбесіду, то за два дні ти вже будеш у Службі зайнятості, де перед тобою постане вибір — або обчищати тушки курей, або танцювати стриптиз, або заробляти собі на прожиття підтиранням чужих задів. І, повір мені, як тобі вже ось-ось тридцятка, то твою кандидатуру невдовзі навіть не розглядатимуть. І все це, усе, що ти пізнала та вивчила за останні шість місяців, стане нікому не потрібне. Усе це.

Вона вирячилась на мене отим німим гнівливим поглядом, яким вона завжди дивиться, коли знає, що я маю слушність і їй нема чим мені відповісти. Позаду нас виринув Томас і потягнув мене за руку.

— Ма… ти сказала «зад».

Сестра все ще люто свердлила мене поглядом. Проте я розуміла, що вона задумалася.

— Ні, сонечко, — повернулася я до сина, — я сказала «лад». Ми вже йдемо додому, вип’ємо чаю й побачимо, чи бабуся зробила в хаті лад. Еге, Лу? А потім, поки бабця тебе купатиме, я допомагатиму тітці Лу робити її домашнє завдання.


Наступного дня я пішла до книгозбірні, а мама гляділа Томаса. Я провела Лу до автобуса, сповнена певності, що до п’ятої вечора вона не повернеться. Великої надії на співбесіду я не покладала, тому хутко за неї й думати забула.

Може, це дещо егоїстично, однак у навчанні ненавиджу плентатися в хвості. Тому я трохи відпочила від нещасної Лу. Дуже втомлюють чужі проблеми. Вам шкода цих людей, але вам аж свербить їм сказати: «Ану, не рюмсай і опануй себе!» Я запхала сім’ю, сестру та всю цю епопею в уявний файл, засунула шухляду й зосередилась на тому, як звільнитися від сплати ПДВ. У бухгалтерському обліку я була за результатами на другому місці й ні за що в світі не хотіла скотитися вниз лише через примхи системи єдиної ставки Міністерства доходів та митних зборів.

Десь близько чверті на шосту я повернулася додому, поклала свої теки на крісло в коридорі. Усі вже ходили одне поза одним ближче до столу з вечерею, мама накривала на стіл. Томас вискочив на мене й обкрутив ноженята навколо талії, я поцілувала його, вдихаючи чарівний дитячий запах.

— Присядь, присядь, — протягнула мама, — тато щойно прийшов.

— Як справи з твоїми книжками? — запитав він, вішаючи піджак на спинку стільця. Він їх завжди називав «твої книжки». Наче вони жили своїм власним життям і в нас із ними виникали якісь суперечки.

— Добре, дякую. З модуля із бухгалтерського обліку лишилася одна чверть. А вже завтра в мене корпоративне право.

Нарешті я відчепила від себе Томаса та всадила на стілець поруч себе, гладячи однією рукою його м’яке волоссячко.

— Ти це чула, Джозі? Корпоративне право.

Тато поцупив картоплину з миски й запхав собі до рота, поки мама не бачила. Він це промовив так, наче сама лише назва давала йому неземне задоволення. Думаю, так воно й було. Ми трохи поговорили про моє навчання, а потім про татову роботу, переважно про те, як туристи все ламають. Після них усе треба ремонтувати. Навіть дерев’яні стовпчики на воротах паркованки доводиться змінювати що кілька тижнів, бо ті недоумки не вміють проїхати машиною через дванадцятифутовий отвір. Особисто я збільшила б вартість квитка, зважаючи на все це, — утім, це лише моя думка.

Мама нарешті накрила на стіл, і ми всі посідали. Томас їв руками, думаючи, що ніхто не помічає цього, тихенько промовляв «зад», таємниче всміхаючись. Дідусь їв, закинувши голову в стелю, наче обдумував щось екстраглобальне. Я зиркала на Лу. Вона механічно копирсалася в своїй тарілці, перевертаючи шматок печеної курки то на один, то на другий бік. «От біда», — подумала я.

— Ти не голодна, люба? — запитала мама, слідкуючи за моїм поглядом.

— Не дуже, — відказала вона.

— Загаряча для курятини, — визнала мама. — Просто я хотіла тебе трохи підбадьорити.

— Ну… то ти розкажеш нам, як пройшла твоя співбесіда?

Татова виделка не дійшла до рота.

— А, співбесіда… — розсіяно прогугнила вона, наче згадала якісь справи п’ятирічної давнини.

— Так, співбесіда.

Вона наколола на виделку крихітний шматок курки.

— Нормально.

Тато зиркнув на мене.

Я легенько стенула плечима.

— Нормально й усе? Вони ж, напевно, дали тобі зрозуміти, як все пройшло.

— Дали.

— І?..

Вона не переставала визиратись на свою тарілку. Я перестала жувати.

— Вони сказали, що шукали саме таку людину, як я. За рік я повинна пройти підготовчий курс, а потім мені його зарахують.

Тато відкинувся на спинку стільця.

— Це ж чудові новини!

Мама перехилилася через весь стіл і поплескала її по плечу.

— Молодчинка! Це прекрасно!

— Не зовсім. Не думаю, що витягну чотири роки навчання.

— Не думай про це зараз. Справді. Дивись, як добре Трина дає собі раду. Гей! — Тато легенько штовхнув її ліктем. — Ми щось вигадаємо. Ми завжди викручуємось, еге? — Він привітно всміхнувся до нас. — Думаю, дівчатка, нам нарешті поталанило. Хороші часи настануть для нашої родини.

І тут ні з сього ні з того Луїза ридма заридала. Заплакала так, як Томас, із завиванням, слізьми та шмарклями. І байдуже, нехай усі чують і бачать. Її плач ножем різав тишу маленької кімнати.

Томас дививсь на неї з роззявленим ротом. Мені довелося взяти його до себе на коліна й забавляти чимось, щоб він також не плакав. Поки я жонглювала картоплинами та імітувала дурнуваті голоси горошин, Лу розповіла їм. Розповіла все: про Вілла, про шестимісячний контракт, про те, що сталося на Маврикії. Мамині руки злетіли до рота. Дідусь був дуже сумним. Курка вистигла, підливка задубіла на своїй тарелі.

Тато хитав головою, не ймучи віри тому всьому. А коли сестра почала детально розповідати, як вона летіла з Індійського океану, то перейшла на шепіт, переповідаючи свої останні слова до місіс Трейнор. Отоді тато відкинув стілець і рвучко піднявся, повільно обійшов стіл та обійняв її, як колись, коли ми були малими. Стояв, ніжно, дуже ніжно обіймаючи.

— О Боже, бідолашний хлопець. Бідолашна Лу. О Боже!