Коли мене не було вдома, П'єр кидав речi в моєї сусiдки Марти. Вона обурювалася, погрожувала викинути їх за дверi, але П'єр анiтрохи не хвилювався за свої манатки, бо був переконаний у своїй надзвичайнiй привабливостi, якiй неможливо протистояти. Але, насправдi, Марта вiд нього млiла. Вiд нього млiли всi. Високий, весь якийсь блискучий, мармуровий. Чорне волосся, очi барви гарячого шоколаду, жвавi, «лiжковi». Американцi про такi говорять: «bed eyes». «Очi, що запрошують у лiжко». Хочеться їх лизнути, аби вiдчути шоколадний, трохи гiркуватий, присмак. П'єр кидав речi, брав телефон, виходив iз дому i, примостившись десь на каналi, заходився обдзвонювати численних приятелiв i приятельок. О, скiльки в нього було приятельок! Марта ж утихомирювалася й хутко телефонувала менi: «Вiн приїхав». Iнтонацiя, з якою вона говорила, була неповторною, таким голосом вона сповiщала лише про новi кофтини, купленi на розпродажу в Нiмеччинi (три однаковi, рiзного кольору, але за цiною однiєї) та про П'єра.

Я вiдчула запах метро. Сумiш запахiв клошарiв, потягiв та смажених

каштанiв. Маленькому, що зазнав теплової обробки, плодовi не вдається перемогти запахiв людини та машин. Так, куди менi краще потрапити? Montparnasse, Saint Michele, Odeon, Chalet, Raspail, Vavin, Trocadero? Втiм, усе це не важливо. Зараз значно важливiше - звiдки, нiж - куди. Вагончик рушив. Чотири вiдкидних стiльчики стукнули по стiнi, наче повiдомили про антракт в Оперi. Заходять - виходять. Виходять - заходять. У великих мiстах завжди мешкає занадто багато людей. Коли б людей було менше, мiста б мали приємнiший вигляд. Бiльше смажених каштанiв - менше людей, i все буде добре. Треба пiдсунути це гасло командi Ле Пена.

У мене величезна торба. Коли я сiла й поставила її собi на колiна, то стала скидатися на гральну карту з мультиплiкацiйних фiльмiв про Алiсу. Голова, прилаштована на великому прямокутниковi. Скуйовджене волосся. Нiякої зачiски, парижанки не схвалюють, коли ти не маєш зачiски, крiм прямого розплетеного волосся за умови, що ти молода, тому - дурна. У Парижi дощ. Небо плаче, i плювати йому на те, що своїм сумним виглядом псує настрiй багатьом людям. Людям, що йдуть у справах, що повертаються зi справ. Людям, якi цокають пiдборами по бруковi. Людям, що, зцiпивши зуби, простують по соцiальну допомогу. Людям, що виглядають на чужi гаманцi. Людям, що пiдтримують ультра-правих. Людям, що вирiзають тих, хто не визначився. Людям, що поспiшають за щастям. Людям, що полюють на синього птаха.

Знову цi вiршi. Вкотре я сiдаю на цiй станцiї в котрийсь iз сiро-блакитних вагончикiв, i мої очi наштовхуються на цi вiршi. Написав їх, мабуть, якийсь розумник. Дуже дрiбно пiдписано, хто саме. Хто ж цей герой, що ночей не досипав, аби його вiршами було прикрашено вагончик потяга в метрополiтенi? А може, навпаки, помер би вдруге, коли б дiзнався, де саме знайшли мiсце його улюбленим вiршам. Цiлком можливо, що вiршi взагалi не пiдписано. Iз французiв - станеться. Вони неабияк пишаються своєю культурою. Може, з самого першого рядка кожен пересiчний i - авжеж, що - освiчений француз, а також iноземець, раз уже занесло його до Парижа, має впiзнати автора i пройнятися духом пiднесених вiршiв. Не помiчаючи того, й собi буркочу: «I Всевишнiй вiтром нас попередив…», - очi зупиняються на рядку, надряпаному дещо сучаснiшим розумником: «Iдiть усi в дупу, лайно».

Молодий араб сидить навпроти мене. У в'язанiй шапочцi. Шапочка на ньому - наче з мого дитинства. А можливо, такi шапочки носили i в його дитинствi, але я не знаю, яким воно було, його дитинство, добре, що я ще пам'ятаю своє. У нього тонкий, вигнутий нiс i сiрi очi, неймовiрнi для араба великi сiрi очi, схожi на мої. Вiн мене чує. О, виявляється, вiн мене чує. Вiн подає менi знак. От уже не пам'ятаю, що це означає. Чи знак пацифiстiв, чи «пiшли потрахаємося, крихiтко». Це два вельми схожих один на одного знаки, менi колись пояснювали рiзницю. Я показую йому якусь комбiнацiю. Скрученi пальцi. Про всяк випадок. Вiн насмiшкувато вiдвертається вiд мене. Сподiваюся, що в цiй забутiй сонцем мiсцевостi мiй жест не означає нiякої фарбованої в расову ненависть штуки. Я ж бо категорично проти расизму. В мене расизм не пройде. Я працюю в Радi Європи. Там усi проти расизму. Принаймнi так написано в кожнiй їхнiй розумнiй брошурi.

Поруч зi мною сидить утомлений чоловiк. Доглянутий та втомлений чоловiк, нестерпно схожий на мого приятеля Жермена, коли той перебере з вечора червоного винця. Вiн так само мене чує. Виявляється, вони, люди, якi сидять поруч у метро, дослухаються до чужого буркотiння. Дивно. Зазвичай я боюся дивитися на людей у метро. Адже це не люди, це - тiла. Люди десь в iншому мiсцi, придивiться до облич пасажирiв. Це - вiдстороненi обличчя. Тiла їхнi сидять, а люди мандрують, лаються з iншими людьми, домагаються для себе пiдвищення заробiтної платнi, шукають аргументiв щодо своєї несхвальної поведiнки, вигадують причини запiзнення на роботу, копають картоплю, лупцюють дiточок, хтось замислює вбивство. Дехто мандрує рядками книжок i грається зi словами для кросвордiв. Усi є, всi на мiсцi, але нiкого нема. Ти їдеш iз тiлесними оболонками, хiба не жахливо? Зiзнайтеся - жахливо. А так само зiзнайтеся, що ви самi поводитеся так само. Але тут мене чують. Не все втрачено в цьому Всесвiтi. Мене переповнює почуття гордощiв за французьких користувачiв метрополiтену.

«Усе втрачено в цьому Всесвiтi, - довiрливо каже псевдо-Жермен до мене. - Менi сьогоднi вранцi подали розiгрiтого круасана!

Ви тiльки подумайте, мадемуазель, вони його грiли. I пiсля цього думають, що я їм iз задоволенням викладу традицiйнi чайовi? А вони, хочу наголосити, чималi. Лише мої чайовi заслуговують на те, щоб менi подавали свiжий, щойно випечений круасан». Вiн завершив свою промову. Я меланхолiйно вiдкриваю торбу, розгублено киваю, виймаю книгу. Псевдо-Жермен додає: «Правда, нещодавно я був вимушений переїхати до кепського кварталу». Помовчав. «Тимчасовi труднощi, мадемуазель». Я з розумiнням киваю й вiдкриваю книгу. Кому ж невтямки «тимчасовi труднощi», та вони в усiх є. Клятi тимчасовi труднощi, кляте тимчасове життя.

Я читаю Кортасара. Якесь його оповiдання якраз про метро. Про одного дивака, що обирав дiвчину в метро i спостерiгав: збiгаються чи нi їхнi маршрути. Якщо не збiгалися, вiн продовжував гру, але з iншою дiвчиною. А якщо збiгалися, то я вже не знаю, що було. Кортасар так само не знає, це, я так гадаю, тому, що вiн про це не написав. Узагалi-то нецiкаво для лiтератора, коли щось збiгається. Якось не по-лiтературному. Замало почуттiв. Той кортасарiвський герой давав iм'я дiвчинi, котра його цiкавила, та її вiдображенню у вiкнi. Зовсiм рiзнi iмена. Наприклад, Ана та Марґiт. Вiдтак я читаю про Ану, читаю й про Марґiт, про кортасарiвського героя (куди ж без нього), про те, як вiн дивиться на Ану, як вiн дивиться на Марґiт, i раптом чую: «Як можна познайомитися в метро? Тут усi заклопотанi чим завгодно, але не спробами зав'язати приємне та довготривале знайомство». В мене потiють руки. Кортасар - письменник неспроста.

Колись я сказала П'єровi, що Кортасар - певною мiрою Булгаков. П'єр страшенно розлютився. Гадаю, що який-небудь iнший затятий прихильник творчостi Кортасара ще бiльше розлютився б. П'єр принаймнi захоплювався росiйською прозою. Чи вдавав, що захоплювався. П'єр любить i вмiє вдавати, що вiн чимось чи кимось захоплюється. Це неабияк йому допомагає, з огляду на те, який спосiб життя вiн провадить. Розпусне створiння iз завжди готовим до вивчення тiлесних територiй язиком. «Ти надзвичайно скута, - сказав менi вiн. - Ви, слов'яни майже всi надзвичайно скутi i зовсiм не тямите на сексi». Мене це приголомшило. «Я - скута? Я не тямлю на сексi?», - кричала я, гола, насичена ним, розпластана на килимi.

«Ти дуже скута. У тебе всюди стоять перепони. Ти можеш наполягати на тiм, що це не так, але за тебе говорить твоє тiло, воно тебе зраджує». Вiн мацав моє тiло i спостерiгав за мною. П'єр навiть не знущався, нi, вiн читав лекцiю. П'єр обожнював читати лекцiї. «Ви, слов'яни, постiйно теревените про свiй дух, про вашу видатну неповторну духовнiсть, але зовсiм не знаєте, не розумiєте та соромитеся свого тiла. А хто не соромиться, той щасливий iдiот, який не знає, що такого тiла слiд було б трохи й посоромитися». «А ви не такi? - огризалася я. - Ви зовсiм не такi, вiртуознi коханцi, безсоромнi, досконалi?» «О, ти бачиш? Завелася? Це ж не ти говориш, це в тобi говорить образа. Ти почала узагальнювати. А ще ви не хочете вчитися, бо певнi, що хто-хто,

а ви - точно вченi. Найбiльш читаюча нацiя. Хай йому всячина!» «Ти перший почав узагальнювати», - не скоряюся я. Вiн не чує, вiн заглибився в моє, на його погляд, цнотливе та сором'язливе тiло, яке, прецiнь повсякчас, завжди готове прийняти його згiдно з законами слов'янської гостинностi. «Зваж на те, що жива душа та мертве тiло в небiжчика, тобто людина вже мертва, нерухома, душа ж її вiдлетiла, якщо такий стан. А ось живе тiло та мертва душа можуть бути в живої людини, i вона вiдчуватиме радiсть i бiль».

Ледь вiдсапавшись, я починаю знову. «Ви геть не вмiєте товаришувати». «Та невже?», - зухвало питається П'єр, вiн - невгамовний чи то вiд природи, чи то вiд наркотикiв, якi постiйно вживає. От i зараз скручує собi цигарку з травичкою, менi

не пропонує. Нащо? Його очi починають ґвалтувати мене, я втомлена. «Тiльки ви можете запросити на день народження купу людей, виставити їм пляшку дешевого червоного вина та один на всiх пакет чiпсiв». «А ти чого - мене вiтати чи жерти - сюди припхалася?» Тепер уже огризається П'єр. «Ти швидко втомлюєшся вiд кохання, але нiколи не знемагаєш вiд балачок. Ви всi такi. Духовнiсть! Над усе - духовне спiлкування». П'єр поводиться нестерпно. «Як у вас казали? Любов, комсомол i весна. Чи може таке лайно бути нормальним гаслом молодi?» «Авжеж. Пристойнiше оте ваше. Секс, наркотики, рок-н-рол, так?» П'єр скручує рогаликом морду. «Це вигадали американцi. Ще раз порiвняєш чи сплутаєш мене з американцями, то я тебе вдарю, так i знай». У нього смiшний i дуже сексуальний нiс. «Iнколи менi здається, що ти мене ненавидиш», - тихо кажу я. Менi подобається його шкiра, менi подобається торкатися його. П'єр скидається на здивованого. «Ненавиджу?» Я розумiю правомiрнiсть його здивування, чудово розумiю, що вiн мене не ненавидить, ненавидiти можна лише того, кого кохаєш. Я усвiдомлюю, що з нас закохана радше я, приголомшена ним, його тiлом. Вiн має рацiю, вiн може бути розлюченим, але ненависть - не про нього, не стосовно до мене.