Згадавши про Назара, Ліза здригнулася, відразу ж заслугувавши уважний погляд Кажановського, у сірих очах котрого промайнуло щось темне й неприємне. А чи то, може, їй лиш видалося?
— Ви, як завжди, надзвичайні, — усе тим же оксамитовим голосом промовив він, не відпускаючи її прохолодної долоні зі своїх рук.
Ліза спробувала усміхнутися.
— Дякую, — з усмішкою, що вийшла жалюгідною та натягнутою, відгукнулася вона, тихенько висмикнувши у нього свою руку й відступивши на два кроки назад. І обернулася до столика, вдавши, що не помітила кулака маман, котра погрозилася їй за спиною Кажановського, який примружив очі.
— Давайте пити чай, — весело запропонувала маман. — Хоч наша клишонога Параська його й зіпсувала трішки, та, гадаю, ваші солодощі, Романе Яковичу, нададуть йому потрібного смаку.
Параска, продовжуючи ображено сопіти, з потаємним роздратуванням гепнула на стіл той пакуночок і відійшла геть. Чай наливала Ліза, а маман, стриманими й виваженими рухами розв’язуючи стрічку, час від часу зітхала, намагаючись приховати своє нетерпіння поласувати солодким.
— Ой, яка ж краса! — сплеснула вона в долоні, аж замружившись від задоволення, коли побачила маленькі, вишукано оздоблені та прикрашені кремом тістечка в пакунку. Баронеса була знана як пристрасна ласунка, тому й постать мала таку пишну й від солодкого завжди робилася не те що добрішою, а наче м’якішою. Та зараз солоденького їй перепадалося так рідко, тому, може, й характер геть зіпсувався.
Чай виявився на диво гидотним, що вже Раська йому зробила, було невідомо, а ось тістечка смакували казково. За столом точилася некваплива, млява розмова, але Ліза, й сама того не розуміючи як, але відчувала те, що сьогоднішній прихід Кажановського не був простим, він відрізнявся від попередніх, дуже на нього схожих. Він же не перший раз приносив солодощі до чаю, й Парася не вперше псувала чай. Щось у його напруженій постаті, в замисливому виразі випещеного панського лиця говорило Лізі, що прийшов він сьогодні з певним наміренням, і наміренням дуже важливим. Маман, схоже, теж щось помітила, тому що очі її блакитно-сірі туманилися потаємною й великою радістю. Та вона ледь не муркотіла лагідною кішкою, звертаючись до Кажановського, а ось Лізу мало не нудило від гострого небажання робитися дружиною Кажановського, котре охопило її від відчуття того, що сьогодні має щось вирішитися. Її нудило від думки про те, що цей чужий, холоднуватий чоловік, такий не схожий з Назаром — ні зовні, ні за характером та манерами, — має все життя поряд проводити так багато часу, цілувати її та обіймати, ставати їй коханцем та батьком її майбутніх дітей. Та її починало й від гидотного чаю Парасі нудити, й навіть від тих тістечок, густо вкритих жирним кремом.
Потім вона з якоюсь відстороненою байдужістю спостерігала за тим, як він підіймається з-за столу, гордовито розпрямлює широкі плечі під сюртуком з тонкої шерсті світло-сірого кольору, що так пасував до його очей, кланяється осоловілій від десятка тістечок маман, ледь не поснулій бабусі, цілує ручку Мері, що вмить так чарівно червоніє, й обертається до неї.
— Єлизавето Павлівно, — голосом, у котрому чулася медяна солодкість, звернувся він до неї, — чи не дозволите ви запропонувати вам невеличку таку собі прогулянку. Звісно, — він ще раз уклонився до сонливої маман, — з вашого ласкавого дозволу, Олено Назарівно.
На лиці маман — євангельське блаженство. Ще б вона не дозволила, та вона цієї прогулянки вже не один день, мов Другого пришестя, чекала, жадала з невимовною, потаємною силою.
— Романе Яковичу, голубчику… — промовила з такою ніжністю, що Ліза перестрашилася, аби маман не підхопилася зараз важко та не кинулася цілувати й обіймати Кажановського, передчасно поздоровляючи його з заручинами, котрих вона так жадала. Але маман стримала себе, опанувала досить швидко, певне, пригадавши об тім, що є все-таки баронесою, а Кажановський, який він там не заможний, — нащадок ченця-чаклуна, й промовила вже більш спокійно та стримано: — Звісно ж, погуляйте, чому ж не прогулятися? Та повертатися не кваптеся. Наразі така чудова весняна днина випалася, що просто гріх сидіти вдома.
Як не супротивилося все єство Лізи тій прогулянці, та мала подавати руку Кажановському й вставати з-за столу. Одягнувши білий мереживний капелюшок та прихопивши парасольку з подібного мережива, вона вийшла з ним із кімнати, спиною відчуваючи дещо напружений, але вдоволений погляд маман, котра вже, певне, вважала Романа Яковича власним зятем.
Днина стояла й справді чудова. Кінець весни, але спекотний, мов те літо, а як уже сонячно було та гарно, та Лізу це мало порадувало. Розкривши парасольку, аби захиститися від пекучого сонця, й поклавши ліву руку на зігнутий лікоть Кажановського, Ліза повільно йшла з ним містом, час від часу вловлюючи на собі зацікавлені погляди перехожих. Вона знала, що про неї та Кажановського вже почали багато балакати, й знала про то, що деякі зі знайомих відверто насміхалися з маман, з її оцими танцями навкруги пана Романа Кажановського. Їх засуджували за спробу вирватися зі злиднів шляхом вигідного шлюбу з багатієм, та Ліза підозрювала, що той осуд у багатьох був замішаний на заздрощах, бо чимало подруг та знайомих маман не відмовилися би від такого чоловіка й для своїх дочок.
Кажановський мовчав, вона теж не поспішалася порушувати мовчанку між ними, намагаючись утамувати свої почуття, втишити той біль, що полоснув серце після слів маман про Назара та Томочку Левченкову. Чорноока, гостроноса, але не полишена привабливості Томочка була єдиною донькою заможного цукрозаводника єврея Йохима Левченка-Лібермана, котрого якось звикли називати в місті Левченком по матері-українці. А Лізі так не бажалося вірити, що Назара в Томочці привабив саме той пристойний посаг, котрий дають батьки, а не пронизливі, хитруваті чорні очі та квітуча усмішка на повновидних устах.
Кажановський привів її у невеличкий парк із озерцем, котре оброслося густо білим лататтям і котрим повагом плавало з десяток качок. Усадовив на мармурову лавочку, а сам присів поряд. Покосувавши на нього зеленим оком, Ліза майже байдуже подумала про те, що, схоже, й настала вона — та довгоочікувана маман хвилина, коли Кажановський запропонує їй заміжжя.
— Єлизавето Павлівно, — почав Кажановський за декілька хвилин і помовчав, дочекавшись, коли вона зведе на нього погляд своїх пронизливо-зелених очей. Його лице було спокійним, навіть прохолодним, зовсім не схожим з лицем схвильованого закоханого, котрий збирається запропонувати свої руку та серце любій своїй коханій. І Ліза вкотре вже запитала себе, які ж почуття має до неї Кажановський, що погоджується, певне що погоджується свататися, знаючи, що вони ж геть збідніли й маман за нею не те що куценького посагу не дає, а взагалі видає заміж без нього. У велике кохання з його боку, що спонукало до цього кроку, вона чомусь зовсім не вірила, ось не вірила й усе. Так, вона могла йому подобатися, у цьому в неї сумнівів не виникало, але кохання… Не схожим він був на палко закоханого, зовсім не схожим, їй чомусь видавалося, що така людина, як Роман Кажановський, на почуття сильне, як кохання, не була спроможною. Хіба що він жадав узяти за дружину доньку барона, дворянку та нащадка польських і прусських шляхтичів — то в те вона віру б мала.
— Ви дуже вродлива, — почав він, але Ліза ледь розчула його, напружившись усім тілом і вп’явшись поглядом у протилежний бік озерця, а пальцями судомливо затисла парасольку. На протилежному березі озерця, прямо навпроти того місця, де вони сиділи з Кажановським, з’явилася молода пара. Високий, ставний молодик у білій двійці та білому ж капелюсі, що приховував — Ліза то надто добре знала — буяве чорне волосся, й невеличка на зріст, дещо пухкенька паняночка в довгій білій сукні, без капелюшка, але під парасолькою, що кидала легку тінь на її густе чорне волосся.
Лізу мов блискавкою простромило.
Назар із Томочкою.
Застигнувши, вона з болем та незрозумілою пожадібністю спостерігала за тим, як зрадливий її коханий допомагає сісти Томочці на лавці з протилежного боку озерця — такий уже уважний, такий ніжний та запобігливий, що хотілося відвернутися, заплющити очі або ж підвестися з місця й бігти, куди очі поглянуть, аби тільки не бачити Назара, не бачити цієї Томочки, дзвінкий сміх котрої сріблястим відлунням блукав парком. Але вона ні вередливо не відвернулася, ні очей не заплющила, й нікуди не побігла, а проти власного бажання просто сиділа, уп’явшись у них туманливим поглядом та ще краєм вуха вслуховуючись у то, як Кажановський поряд розписує її власну красу, як він захоплюється нею й ще щось таке подібне. А в пам’яті послужливо воскресали дещо схожі прогулянки, але з іншим чоловіком, з тим, котрий знаходився на іншому березі озерця й котрий припадався біля неї також пристрасно, як припадається зараз, розриваючи серце Лізи, перед смішливою реготухою Томочкою, а серце її дівоче млілося, тануло від погляду ніжного його блакитних очей та слів закоханих. Вона хворобливо поморщилася, коли Назар, так і не помітивши її, ухопив маленьку ручку Томочки й почав прикрашати її палкими цілунками, а Томочка вся заливалася тим нудотним та дзвінким сріблястим сміхом. І ледь не гайнула геть, коли її власної руки торкнулася чужа, тепла долоня.
— Елізо, — Кажановський уперше назвав її так само, як кликала маман, та вона майже не звернула на то уваги, кинувши на нього пустий, туманливий погляд сумних зелених очей.
— Що?
— Вам зле?
Ліза поморщилася.
— Ні. З чого ви вирішили?
— У вас такий вигляд…
Ліза спробувала усміхнутися.
— Не звертайте уваги, то я просто замислилася.
Кажановський усміхнувся у відповідь.
— То ви згодні?
В зелених очах Лізи промайнула паніка.
"Гніздо Кажана" отзывы
Отзывы читателей о книге "Гніздо Кажана". Читайте комментарии и мнения людей о произведении.
Понравилась книга? Поделитесь впечатлениями - оставьте Ваш отзыв и расскажите о книге "Гніздо Кажана" друзьям в соцсетях.