Ярослава Дегтяренко - Лицарі Дикого Поля. Том 1

— Марку, це ти? — несміливо запитав він.

Хлопець озирнувся і здивовано подивився на незнайомця — він не впізнав цю людину. Той усе зрозумів і гірко усміхнувся.

— Невже я так сильно змінився, що ти і старого приятеля не впізнаєш? Я ж Дмитро, Івана ткача син. Ми з тобою дружили в дитинстві. Що ж ти зовсім не пам’ятаєш мене?!

Марко не міг повірити своїм очам: невже цей товстенький чоловічок — той самий худенький білявий хлопчик, з яким він колись грав, пустував, крав яблука і груші в чужих садах, купався в річці?!

— Господи, Дмитре! Справді не впізнав тебе! Багатим будеш! — Марко на радощах так міцно обійняв друга дитинства, що той аж пискнув.

— Ти так змінився! — відповів Дмитро, із захопленням розглядаючи Марка. — Не те, щоб уже занадто, але все ж відразу видно, що ти — справжній козак, лицар.

Дмитро ніяковів поруч із багато вдягненим Марком, із дорогою шаблею на поясі, яку міг носити тільки шляхтич. Так само бентежив чоловіка й супутник його приятеля дитинства — Тимофій. У ньому Дмитро безпомилковим чуттям містянина відразу ж розпізнав шляхтича.

— Це мій друг — Тимофій Клесінський. Ми на Січі подружилися, — відрекомендував друга Марко.

— Мабуть, знатний шляхтич? — обережно запитав Дмитро, міркуючи, як себе тримати і з другом дитинства, і з його приятелем.

— А як ти здогадався? — здивувався Марко й додав без жодної прихованої думки: — Так, Тимофій — один із найзнатніших шляхтичів Подільського воєводства, а його старший брат колись був полковником Київського козацького полку.

— Моє походження не таке важливе, — скромно промовив Тимофій, який уже давно позбувся шляхетської зарозумілості своєї юності, і простягнув руку новому знайомому.

Дмитро аж очі витріщив і боязко потиснув руку Тимофія — він ніяк не чекав, що вельможний шляхтич може не погидувати потиснути руку простому ткачу.

— А дозволь, пане, запитати, як же це ти низовим козаком став, коли ти шляхетського роду? — Дмитрик не міг утриматися, щоби не поставити таке зовсім не скромне й, можливо, нетактовне запитання, оскільки з дитинства страждав зайвою цікавістю.

Марко з Тимофієм зареготали, чим дуже збентежили Дмитра: невже він дурість запитав?

— А що, звичайним людям у козаки можна, а шляхті — ні? — сміючись, запитав Тимофій. — Вільним козаком бути добре, тому й пішов!

Але Дмитрику однаково було складно зрозуміти такий вчинок — він народився й виріс в умовах чіткого поділу станів, постійно бачив перед очима розкішне життя шляхтичів та багатих містян, тому і вважав неприйнятною дурістю змінювати сите і блискуче життя знатної людини на напівголодне бродяжництво. Йому не були відомі ані суть козацтва, ані його принципи, ось Дмитро й здивувався таким учинком сина благородного сімейства, а в душі навіть засуджував його.

— Як живеш, Дмитре? — запитав Марко.

— Як усі! Працюю в батька підмайстром. Викручуюся, як умію.

— А ходімо ти нам докладніше розкажеш, як ти викручуєшся. Де у вас тут найкраща горілка? — весело запитав Марко.

— У корчмі в жида Айзіка, — правдиво відповів Дмитро, але потім, схаменувшись, додав: — Тільки ліпше туди не ходити!

— Чому?

— Та там одна шляхта збирається. Що нам там робити? Хоча Айзік і робить найкращу горілку в усьому місті, але туди прості люди не ходять. Загалом, гідна й поважна людина цей Айзік, хоча й жид.

— Уперше чую, щоби про єврея відгукнулися, як про гідну людину. Гаразд, подивимося, що це за корчмар такий, показуй, де це, — відповів Марко.

— Може, не треба! Соромлюсь я! — Дмитро жалібно скривився.

— Веди нас! — із м’якою усмішкою, але твердо наказав Тимофій. — Погану горілку ми з Марком не питимемо.

Молоді козаки підхопили Дмитра під руки, і тому не залишалося нічого іншого, окрім як слідувати під таким своєрідним конвоєм із Верхнього міста в бік Подолу, показуючи, де розташована заповітна корчма.

— Як там дядько Олексій? Давно він уже не приїжджав? Хоч живий? — обережно запитав Дмитро.

— Так, живий батько! — усміхнувся Марко. — Він на Січі міцно прижився і кроку ступити з неї не хоче. Ось навіть зі мною не приїхав.

— А ти до нас назавжди? — з прихованою надією в голосі запитав Дмитро.

— Ні, я навесні поїду назад. Мати попросила мене пожити з нею трохи, тому я і приїхав, бо не можу відмовити. Для мене Січ стала другою домівкою.

— Шкода! — засмутився Дмитро. — Ти коли втік, я дуже сумував за тобою! Не мав я друга ближчого і кращого, ніж ти.

Марко тепло всміхнувся: йому було приємно, що після стількох років друг дитинства не забув його та був йому радий.

— А як твій батько, дядько Іванко? — запитав Марко.

— Старий уже зовсім! Хоче спробувати шовк ткати — це нині дуже вигідне заняття. Спритний мій батько став у торгівлі. Скоро мені треба буде його замінювати, але як я з усіма справами й турботами впораюсь — не уявляю! Я ж не моторний.

— Ти ліпше не юродствуй! Не такий ти вже й дурний, як усім хочеш показати, — усміхнувся Марко, у душі засмучений цією вбогою манерою друга дитинства говорити про себе самого. Та й узагалі Дмитро був якимось зацькованим, забитим, і молодий козак ніяк не міг уторопати чому.

— Дурний не дурний, а все ж не такий спритний, як треба бути на моєму місці, — лише сумно усміхнувся у відповідь Дмитро. — Не все так просто тут, у місті. От ми з батьком на Подолі працюємо, у міську скарбницю податі платимо, а інші ткачі, інший ремісничий люд під воєводою живуть, а є такі, що під ченцями — і під православними, і під католиками. І постійно в нас із ними розлад та чвари — вічно нам або монастирські, або воєводські якусь капость утнуть. Адже нам самим доводиться продавати свій крам, а бажано, щоб і вигідно. Ось через це постійно в нас чвари йдуть. Та й узагалі тут уже так людей притиснули, що жодних сил немає терпіти! Війт що хоче, те й витворяє. Знаєш, хто в нас війт нині? — запитав Дмитро.

— Звідки? — відповів Марко, якому насправді це було байдуже.

— Пам’ятаєш купця Федора Ходи́ку, якого років десять тому втопили містяни за те, що він православні церкви закрив та опечатав? Та маєш ти його пам’ятати! — вів далі Дмитро. — Так от нині війт — його син, Андрій Ходи́ка[28]. Повністю ляхам відданий! Але з воєводою наш війт останнім часом на ножах — воєвода постійно втручається у справи магістрату, постійно вимагає зайві побори з людей ремісничих і торгових, а війту це не подобається! Йому ж менше дістається! Він же сам будь-кого обдере, як липку! Від католицьких ченців зовсім життя немає. Монастирі мають у власності багато землі, от і обкладають людей на своїх землях немилосердними поборами. Уніати й католики зовсім замучили! Одразу й не зрозумієш — хто з них гірше і зліше! У нас багато хто унію прийняв, а деякі, прости Боже, узагалі в католики подалися. А що робити? Коли на тебе, якщо ти православний, можуть донести, що, мовляв, ти віру католицьку ганив. За це відразу людину в тюрму й починають катувати, а потім страчують. У деяких містян так земельні угіддя й інше добро відібрали. Звинуватили людину в богохульстві, стратили, а його майно відразу собі забрали. Воєвода дуже підтримує й усіляко захищає католицьких ченців.

Дмитро гірко зітхнув. Маркові нічого було на це сказати, та й до того ж молоді люди вже підійшли до корчми.

 Корчма єврея Айзіка була популярною серед київської шляхти та заможних містян і славилася, насамперед, своєю вареною горілкою[29]. Серед інших питних закладів Києва цей вирізнявся передусім своєю чистотою та порядністю, якщо взагалі були можливі чистота й порядність у будь-якій корчмі або шинку.

Та й сам єврей Айзік був одним із найкращих представників свого народу, носієм найліпших його рис. Хай який би відвідувач завітав до нього в корчму, він до всіх ставився однаково шанобливо, без слащавого підлещування та підлабузництва, які так властиві людям його професії. Ніколи в його закладі не влаштовувалися бійки, ніколи ніхто не міг дорікнути Айзіку в тому, що в його корчмі обібрали п’яного або він продає бридкі горілку та мед за ціною гарних. Жодного разу жебракові не було відмовлено в подаянні або шматку хліба. Ніколи Айзік не відпускав хмільне в борг, справедливо міркуючи, що негоже наживатися на вадах людини й ще більш збільшувати її гріхи, змушуючи пропивати останнє. За це старий Айзік мав заслужену повагу не лише серед багатіїв, а й серед міської бідноти.

Незважаючи на те, що продавати одночасно й горілку, і мед, і пиво в одній корчмі заборонялося, київський магістрат закривав на це очі завдяки особливому потуранню війта. Пан війт поважав корчмаря Айзіка, точніше його варену.

Того вечора в корчмі було багатолюдно, але товариство складалося переважно із забезпечених містян і шляхти. Ніхто не звернув уваги на трьох молодих хлопців, що увійшли до корчми, крім самого господаря — Айзік вважав своїм обов’язком щовечір бути присутнім у корчмі і строго дотримувався цього звичаю.

Уважно оглянувши трьох нових відвідувачів і визнавши в них людей порядних, корчмар кивнув на хлопців пухленькій, мов пампушечка, служниці, і та несподівано легко, ніби ластівка, підбігла до них.

— Чого побажають ясновельможні панове?

— Подай-но нам вареної, красуне, — наказав Марко, а потім, звертаючись до Дмитра, весело промовив: — Ти, я подивлюся, ростеш, мов на опарі, тільки не вгору, а вшир.

— Та куди там росту! — зітхнув Дмитрик. — Гладшаю!

Коли подали горілку, Дмитро пив мало, по півчарчини.