— Що ви, пане? — прошепотіла, як вітром повіяла.

Кажановський усміхнувся.

— Приходь до мене, чарівнице.

В очах Мотрі заметався страх.

— Пане…

Кажановський ще раз торкнувся її врізаного пальчика.

— Приходь.

Його останнє слово пролунало не запрошенням, а наказом, він знову всміхнувся, позиркнув на неї вогняним своїм оком й, скочивши на коня, подався геть, зоставивши дівчину нещасну стовпом стояти посеред поля, допоки свідомості її затьмареної не торкнувся голос тітки-сусідки:

— Пропала ти тепер, Мотре, геть пропала. Кажан, коли затягне кого до свого клятого гнізда, то порятунку не чекай.

Нічого не відказала на ті слова Мотря, тільки поглянула на сусідку невидючим мов поглядом і весь залишок дня проходила полем, наче сновида, й увечері повернулася додому тихою та замисливою, відмовилася від їжі, котру приготувала старенька бабуся, що й виняньчила її з малечого віку, зіслалася на втому, лягла ничком на лежанку й видала, що поснула, хоча яке там спати. Палала, горілася, мов у пекельному вогні, до самого ранку, й наступного дня, коли побачила Кажановського, серце її так і забилося схвильовано, й лице наче вогнем впалило, й зробилося так… незвично й хороше, й погано водночас. А коли Кажановський поїхав геть, тільки позиркнувши здалеку вогняним своїм оком, відчула себе так, мов навпіл її розрізали й одну частину потягнули за конем Данила.

Два дні протрималася нещасна Мотря.

А потім сама пішла до нього.

Все покинула — й стареньку бабусю, й красеня-нареченого козака Ілька Косозуба, з котрим до вінця на Покрову збиралася й котрий кохав її безмежно. І як благав не діяти тої дурниці, як молився її не йти у те логвисько диявола — та не послухалася, вирвалася з рук міцних Ілька, кинула, що ненавидить його тепер, а кохає пана Кажановського, й понеслася до того великого будинку муторного, що гордовитим одинаком стояв на березі річки Сули. Закохана незрозумілою силою, причаклована тими очима нечестивими, певна була, що чистим коханням кохає Данила й що він кохає її. Наївне, зачакловане дівча, не відало воно, що серце колишнього ченця вже не спроможне кохати, воно давно перетворилося на виснажену пустелю, а палке колись почуття до дружини Марфи — на щось незрозуміле та холодне. Й не помічала, видавалося, Мотря, яким холодним та відчуженим, дивним робився її коханий, що за речі діялися в його будинку великому.

Ніщо не вічне…

Минувся деякий час, пройшла пристрасть Кажановського до Мотрі, крижаним холодом повіявся він до неї, коли набридла вона йому, як набридали до неї інші дівчата. Й якщо вони якось переживали ту оману бісівську, що заманювала їх в обійми Кажановського, то Мотря виявилася слабкішою, а може, то вона й справді, без чаклунства покохала ще досить вродливого Данила. Та його холодність, те, що набридла йому й кохання він не має, дівчина того пережити не змогла. Принижена, розтоптана повернулася до бабусі, й Ілько примчав, усе вибачив, гутарив весело, що забуде вона ті чаклунські обійми скоро, зіграють вони пишне весілля й заживуть щасливо… Нічого не відказувала Мотря, не погоджувалася й не заперечувала, тільки мовчки дивилася на нього, а як стемнілося й Ілько пішов додому, а бабуся поснули, вислизнула тихо з хати. До Сули пішла, до будинку, де пізнала й щастя, й нещастя одночасно, довго прощалася з коханим, а потім втопилася в тихих водах Сули.

Віднайшов її сам Ілько, знову й знову занурюючись до спокійних вод річки, потім, тримаючи на руках її безживне тіло, присягнувся відомститися клятому нечестивцю за зваблення своєї коханої.

— Над тілом коханої, — шепотів він потрісканими вустами, тримаючи Мотрю мертву на руках, застиглий та нещасний серед друзів своїх козаків, що з мовчазним співчуттям стояли поряд. — Над нещасною Мотрею присягаюся помститися тому відьмакові. Він ще дізнається, хто такий є козак Ілько Васильович Косозуб.

І слова свого Ілько дотримався. Вистежував, полював він із друзями на Данила Кажановського пильно та терпляче й через місяць вловив-таки без охорони в проліску, коли той одинаком їхав конем. Кажановський, захоплений несподівано, спочатку перестрашився ватаги розлючених козаків, котрі наскочили на нього з погрозливими лицями, але швидко собою опанував і почав реготати прямо в лице Ільку. Він шепотів якісь закляття й був твердо певний у тім, що темний повелитель врятує його неодмінно, що не буде йому смерті ще довгі літа на цьому світі.

Сміх його страшний відлунням носився над проліском.

Реготався він і тоді, коли дужі козаки тягнули його до великого багаття, до вогнища, на котрому мав згоріти він як прислужник вірний нечистої сили, без страху дивлячись на палаючий уже вогонь.

Страшний то був час, коли палили розлючені козаки чаклуна Данила Кажановського за самогубство дівиці Мотрі Клименкової.

Як тільки прив’язали його до дерева, то вітер почав волати живою істотою, привидом носився над головами козаків, мов намагаючись загасити вогонь на смолоскипі, котрий тримав у руках Ілько, готуючись підпалити тіло чаклуна.

Лице його вродливе було почорнілим від горя.

— Це тобі за Мотрю, — прошепотів він посинілими вустами, поглянув напоєними болем і ненавистю очима й підніс смолоскип до ніг Данила.

Кажановський холодно розсміявся.

— Дурний хлопчисько! Невже ти й справді гадаєш мене спалити? Мене, Данила Кажановського? Дурень!

Ілько мовчав, напружено спостерігаючи, як вогонь дуже повільно, мов не бажаючи того, починає лизати яскраво-помаранчевим полум’ям ноги Данила в добротних шкіряних чоботах по коліна. Бліді вуста Кажановського тихо шепотіли щось зловісне, певне що закляття страшне, звертався він до свого темного господаря, благаючи його про порятунок, та той рятувати його чомусь зовсім не поспішався, мов забувшись геть про свого вірного прислужника, та Кажановський продовжував, й очі його при цім палали так, що в них неможливо було поглянути. Й вітер, мов скоряючись його словам, почав налітати все зухваліше, усе дужче, й всилено дмухав на вогонь, мов намагаючись загасити його за невидимою волею когось могутнього, та той не скорявся, усе вище підбирався тілом Кажановського, змушуючи того корчитися від болю, й лизав його ноги з безсердою силою. Важкі, темно-сірі хмари низько нависалися над землею, погрожували наче ось-ось пролитися на землю важкими краплями дощу й загасити вогнище. Але не проливався дощ, не гасив вітер наполегливого полум’я, й ноги Данила палали, та він тримався, хоч і корчився від болю, та не кричав.

— Проклинаю вас! — клекотів пекельною ненавистю його низький, схожий у ту мить на звірячий голос, мов батогом торкаючись лиць козаків. — Я вас проклинаю! Проклинаю! Але я ще повернуся, я повернуся! Й кожен із вас пожалкує об тім, що народився на світ!

Він поглянув на небо, потім кудись удалечінь, а коли вогонь піднявся ще вище, то нарешті не втримався й заволав, і крик той змусив застигнути увесь Божий світ, похолодив кров та серце у присутніх поряд та долинув до Мгарської обителі. Ченці здригнулися, затремтіли, й тільки старий єгумен перехрестився, прозрівши духовними очима, що то важко розлучається з тілом багатогрішна душа його колишнього ченця Антонія. Й заплакав, гірко заплакав старий єгумен, оплакував гірко душу загублену того, хто був ввірений йому на спасіння, чию душу він мав колись урятувати, але ж не врятував, проґавив і віддав її дияволу.

— Господи, прости! Господи, помилуй!

Хмари, нависаючись низько над землею, так і не пролилися жаданим для Кажановського дощем, і вогонь усе палав, хоч і тріпотів на страшному вітрі, змішуючи тріск свій із нелюдяним криком Кажановського. Та поступово крик той затихнув, тільки чорний дим вирвався від вогнища вгору, крижаним страхом пройшовся навкруги.

Згорів Данило Кажановський.

1.


— Параско, дурна дівко, що ти наробила?

Пронизливий, гучний вереск баронеси Олени Назарівни Венгель-Розумовської вихором прокотився кімнатами й глухим болем відгукнувся в голові Лізи, змусивши її поморщитися. Маман із роздратованим та злуватим виглядом сиділа у старому, обшарпаному фотелі, з якого нагарно дрантям облазився темно-синій оксамит, а вже про міцність його можна було й помовчати. Її вродливе ще, хоча й попсоване роками та важким норовом лице з великими, блакитно-сірими очима, тонким носом та невдоволено підкопиленими вустами свідчило про останній ступінь роздратування.

Ліза важко, приречено зітхнула.

Маман, що мала досить вередливий та немирний норов, не завжди була такою нестерпною, якою вона заробилася останнім часом, і Ліза знала, чому вона буянить, чому нервує… У них майже не полишилося грошей. Зосталося трішки, геть трішки, й з часом не стане чим заплатити навіть за ці обшарпані три кімнати, а тоді вже хоч на вулицю доведеться йти ночувати. Маман кожного дня діставала ті жалюгідні залишки грошей, перераховувала їх, хмурила невдоволене лице й важко зітхала. Погляд її зупинявся на шафах із одягом, вона з хвилину дивилася на одіж, котра могла їх протримати деякий час, але рішуче хитала головою й надовго замислювалася. Ліза вже знала ті думки… маман не бажала продавати залишки колишньої їхньої заможності, тягнула до останнього, й тільки коли в гаманці майже не полишалося грошей, тоді зважувалася на продаж чергової сукні. Коштовності вона збула вже давно. Ліза тільки зітхала, знаючи, що черговий такий продаж лише ще більш злує маман, і співчувала нещасному батечку, котрому, певне, так неспокійно лежалося у сирій земельці на кладовищі під Миргородом, бо не миналося й днини, аби маман не згадала його лихим, лайливим словом, щиро бажаючи перевернутися незручно в домовині разів по сто на день, а ще вдавитися вологою земелькою зі жменею черв’яків.