Вона змовкла, й деякий час у покоях панувала тиша. Оксана продовжувала стовбичити біля стіни й мовчати, й тільки погляд її гарних сірих очей видавався трішки дивним, і Ліза гадала відсторонено, чи не зачаклувала її Таїса, та для чого вона це зробила?

— А потім з’явилася та Олена, — знову заговорила Таїса глухим голосом, — і я геть утратила розум. Я зробила все, аби позбутися її, й вона, на щастя, виявилася такою слабкою духом, що звести її не вартувало мені особливих труднощів. Мені було замало лиш сварок її з Ярославом, вона мала померти, мала загинути й тілом, й душею.

Ліза відчула холод біля серця.

— І я теж маю померти?

Щось потойбічне сковзнуло лицем Таїси.

— Маєш, і ти помреш! Щоправда, ти виявилася набагато сильнішою від Олени — твою душу я занапастити не змогла. Була б ти такою ж слабкою, як і твоя сестричка!

Ліза сіпнулася.

— Мері? То ти… ти стоїш за її самогубством?

Таїса знову розреготалася.

— А хто? Ти, кохана Ярославом, ти — моя найперша й найлютіша суперниця, ти мала відчути, повною мірою відчути той біль, що розтинав моє серце від однієї лиш думки, що Ярослав кохає тебе, що ти отримаєш те, про що я мріяла стільки років, чого я так жадала, — його кохання!

Ліза почала дрижати.

— Й ти відібрала в мене сестру?

— Так. Перш ніж померти, ти мала страждати, й Роман мені у цім допоміг. Я зрозуміла, що втратити сестру тобі буде більш болісно, ніж служницю та якогось там потвору, котрий і матері рідній не потрібен.

Ліза вражено похитала головою.

— Господи, та ти ж не людина…

— Твоя правда, — обірвав її низький голос, і Таїса просто на очах почала змінюватися якось невловимо, й знов з її лиця мов дивився Данило Кажан. А голос… Голос той був голосом духа. — Ти помреш сьогодні, згориш, як згорів колись твій далекий пращур Косозуб. Мені б бажалася сильніше твоя смерть через самогубство, душа б твоя тоді пішла до пекла… Але ж ти сильна й ніколи на підеш на самогубство.

Ліза похитала головою.

— Ніколи.

— Тo згориш, — проволала Таїса чужим голосом, і шалене поривання вітру пройшлося покоями, крижаними пальцями торкнулося лиця Лізи. Й відчула вона, що то невидима чорна сила пне до неї свої пазурі. Але страшно було якось не надто сильно, хоча смерть була поряд — ось вона, дивиться на неї чорними очицями давно померлого чаклуна, котрого її пращур далекий спалив власними руками.

Ліза гордовито закинула голову.

— На мені хрест!

— Я зірву його!

— Ти ж боїшся його.

— Я зірву його її руками, — хрипко озвалася Таїса й хитнула головою на Оксану. Так, вона все продумала, й Оксана була молодицею досить дебелою й, без сумніву, набагато сильнішою від тендітної Лізи. І Ярослав усе не повертається, а вона так жадала, аби він зараз відчинив двері…

Таїса вся затрусилася.

— Не виглядай його! Я попіклувалася, аби він залишився в місті до ранку. Ніщо, чуєш, ніщо не врятує тебе сьогодні від смерті.

Вона повела очима, й клямка на дверях защіпнулася сама собою. Й у кімнаті почало коїтися щось невимовно жахливе. Заволала мов яка сила, знову увірвалося поривання вітру, за вікном загарчалася гроза, а Оксана зробила до Лізи перший крок… Смерть була вже такою близькою, вона наближалася до неї обережною, тихою ходою міцної Оксани, вона стояла біля порога в особі одержимої нечистою силою Таїси, й зараз сили зла простягували до Лізи свої пазурі…

Ярославе, Ярославе!

Що побачиш ти, коли повернешся вранці додому? Вигорілу кімнату та завуглене, почорніле тіло твоєї Лізи, а з нею загине й дитя.

Дитя…

Невже ж йому, тому, хто зачинався в такій любові, не судилося побачити цього світу? Й невже вони помруть з дитям ось зараз, помруть, живцем страждаючи в пекельних муках вогню, як помирав колись від рук пращура чаклун Данило Кажан? Ні, у власну смерть ніколи не віриться…

Оксана, видавалося, була вже такою близькою, ось вона за мить ухопить Лізу своїми міцними руками, й Ліза чи ж зможе її здужати, допустить того, щоб Оксана зірвала хрест… А без хреста вона опиниться в цілковитій владі того демона, котрий волав зараз страшним голосом з тіла кузини Ярослава. Мить… Оксана простягнула до неї свої руки…

Й відразу ж зачувся гучний стук у зачинені двері.

— Лізо, Лізо, ти мене чуєш? Ти там?

Ярослав! Коханий Ярослав

— Ярославе, допоможи! — тільки й встигнула крикнути вона, й холодні, але хваткі пальці Оксани вп’ялися в неї по-звірячому. Та несподівано для себе Ліза відчула силу, неймовірну силу, аби боротися — відчайно, безжально боротися за своє життя й життя своєї дитини.

— Швидше! Швидше рви хрест! — ревілася страшним, нелюдським голосом Таїса.

Двері покоїв дрижали від ударів з протилежного боку… Кімнатою мов сила невидима носилася, пальці Оксани вперто пнулися до хреста, але Ліза не давалася. Ні, вона ще побореться за своє життя!

Загуркотів грім.

Оглушливо впали, зірвавшись із завіс, двері.

Й усе затихло.

На порозі покоїв, у жовтуватому світлі лампи виднілася згорблена, у чорному одяганні постать старця Софронія. Повільно, дуже повільно, мов то кожен крок давався йому з великими труднощами, почав він наближатися до Таїси, а потім підняв руку, й золотом сяйнув хрест, а надтріснутий голос владно проказав:

— Забороняю тобі, сатано!

Таїсія похитала головою.

— Згинь, Софронію, згинь!

Але старець продовжував наближатися.

— Вийди, полиш рабу Божу Таїсію…

— Hі! Замовкни!

Але старець продовжував молитися, застигнувши на відстані кількох кроків від Таїси й прикривши тонкими, з блакитним прожиллям повіками свої каламутні, старечі очі. Й знову навкруги почалося коїтися щось неймовірне. Таїса… Як страшно, як пронизливо вона кричала, змінюючи власний голос на те хрипке ревіння Данила Кажана.

Ліза ж заклякла біля столика, й пальці Оксани все ще продовжували тримати її за руку, але вона вже не намагалася схопити хрест, а, мов прокинувшись від важкого сну, дещо перестрашено озиралася навкруги. Ліза тільки зітхнула полегшено, коли Ярослав відірвав від неї сонливу наче Оксану — й вона опинилася в теплих, рідних обіймах, сильні руки почали ніжно гойдати, а вуста торкнулися липкого від поту волосся.

— Люба, з тобою все гаразд?

— Так.

Вона не може говорити, в неї перехоплює подих, а навкруги захована в ледь теплому, ледь живому тілі згорбленого немічного старця сила веде боротьбу з духом зла. Яка ж страшна вона — та боротьба, як лячно дивитися на неї, й як дивно з того, що в слабкому з вигляду тілі, в цих майже святих мощах під темним одяганням, приховується стільки сили.

— Ні! Ні!

Таїсу всю затрусило, вона випнула груди вперед, страшно закричала, й, мов темний вихор, клубок смердючого диму шугонув до стелі, й за якусь мить із тріском повибивало віконні рами, скло, лускаючись, мов достиглі стручки гороху, розлетілося кімнатою…

Й зробилося оглушливо тихо.

Навіть гроза вщухлася.

Таїса ще постояла якусь хвильку нерухомо, мов окам’яніла, а потім почала падати. До неї з криком кинулася Софія Григорівна.

— Доню! Доню! Таєчко!

— Мамо… — витиснула вона побілілими, майже синіми вустами, й Ліза чи не вперше побачила її справжнє лице, вивільнене від злої сили.

Софія Григорівна схилилася до неї.

— Що, донечко?

Таїса важко сковтнула.

— Ярослав тут?

— Тут.

Вона полежала хвилину мовчки, важко дихаючи, мов не вистачало їй повітря. Старець Софроній, повільно пересуваючи ногами, підійшов до неї, нахилився, поглянув уважно, похитав головою.

— Помре вона, — утомленим, надтріснутим голосом промовив він.

Й відразу ж після його слів звилася, загримала Софія Григорівна. Зблискуючи сірими очицями, вона прошипіла:

— Що ти каркаєш, нещасний ченче? Чого це донечка моя має помирати?

— Дух, що вгніздився в ній ще з раннього дитинства, коли виходив оце, надто сильно вразив серце, не витримає воно в неї…

— То й що?

— Вона не переживе.

— Що ж ти з нею наробив?

— Нічого, лиш вивільнив молитвою від сильного нечистого духа. А ось ви, пані, не вберегли доню свою ще малечею, не освятили її, самі не вірили, ось і виросла вона одержимою духом свого пращура, котрого спалили, мов чаклуна.

Софія Григорівна затрусилася.

— Брешеш, — зле проговорила вона, але продовжувати не стала, тому що на долівці захрипіла Таїса, зашкреблася пальцями по пухнастому ворсі килима, а з відкритого рота її викотилася слина. Пані Софія відразу ж упалася, мов вражена кулею, на коліна й схопила доньку за посудомлені пальці. — Що, що, Таєчко? Чого ти бажаєш?

— Ярослав де? Хочу бачити…

Софія Григорівна озирнулася на Ярослава.

— Та підійди ж, Ярославе…

І він підійшов, повільно наблизився, мов не бажаючи того, й неспокійні чорні очі, котрі вже вкривала мутняна плівка вгасання, зупинили на ньому відчайний погляд, вп’ялися в його лице з якоюсь пожадібною приреченістю, мов намагалася вона так закарбувати в пам’яті його образ, щоб і на тому світі не позабути. Слабка, невпевнена усмішка торкнулася її посинілих вуст, бліда рука з посудомленими пальцями потягнулася до нього…

— Кохаю… я… тебе, — тихо, ледь чутно видихнула вона, й погляд її з надією вп’явся в його лице.

Але Ярослав промовчав, і погляд його темних очей полишився холодним, занадто холодним. Він не пробачив їй того, що вона намагалася зробити з Лізою, не пробачив, і вона побачила це в його очах, усе зрозуміла й поникла вся, мов квітка, котру кинули на спекотне сонце. Простягнута до нього рука впалася назад, а очі застиглися. Софія Григорівна почала щось говорити їй, кричати, щоб привезли негайно лікаря, але Таїса мов і не чула нічого. Ожилася вона тільки тоді, коли до неї знову схилився старець Софроній і тихо запитався: