Кажановський тихо розсміявся.

— Так то у вас, у Миргороді. А у нас тут часом таке трапляється! Чи ви не знаєте, що мій пращур був, за переповідками, чаклуном?

Щось у його голосі — холоднувате та вороже — змусило відчути Лізу, як спиною прокотився неприємний холод якогось… наче потойбічного страху.

— Щось чула, — обережно відповіла вона.

Кажановський незрозуміло гмикнув.

— Щось чули? А я з цим зростав і все чекав з острахом, що ось будь-якої миті в мені може прокинутися дух невпокоєного пращура-чаклуна Данила Кажана і я одним лиш поглядом зможу відчиняти замкнені двері, або ж заввиграшки запалювати вогники на свічках, або ще щось подібне. Хоча всі чекали, що ці здібності вспадкує Ярослав, дуже вже він вродився схожим на чаклуна-пращура, а зараз так особливо сильною зробилася та схожість.

Маман перехрестилася.

— А… а він успадкував? — якось невпевнено, нерішуче запиталася вона, й Кажановський знову розсміявся.

— А хто його знає? Ярослав дуже потаємна людина, завжди таким був, а після самогубства дружини та його потаємність, мені так видається, й узагалі набула хворобливих форм. — Він легенько стиснув маленьку ручку Мері. — Але давайте полишимо цю розмову, поки наша чарівна Марія Павлівна геть не знепритомніла від страху. Не звертайте уваги, моя люба, на ті теревені про чаклунів та нечисть. То я просто так жартував з Елізою та вашою маман, нехай мені за то язик дурний всохнеться. Усі ті розмови про чаклуна Данила Кажана — то все є побрехеньками старих пліткарів та пліткарок, чого вони тільки не навигадують. Так що не бійтеся, люба Марія Павлівно, то все вигадки, котрі не мають попсувати вашого перебування у моєму маєтку.

Мері вдавано хоробро посміхнулася.

— А я й не боюся, — запевнила вона, хоча голос її тремтів від страху, похмуре надвечір’я, що западало навкруги, залило яскравим світлом блискавки, а грім, мов насміхаючись із її неправдивих слів, ударив з новою силою.

Карета різко звернула.

— Майже приїхали, — весело сповістив Кажановський.

Ліза побачила, визирнувши у віконце, що карета стрімко котиться широкою дорогою, обсадженою стрункими ясенями, а за завісою дощу, котрий лився на землю, темніють у світлі блискавок обриси великого будинку. Серце в неї на мить завмерло, а потім стиснулося, занилося пронизливо від недоброго, темного передчуття, що охопило його при вигляді того будинку, обриси котрого ледь проступалися крізь завісу дощу. Й передчуття те слизькою змією почало ворушитися під її серцем. Карета проїхала ще вперед і зупинилася перед маєтком, сіре каміння котрого щедро поливалося дощем і видавалося майже чорним, з рожевим відлиском блискавок.

Кажановський відчинив дверцята.

— Ось ми й приїхали! Ласкаво прошу до «Гнізда Кажана», — гостинно промовив він, й у ту ж мить над каретою оглушливо затріщало й вдарився грім такої сили, що, здавалося, й земля здригнулася й похитнулася.

Коні знову заіржали перестрашено й рвонулися було з місця, але одразу ж зупинилися, скоряючись сильній, владній руці візниці. Десь біля будинку з важким, мов передсмертним стогоном впалося дерево, а потім пролунав звук, що змусив кров похолонутися в жилах Лізи.

Десь між деревами голосно завив вовк.

Ледь не звалившись з м’якого сидіння карети, Ліза широко розплющеними очима поглянула на Кажановського, але блискавка висвітила його зовсім спокійне лице, здавалося, те вовче виття полишилося для нього й непоміченим, а на Мері й поглянути було страшно, так злякалася бідолаха.

Ліза подивилася на нареченого.

— Що це?

Кажановський поглянув у бік дерев.

— Собака.

— Собака? Романе Яковичу, звичайний собака так не виє…

— А хто сказав, що це звичайний собака? Це виє вовкодав Ярослава, здоровань-пес на прізвисько Карай. — Роман Якович зістрибнув з карети на землю, зовсім не звернувши уваги на дощ, що заливав його капелюха та дорогий одяг. Лакей, що підбіг із парасолькою, був рішуче відсторонений, а Кажановський обернувся до Лізи. — Хоча щось вовче в Караєві є. Й то не дивно, бо його батько був вовком.

Мері запищала полохливим мишеням і глибше втиснулася в м’яке сидіння, мов не бажаючи виходити з затишного закутка вишуканої карети, де було тепло й так безпечно. Ліза теж нерухомо застигла на місці, відчуваючи себе якось занадто дивно з тих пір, як карета вкотилася до землі Кажановських. Одна лиш маман щось тихо прошипіла на адресу занадто вже нервових дівчат й рішуче звелася з місця, допомагаючи бабусі.

Ліза глибоко зітхнула й потисла холодну долоньку сестри.

— Ходімо, сестричко.

Мері теж зітхнула й відважно підвелася. Ліза з холодним виразом обличчя подала руку Кажановському, удавши, що геть не помітила його простягнутих сильних рук, зготованих упіймати її в міцні обійми. Лакей відразу ж розгорнув над нею парасольку, й важкі краплі дощу не торкнулися ані її світло-блакитного капелюшка, ані сукні шовкової під колір капелюшка. Озирнувшись, вона здригнулася всім тілом, побачивши прямо перед собою високу, в три поверхи, величну будівлю.

«Гніздо Кажана».

У будівлі тій, що виступалася перед Лізою з сірої завіси дощу, було щось незрозуміле, погрозливе та страшне, мов ці сірі кам’яні стіни, збудовані два століття тому, зачаїли в собі таємничу небезпеку, мов просяклими вони були тою небезпекою й ще чимось, чому Ліза не мала розуміння. Вона сама й не знала, чому цей дім так вплинув на неї, хоча він і мав дещо зловісний вигляд, але ж не настільки, аби боятися його й дрижати перед ним, мов перед живою істотою, повною небезпеки й таємниці. Що зачаїли у собі його кам’яні стіни, освітлені яскравими блискавицями, що Лізі так муторно й важко робилося на душі, вона не знала, та стояла, мов зачаклована, не ладна рушити з місця, під парасолькою, котру тримав над нею лакей.

— Прошу вас до мого дому, люба Лізо, — торкнув її за лікоть Кажановський, вказуючи на ледь помітну в напівтемряві доріжку, що велася до широких кам’яних східців будинку.

Маман уже рішуче рушилася вперед, тримаючи під руку бабусю, слідкома попленталася налякана Мері, котру, видавалося, простір навколо будинку страшив більш від самого будинку, а може, вона поспішалася сховатися в його стінах від того вовчого виття, що почулося між дерев. А Ліза все чомусь зволікала, не бажала входити до нутра того маєтку, котрий викликав у неї лиш заперечливі емоції та відчуття, й застигла під дощем, від котрого її захищала лише тонка парасолька в руках лакея, посеред чужого, незнайомого їй двору. Сама не розуміла, але чомусь боялася, відчайно боялася заходити в цей великий, темний дім, від одного вигляду котрого робилося морозко в неї по спині, й ще відчайніше бажалося повернутися назад до Миргорода, нехай у злидні, нехай в обшарпані кімнати вдовиці Громової, та в спокій і затишок рідного міста, де все знайоме і рідне, дише впокоєнням, а не таємницями та незрозумілими страхами чужого, похмурого великого будинку. Кортіло кинутися до Кажановського й, наче маленькій дівчинці, перестрашеній нічною пітьмою, почати благати його повернути її до рідного Миргорода, ала вона знала, що не зробить того. Не зможе зробити.

Кажановський узяв її за руку.

— Елізо, що з вами?

Низько навислі, темні хмари, що перетворили день майже на пізній вечір, допомоглися їй приховати від нареченого відчайдушний страх, котрий охопив усю її сутність, і Ліза відповілася, ганебно збрехавши:

— Нічого.

Кажановський посміхнувся.

— Тоді ходімо до будинку, маман моя, певне, уже нас зачекалася, а мені так кортить показати їй, яку красуню-наречену я привіз із Миргорода. — Знову вдарив грім, небезпечно близько від них, і Ліза здригнулася, заслугувавши знову посмішку нареченого, гаряча рука котрого міцно затиснула її холодну, ледь не крижану долоню. — Люба Елізо, не бійтеся, цей будинок лиш з вигляду такий страшний, а для своїх господарів він лагідний та безпечний, у його стінах ми можемо почуватися досить захищеними. А я маю надію, моя люба Елізо, що одного чудового дня ви станете його господинею.

Ліза здивовано звела на нього погляд, але сказати нічого не встигла. Несподівано вовче завивання пролунало десь зовсім поряд, потім почулося грізне гарчання, й за якусь мить на доріжку, на котрій вони стояли, вилетіла, вибігла посланцем пекла велика й темна істота. В густій шерсті темного кольору потойбічними вогнями сяйнули зелені очі, й Ліза ледь втрималася на ногах від страху, похитнулася, а потім, забувши про все на світі, притулилася до Кажановського, не звернувши навіть уваги на те, як руки його занадто відверто та міцно охопили її за тонкий стан.

— Елізо, заспокойтеся, це всього-на-всього Карай!

Ліза тільки застогнала, з жахом дивлячись на величезного вовкодава, що погрозливо гарчав за декілька кроків від її ніжок, узутих у тонкі шкіряні черевички, й зелені очі його світилися диявольським світлом, і спалахи блискавки вихоплювали з темряви вузьку морду та гострі, великі ікла, що стирчалися з розкритої пащі.

— Назад, Караю!

Чоловічий низький голос, що пролунав несподівано, примусив собаку стишити те його погрозливе гарчання, завиляти хвостом і відступитися назад. А Ліза, зачувши той голос, раптом уся напружилася й закам’яніла під гарячою рукою Кажановського, широко розплющеними очима вдивляючись, як напівтемрява, що панувала довкола, породжує нову постать, що наближалася з ледь чутним за ревінням негоди цокотінням кінських копит. Спочатку Лізі видалося, що то мчить до них лютий та страшний дух невпокоєний того згорілого чаклуна Данила Кажана, котрий колись був тут господарем. Він видався їй таким жахливим, що ледь стрималася вона, аби не закричати страшно чи не на весь цей дивний маєток, на всі Лубни — й незнайомі та вже наче ворожі, й усе єство охопило крижаними тенетами страху, й ледь не знепритомніла вона… Ось постать та зупинилася за декілька кроків, і вона змогла роздивитися на великому чорному коні вершника, широкоплечу статуру котрого приховувала широка накидка, ховала голову його під великим темним каптуром.