Пустка навкруги — ворожа, похмура пустка, й тільки грім тріщить над головою й блискавиці освітлюють все довкола, лискуче відбиваючись у водах неспокійної, вбивчої річки — річки, котра відібрала в неї Мері… Грім над її головою в якусь мить гримнув особливо гучно, але Ліза не звернула на то уваги, навіть не помітила, як не помітила вона й високої постаті в чорному, що раптом з’явилася кроків зо двадцять за її спиною й завмерла на стежині. Й тільки Карай помітив постать ту зловісну, вищирився і загарчав погрозливо, та Ліза навіть не поворухнулася, бо вся увага її була прикутою до води, у котрій зник Ярослав. Й довго, неможливо, виснажливо довго чекала вона на нього, й часу минулося багато, перш ніж з’явився він на березі й упав на землю.

Ліза кинулася до нього, сковзаючись у багнюці.

— Ярославе…

— Я не зміг її знайти, — відгукнувся він утомленим голосом, — але шукати погано, там темно, нічого не видко…

Надія в серці Лізи зробилася міцнішою.

— То… може, вона жива?

— Можливо, але я певно нічого сказати не можу, — в голосі Ярослава вона так явно чула сумнів. — Там потужна течія, то її просто могло віднести вниз…

— Ні…

Ярослав підвівся на ноги й ухопив Лізу за холодні руки.

— Лізо, люба, я дуже не хочу, аби ти страждала, але в той же час я не можу впевнено тобі сказати, що твоя сестра жива. Хотів би, але…

— То що ж нам робити?

— Я зараз відведу тебе до будинку, покличу твою маман, а сам зберу людей — і зі світанком ми продовжимо пошуки. Й ми знайдемо твою сестру, бо Сула — не Дніпро, вона невеличка. Ходімо.

Кинувши останній тоскний погляд на річку, Ліза важко зітхнула, але все ж дозволила Ярославу повести себе назад до будинку. Хоча серце її та душа з думками мов полишилися чатувати над неспокійними зараз водами Сули, виглядаючи сестру.

10.


Мері знайшли того ж ранку.

Течія віднесла її тіло вниз від маєтку, й невідомо, як далеко б воно помандрувало, аби не зачепилася сорочка шовкова за стовбур старого, напівзамуленого дерева. Знайшов Мері Ярослав, а Ліза… Ліза увесь час пошуків пораненою птахою кидалася з одного кутка вітальні до іншого, й палка надія на те, що Мері, можливо, не потонулася у річці, побоялася таки смерті й полинула, куди очі дивляться, сповнена відчаю та болю, — ця надія допомагала їй триматися на ногах й не волати від горя.

На диванчику сиділа маман, щось усе торочила про власну нещасну долю, що вродилися в неї такі діти, від котрих не має вона собі геть спокою.

Й у цьому була вся маман. Навіть утративши молодшу доньку, вона насамперед вболівала за собою, а не за Мері, котра невідомо, чи живою ще була.

Хвилини чекання тягнулися так довго.

Невимовно довго.

Й ось нарешті до кімнати увірвалася Наталка. Не постукавшись, не присівши перед пані, увірвалася, й очі її були наповнені страхом.

Ліза заклякла на місці.

— Несуть панночку, — видихнула Наталка, з жахом поглянувши на маман. Чого чекала вона від неї? Справжнього материнського горя на вгодованому лиці? Та лице маман зберігало незрозумілий вираз.

А ось Ліза ледь не кричала.

— Несуть, — простогнала вона, відчувши, як підкосилися ноги, й без сили впалася в крісло. Надія — та слабка та хитка надія на те, що Мері, можливо, не кинулася до річки, а просто втекла, — вона почала танути в ній, зникатися… Мері несуть… Несуть…

Наче посеред густого туману, широко розплющеними очима, спостерігала вона за тим, як навколо починають метушитися люди, бігають слуги, й ось заходить Ярослав, а на руках у нього… невже Мері? Невже оте щось — блідо-синє, що звісило неприродно, неймовірно довгі руки, в подертій шовковій сорочці, й є її маленька Мері? Ні, того просто не може бути. Цей мовчазний, незнайомий мрець не може бути її сестрою, нехай навіть він має такі ж золотаві коси. Але ж то не вона, геть не вона…

— Це Мері? — почула раптом чийсь хрипкий голос, не відразу й зрозумівши, що належить він саме їй.

Ярослав поклав того незнайомого мерця на звільнений служницями стіл, й до пухнастого килима кольору густих вершків звісилася довга золотава коса. Коса Мері. Й ось Ярослав уже присів поряд із Лізою — втомлений, мокрий та похмурий, і тихо прошепотів:

— Мені шкода, люба, але це справді Мері.

Ліза поглянула зневірливим поглядом.

— Мері? Але ж вона не схожа…

— Лізо, вона пролежала у воді декілька годин, а вода здатна дуже потворити людину. З Оленою так само трапилося, а вона пролежала два дні.

Ліза знову поглянула на тіло, котре було належним Мері, підвелася повільно й наблизилася непевно, зневірливо поглядаючи на довгу золотаву косу сестри. Зараз мрець виглядав не так, яким уявився їй від крісла. Господи, допоможи! Та в нього ж і справді було лице Мері! Її маленької сестрички.

Серце Лізи пронизав крижаний холод.

— Мері!

Знову той хрипкий, незнайомий голос із власних вуст неприємно вразив Лізу, а тремтячі пальці потягнулися до безвільно звислої, безжиттєвої руки, тої холодної, ледь не крижаної на дотик руки, яка ще ввечері була теплою, маленькою ручкою Мері, у котрій відчувалося життя, а не цим безрухливим шматнем людської плоті, до котрого дорторкнулися її пальці. Й лише волосся — те розкішне, золотаве волосся її маленької Мері полишилося все таким же знайомим та рідним, та ще ланцюжок золотий із хрестиком на шиї… Так, це була Мері, й дива ніяк не трапилося. Вона таки покінчила життя самогубством, обірвала своє юне життя, котре й розквітнути ще не встиглося. Й через кого то трапилося? Через того покидька, того справжнього нащадка свого клятого пращура Данила Кажана.

Й ненависть — пронизлива, сліпуча ненависть до колишнього нареченого обпекла її з такою силою, що на якусь мить затупила, затупила той гострий біль, що почав шматувати серце.

Й раптом, мов покликаний силою тої її ненависті, у коридорі зачувся трішки роздратований, пихатий голос Романа Кажановського, й рука Лізи, котра пестила, мов у котромусь забутті, мертве личко Мері, завмерла.

— Що у вас тут трапилося? Бігають, мов очмарені! Таю, люба, хоча б ти мені поясни, що відбувається в цьому домі.

Вони з’явилися на порозі вітальні разом — брат та сестра — високі, стрункі та ставні, досить вродливі, а за спинами в них вимальовувалася досить гладка постать Орисі Широкіної. Та Ліза жінок майже не помітила, вона вп’ялася почервонілими від недосипання, запаленими очима в лице свого ворога. Це ж він, ось саме він винен у тому, що Мері немає вже з ними, що вона ніколи вже не озветься до Лізи мелодійним своїм, гарним голосочком, не посміхнеться м’яко та одночасно наче сором’язливо, так, як вмілася лише одна вона. Не увійде вона більш ранком до цієї вітальні, й життя свого вона не проживе. Вона ось — лежить на столі мертва та нерухома, а цей звір — він живе й насолоджується життям…

Мов якесь запаморочення найшлося на Лізу, й перш ніж хто встигнув отямитися, вона птахою підлетіла до Романа Кажановського й нігтями вп’ялася в його ненависну пику.

— Вбивце! Вбивце! Ненавиджу!

Роман ухопив її за руку.

— Заберіть від мене цю скажену!

Та куди там! Нелюдська сила раптом наповнила руки Лізи, й вона почала безжально шкрябати цю ненависну пику, бажаючи роздерти її в шмаття й жалкуючи лиш, що має такі короткі нігті. Роман Якович щось кричав, верещала маман, але вона трішки отямилася лише тоді, коли знайомі, рідні руки охопили її за стан, а над вухом пролунав тихий голос:

— Лізо, люба, не треба! Відпусти його, він своє ще таки отримає, я тобі це обіцяю. Заспокойся, заспокойся і йди до мене.

Й вона ослабила хваткість, випустила закривавлену, пошкрябану пику Романа Яковича й притулилася до Ярослава усім тремтячим тілом.

— Він убивця, він убив Мері!

Ярослав міцно пригорнув її до себе.

— Так, люба, й він своє отримає.

Ліза звела погляд, але поглянула не на роздратованого, злого Романа. Hі, її погляд притягнули до себе інші очі. Чорні, мов темна ніч, люті та холодні очі Данила Кажана — вони зараз дивилися на неї з виразом крижаної ненависті з вродливого лиця Таїси Кажановської — тихої, майже непомітної Таїси. На якусь мить риси її вродливого лиця помутніли в очах Лізи, й посталося перед нею те страшне й холодне обличчя спаленого чаклуна, колишнього ченця Данила Кажана.

Ліза здригнулася. Темрява почала обгортати її!

Вона застогнала й почала осідати в руках Ярослава.


***

Минуло декілька днів.

Мері поховали поряд із Парасею та Яшею, й для Лізи на землі маєтку з’явилися вже не дві, а три дорогі серцю могилки. Й кожної днини Ліза приходила сюди й згадувала весь час сетру, усе те дороге та любе серцю, що закарбувалося в нім назавжди.

Мері…

Вона поховала її, вона бачила її нерухому в труні, цілувала холодне, мармурове мов чоло, йшла за труною до цього місця, кидала сиру землю на домовину сестри, а ось до цих пір усе не йнялося віри в те, що Мері вже немає посеред живих людей. І якою страшною смертю померла, що поховали її невідспіваною й помолитися за неї тепер немає можливості.

Занапастила душеньку свою безсмертну.

Що ж ти наробила, Мері, що ж ти накоїла, квіточко?

Й через кого все то?

Але згадувати зараз про Романа Кажановського Ліза не бажала. На похорон він не з’явився, й маман від Софії Григорівни довідалася, що виїхав він до Петербурга другого дня після самогубства Мері, прихопивши з собою ту свою вдовицю Широкіну. Чого він так перестрашився, Ліза не знала, та підозрювала, що у від’їзді тім скорім без втручання Ярослава не обійшлося. Чоловіка не питалася, він теж мовчав, але від’їзд Романа Яковича був усе ж до кращого — вона б не змогла спокійно дивитися на його пихату пику.