Через певний час до цього запису додався ще один:

Не дуже розумію, чому саме ця деталь найбільше хвилює всіх і особливо газетярів. Складається таке вражіння, що кождий, хто допитується мене про той чоловічий гарем, ладен змиритися з усім, навіть із тим, що жінка заложила собі гарем, а чоловіки добровільно погодилися на сіє. Але ніхто не може примиритися з тим, що усі чоловіки з того гарему мають бути в чомусь уломними, калічими. То є цікава і ніким не описана тема в нашій культурі – чому тілесні почування жінки і скаліченого чоловіка піддаються однаковому замовчанню? Чи то є чергове свідчення наших спроб ідеалізувати тілесні стосунки чоловіка і жінки, силоміць викинути з них усе, що може виглядати не так ідеально, чи прадавна боротьба за чистоту раси, в якій немає місця калікам і жінкам, що не згодні обмежити свої життєві інтереси самим лише догоджанням чоловікові, якого на додаток ще й не можуть собі обирати? Цікаво, якби ці газетярі довідалися, що і я маю лише одну грудь, так само, як декотрі з моїх хлопців мають лише одну руку, не всі пальці, скалічене око чи хвору ногу, чи відважилися б вони тоді питати мене про це, чи мовчали б із тактовності, а поза очі все одно писали би різні гидотні речі?


Читання газет іноді справляє доволі химерну приємність. Наприклад, днями прочитала, що 10 лютого ***** у трамвайних вагонах було знайдено: парасольку, ключик, географічний атлас, книжку (повісті), пакунок з посудом, портмонетку з дрібними грошима та чеком. Того ж дня я сама бачила у трамвайному вагоні залишені кимось: чотири страусові пера зеленого кольору, дві рукавички на праву руку – чорну і білу, шматок паперу з недописаним віршем, а потім, коли я вже вийшла з вагону, то побачила, як за ним тягнеться довгий шлейф різнокольорових мильних бульбашок, які густо сипляться з усіх прочинених вікон і навіть із віконця керманича. Діти на вулицях надовго застигали на місці і повними розуміння і захвату очима проводжали цей трамвайний вагон, аж поки він остаточно не зникав із виду. На жодному з цих облич не було здивування, вони сприймали це як належне, як те, що світ і мав би виглядати таким – кольоровим, легким і повітряним, сповненим приємних несподіванок.

Наступного дня у Львові була сильна злива, після чого газети написали, що «личаківські злидарі ходили вчора в полудень вздовж верхньої замощеної частини вулиці з ножами в руках і видовбували зі шпар між каміннями вирослі після зливи печериці». І я відразу уявила собі, як вони приносять ці печериці додому своїм блідим і змордованим дружинам, приносять замість квітів, несподівано просвітлені і тверезі від небуденності того, що діється. І дружини варять суп із печерицями, рясно додаючи до нього сушеного любистку та чебрецю, від чого вся Личаківська починає пахнути якось по-особливому, й увечері родини так само по-особливому, врочисто і повагом прогулюються вулицею, вітаються одне з одним і почувають себе так, ніби нині неділя.

У тетиних щоденниках майже не було записів, які стосувалися Першої світової війни, і зовсім не було її власних вражень як учасниці бойових дій. Збереглася лише переписана від руки, а, можливо, і переказана своїми словами газетна інформація про захоплення Львова росіянами.

На те, щоб покинути Львів, австрійці мали три дні, але здавалося, що всі вони зникли вмить, ніби під дією якихось чарів. На третій день російські аероплани пролетіли над Львовом і зробили попереджувальне бомбардування, від якого у місті не постраждала жодна будівля. Найбільше хвилювалося населення жидівської дільниці. Кождий, хто хотів виїхати зі Львова до Відня, мусив показати заставу в 5000 корон, яка дала б йому змогу мешкання в дорогій столиці. Аби виїхати до Будапешта, достатньо було мати 1000 корон. Повсюди було видне жалюгідне видовище австрійських поранених солдатів, які жебракували. Багато хто спалював свої форми. Росіяни увійшли до міста. Слов’яни Львова кидали квіти під ноги російським солдатам.

Читала про австрійського генерала, що бажав підняти бойовий дух своїх солдатів, наказав захопити одного козака живцем. Коли полоненого козака привели, австрійці зібралися біля свого генерала в передчутті видовища. Генерал передав шаблю полоненому і попросив показати, що той може з нею зробити. З диким криком козак осідлав коня, кинувся до приголомшеного генерала, посадив тепер уже полоненого генерала на свого коня і поскакав у бік російської лінії. Австрійці побоялися стріляти, щоб не пошкодити генерала.

В іншій газеті був репортаж із російського госпіталю про божевільного жидівського солдата російської армії. Під час битви за Львів він атакував австрійські окопи і був на передовій. Коли добіг до ворожого окопу, почав битися з австріяком і переміг його, встромивши в груди багнет. Смертельно поранений австріяк упав на землю і почав читати жидівську молитву. Почувши це, російський солдат впав у непритомність, а отямився вже божевільним.

Росіяни грабують національний музей у Львові. Вивезено до Петербурга з музею: 1034 картин, 17000 монет, 142000 книг, 4300 медалей, 1700 документів.

Коли Орест уперше прочитав цей уривок, йому здалося, що це лише фрагмент цілого, мабуть, загубленого щоденника, у якому тета описує власні враження від того, що пережила на фронті і в тилу. І йому було страшенно шкода загубленого, найцікавішого, на його тодішню думку, щоденника те-ти. Але потім він став схилятися до думки, що тета, цілком імовірно, могла про це не писати. Йому було би складно пояснити це аргументовано, але він відчував по собі, що зв’язок між пережитими травмами і реакцією на це, вираженою у творчості, дуже складний. Іноді йому хотілося виплеснути з себе щось неприємне в малюнках. Але це зовсім не означало, що намальоване буквально відображатиме пережите. Радше навпаки, зв’язок між одним і другим існував тільки в голові Ореста. Достатньо йому було зосередитися на якомусь одному кольорові, з яким асоціювалася пережита неприємність, і вже від самого розмазування цієї фарби по папері йому ставало легше, здавалося, його злість, біль чи розчарування стікають по краплі з кінчика пензля або відпадають разом із уламками покришеного стержня олівця. Самі ж малюнки при цьому цілком могли бути веселими і безтурботними ілюстраціями до казочки про солом’яного бичка. І лише сам Орест знав, що означають особливо старанно вималювані ним переплетення соломинок у хвості бичка, ці численні хитромудрі косички, у чорноту яких він філігранно додав трохи зеленого і фіолетового, який зблискував на сонці несподіваною хижістю відтінку. Він дивився на свого підступного бичка, і йому ставало легше, образа забувалася, і вже наступна ілюстрація виходила звичайною, він малював її далеко не так старанно, не вкладав особливого змісту в окремі деталі, хоча звичайний глядач міг би і не помітити між обома малюнками якоїсь суттєвої відмінності.

Але бували речі, від яких не допомагало малювання. Вони застрягали у голові і мучили, виливалися у тривалі депресії і моторошні сни. Орест носився з такими штуками місяцями, а потім вони раптом могли вилитися у якийсь несподіваний малюнок, зовсім не придатний до ілюстрування дитячої книги, малюнок, у якому вся суть була у поєднанні кольорів, або навпаки, це був чорно-білий рисунок, і Орест сам не знав, що хотів зобразити на ньому. Такі малюнки притягували увагу і надовго затримували біля себе людей, яким Орест показував їх. І ніхто ніколи нічого не говорив після перегляду. Люди стояли біля малюнка, роздивлялися, а потім відходили знервовані, ніякові, ніби спустошені чимось зсередини. Після таких переглядів розмова чи пиятика, як правило, вже не клеїлася і всі швидко розходилися. Орестові іноді здавалося, що в таких малюнках він не вивільняє накопичені у собі негативні емоції, а навпаки, помножує їх, створює джерело, яке поновлює в пам’яті пережите, змушує повертатися до цього, виснажує енергетично того, хто дивиться на зображення. З часом він перестав показувати комусь такі свої малюнки і сам намагався не дивитися на них і навіть не заходити до кімнати, де вони зберігалися.

Можливо, так само велося теті Амалії зі щоденниковими записами про війну.


Орест часто мріяв, що колись обов’язково напише про тету Амалію роман, який сам же й ілюструватиме, і цей роман обов’язково стане бестселером, адже такою незвичайною і колоритною постаттю захоплюватимуться усі без винятку. А ілюстраціями будуть картини самої тети, намальовані нею вже згодом, на еміграції, у Парижі, або ж це будуть витримані у характерній для початку минулого століття манері рисунки, трохи садомазохістичні, у стилі Бруно Шульца, але не настільки похмурі, злегка естетські, з елементами, стилізованими під Альфонса Муху. Так Орест мріяв уже багато років, але до писання справа ніяк не доходила. Зате він часто перечитував нотатки тети, точніше, ті з них, які знайшов колись на горищі батьківського дому і потім потай забрав собі. Його улюбленим був грубий зошит у шкіряній обкладинці темно-вишневого кольору. Зошит називався «Горіховий гербарій коханців».

У ньому тета записувала свої спостереження за хлопцями зі свого гарему, і тут її тон був уже зовсім іншим, далеким від суспільно-корисного вболівання за покращення жіночої долі. Орестові страшенно подобалися ці відверті нотатки жінки, зосередженої лише на тому, щоб отримати від чоловіків якомога інтенсивнішу фізичну насолоду.

Орест, – писала тета, – належить до мого улюбленого типу мужчин, його зріст невисокий, статура атлетична, навіть якби він займався найважчою працею або безкінечно вправлявся тягарцями, то м’язи його однаково би не розрослися, як то буває в інших мужчин, тіло його зграбне і невеличке, і саме таке допроваджує мене до шалу. Він троха соромиться свого невисокого зросту і, якщо дати йому дві сорочки до вбрання – широку й допасовану до тіла, то він обов’язково обере широку, хоча у ній він виглядає дрібним та невиразним. Але якщо вбрати його як слід, у добре скроєний одяг, особливо від гарного кравця, то атлетична його статура відразу стає помітною і тішить око.