Замислившись, він не помітив, як Джоанна повернулася до нього. Пролунав схвильований скрик. Жінка так стрімко звелася на ноги, що шовкова хустка, яка лежала в неї на колінах, упала на пісок, а сама вона підняла руку, немов хотіла перехреститися.

– Невже я такий схожий на нечисту силу, що ви так перелякалися, люба сестро? Адже проти людини з плоті знак хреста вам навряд чи зарадив би!

Джоанна полегшено видихнула й примусила себе засміятися.

– Ні-ні, я не злякалася, месіре маршал, – мовила вона, легенько й шанобливо вклоняючись Вільямові. – Навпаки: я сприйняла вас за нашого батька й не могла стримати подиву. Ви неймовірно на нього схожий!

Вільямове обличчя залишалося суворим, хоча вуста здригнулися й напружилися, приховуючи почуття, що раптом накотилися на нього.

– В Англії мені ніхто ніколи не казав, що я схожий на Артура де Шампера.

Вона схилила голову до плеча, пильно вдивляючись в його обличчя, й нарешті сказала:

– У вас батькова постава і його зріст, його посадка голови і навіть у рухах багато що від нього. Це не впадає в око, але… але дуже помітно, – усміхнулася Джоанна: – Навіть руки ви складаєте на верхів’ї меча точнісінько так, як він!

Маршал здивовано глянув на свої руки, що лежали на руків’ї, і несподівано пригадав цю звичку Артура де Шампера. Цей спогад розчулив його дужче, ніж він хотів би показати, – тому Вільям не рухався, сподіваючись, що сестра не помітить, яку бурю почуттів викликали в ньому її слова. Спершу це був глухий застарілий біль, а потім йому раптово полегшало й захотілося сказати Джоанні щось лагідне, родинне, сердечне. Натомість він сухо запитав: як сталося, що чоловік покинув її напівдорозі?

Джоанна зневажливо махнула маленькою ручкою – зашелестіла шовкова підкладка її довгого рукава.

– Лорд Обрі не переносить хитавиці. О, месіре, бачили б ви його, коли ми перетинали Ла Манш! У Калі йому довелося чотири дні приходити до тями після морської хвороби. Місцеві лікарі відпоювали його всіма можливими цілющими зіллями, поки Обрі не почав потроху рожевішати. Ось там він і заприсягнувся, що ніколи більше не стане на палубу корабля.

Вільям несподівано всміхнувся.

– Як же він збирається повернутися в Англію? Невже сподівається, що до того часу острів приб’є до материка, і він проїде суходолом, не потерпаючи від хитавиці?

Джоанна розсміялася. Виявляється, служба в ордені й суворі випробування не відучили її брата жартувати. Потім вона пояснила, що, здолавши більшу частину шляху разом із чоловіком, у Лікії вони розсталися, бо Обрі нізащо не погоджувався подорожувати далі морем. Її чоловік вирушив через Кілікію, і вони вирішили зустрітися під Акрою. Король Річард теж цікавився Обрі де Рінелем, оскільки ще в Англії пропонував йому приєднатися до хрестоносного воїнства у Святій землі.

– Сподіваюся, ваша розлука з чоловіком буде недовгою. Мандри на самоті кидають тінь на добре ім’я дами.

– Але ж я вже під крилом свого славетного брата-тамплієра, чи не так?

Вільям зауважив: він буде радий, якщо Джоанна й надалі залишиться в почті молодої королеви. А потім поставив іще одне запитання: граф Лестер повідомив йому, що замість чоловіка його сестру в дорозі супроводжував якийсь гожий лицар-госпітальєр. Хто та людина?

Усмішка сестри зблякла. Вона зітхнула, глянувши на вечірнє небо.

– Кому ж супроводжувати прочанку, як не братові ордену Святого Івана, в чиї обов’язки входить захищати християн у мандрах? Ім’я мого достойного попутника – Марітн д’Ане, але я не маю про нього жодних звісток відтоді, як ступила на берег Кіпру.

У голосі Джоанни вчувався жаль, і Вільяму де Шамперу це не сподобалося. Чи не від розлуки з лицарем д’Ане його сестра така сумна?

Але було ще дещо, значно суттєвіше.

Зрозумівши, що якийсь лицар-госпітальєр перебуває на острові, маршал занепокоївся. Ще коли він розмовляв з королем Річардом, у нього з’явилися міркування стосовно того, як слід розпорядитися завойованим островом. Такі плани могли виникнути і в госпітальєрів, і ті, звісно ж, поквапляться вплинути на короля. А цей Мартін д’Ане точно сповістить магістра свого ордену Гарньє де Неблуса, що на Кіпрі Річарда оточують тамплієри. І хоча цей лицар навряд чи встиг відбути з острова, оскільки ще жодне судно поки не відходило з Лімасола до берегів Палестини, однак хіба в чомусь можна бути цілком упевненим?

Отже, йому, де Шамперу, необхідно якнайшвидше поділитися своїми планами з королем і, якщо на те буде воля Божа, заручитися його підтримкою. Або підтримкою Робера де Сабле, коли вже англійський Лев узявся йому покровительствувати. А до таємничого госпітальєра слід придивитися уважніше.

І Вільям де Шампер поспішив розкланятися із сестрою.

Однак розшукати Мартіна д’Ане йому не вдалося – ніхто його не бачив і гадки не мав, де він міг зупинитися. Викласти свої міркування королю маршал теж не зміг, бо наступного дня стало відомо, що вночі Ісаак Комнін утік у гори в центральній частині острова і за ним вирушив дехто з його наближених. Це означало війну.

Річард скаженів від люті.

– І цією чорною невдячністю він відповів на мою милість? Адже я не покарав його навіть за те, як він поводився з моїми дамами, царственими особами! Присягаюся десницею Господа, тепер Ісаак довідається, що таке лють Лева! Я негайно…

Тут король затнувся: погляд його упав на Беренгарію, яка виходила з каплички, і дам, що її супроводжували. О, ні, він не має права покинути її відразу після весілля, тим паче, сьогодні має відбутися коронація його дружини. Річард роззирнувся і вигукнув:

– Ґвідо де Лузіньяне! Чи бажаєте ви заручитися моєю підтримкою? Присягаюся честю Плантагенетів, я надам її вам у тому разі, якщо ви впіймаєте зрадника Ісаака Комніна і доставите його в кайданах! Нехай із вами вирушають лицар Онфруа де Торон і князь Боемунд Антіохійський. Кожному з вас щось потрібно: Ґвідо – корона, Онфруа – дружина, Боемунду – воєнна підтримка. Ось і послужіть мені, а я боржником не буду – даю слово лицаря!

Вільям де Шампер побачив, як сполотнів король Єрусалимський. Він знав, що зараз на душі в Лузіньяна. Ґвідо збентежений, розгублений і гадки не має, як виконати Річардове бажання. О, цей янгелоподібний красунчик! Безперечно, не будь війн із невірними, він би правив королівством цілком успішно. Знавець наук, уміє завоювати прихильність людей, трудолюбивий і не зловживає задоволеннями… але аж ніяк не воїн. Як і двоє інших, котрих Річард дає йому на допомогу: ні Онфруа де Торон, ні Боемунд Антіохійський нічого не тямлять у воєнній справі. А Ісаак Комнін вельми непростий, знає острів як свої п’ять пальців, у нього повсюди замки, у яких чимало прихильників.

Вільям де Шампер незворушно спостерігав, як ці троє зійшлися для наради, але наперед припускав, що до жодного розумного рішення вони не дійдуть. Однак помилився. Він збагнув це, коли Ґвідо розшукав його в таборі хрестоносців за стінами Лімасола.

– Месіре Вільяме, порадившись із князем Боемундом і лицарем Онфруа, ми просимо вас очолити похід проти Ісаака!

Вільям відклав меч та проолієне лахміття, яким полірував клинок, і пильно поглянув на Ґвідо.

– Ваша величносте, Річард Англійський напевно відрядить із вами чимало своїх лицарів, у Лімасолі ви можете знайти провідників, а в колишньому замку Ісаака є докладна карта острова. Ви впораєтеся своїми силами, якщо не наробите помилок.

– То ви відмовляєтеся?

Красиво окреслені вуста Ґвідо ображено здригнулися, але він оговтався й цілком твердо промовив:

– Месіре маршал, ви були першим, хто прибув до мене під Акру. Ви не раз допомагали мені в битвах, давали мудрі поради й підтримували військовими силами. Наші перемоги залучили під мої знамена чимало хрестоносців. Я довіряю вам так само, як своєму братові Аморі. Однак Аморі тут немає, а мені необхідний досвідчений воїн, що міг би дати раду такій складній операції, як лови на Ісаака. І я готовий дослухатися до вас в усьому, як і під Акрою. І знайте: допомагаючи мені, ви допоможете й собі. Адже Річард не покине Кіпр, поки не наведе тут ладу. А без нього нам навряд чи вдасться взяти Акру й відкинути Саладіна!

Ґвідо казав правду, і щодо намірів Річарда теж. Тому де Шампер, недовго думаючи, кивнув, висловивши згоду.

Але перед тим як покинути табір хрестоносного війська і Лімасол, маршал таки встиг зустрітися з Робером де Сабле й поділитися з ним своїми таємними планами. Той умить збагнув його задумку й захопився. Чудова ідея: запропонувати Річардові передати Кіпр у володіння ордену Храму – звісно ж, за солідний викуп. Звідси тамплієри зможуть надавати постійну допомогу Палестині, порожня Річардова скарбниця значно поповниться, а ордену це дасть безліч вигод у майбутньому.


Поки тривала війна з Ісааком, Річард Левове Серце всі дні проводив у товаристві своєї прекрасної королеви. Вони гуляли по квітучих садах, їздили верхи в околицях міста, довго розмовляли і разом молилися.

Та водночас він постійно цікавився, чи немає звісток від Ґвідо де Лузіньяна, довго вивчав карту Кіпру, а потім звелів розділити свій флот на дві флотилії, віддавши одну під керівництво лицаря Роберта де Торнхема, другу ж довіривши Сабле і звелівши їм узяти під контроль усю берегову лінію острова, щоб жоден корабель не покинув Кіпр до завершення війни, а Ісаак не зміг би отримати допомогу ззовні.

Це був обдуманий крок, і невдовзі багато кіпрських вельмож та землевласників, покинувши свої замки, поквапилися до англійського короля, щоб запевнити його у своїй відданості. Річард милостиво їх приймав, вислуховував їхні клятви і негайно відправляв битися проти Ісаака. Тільки так він міг переконатися, хто з них справді готовий служити йому, а хто замислив зраду. А щоб історія з Ісааком Комніном не повторилася, король наказав брати заручників – батьків, дружин та дітей вельмож, і незабаром у Лімасолі яблуку не було де впасти від величезної кількості знатних греків та гречанок.