— А це ще що таке? — усміхнувся Тимофій: — Так хвалив варену, а тепер у ній розчарувався?

Дмитро зам’явся, але потім відповів:

— Та ні, я не в тому сенсі. Мені багато не можна, а то сп’янію я.

— Ну то й що? — усміхнувся Марко. — Не хвилюйся. Додому ми тебе дотягнемо, хоч ти й погладшав. Ще й не такі туші, як твоя, траплялося тягати.

— Та одружений я! Ось у чому моя біда! — вів далі зовсім засмучений від згадки про свій шлюб Дмитро. — От добре вам — неодружені ви люди, вільні. А я за себе таку змію взяв! Таку змію! Як дізнається дружина, що я горілку пив, то влетить мені.

— Невже ти в неї під подолом, коли залицявся, зміїного хвоста не намацав? — приснувши від сміху, запитав Тимофій.

— Ось ти смієшся, пане, а я — нещасна людина, — жалібно відповів на це Дмитрик. — Не залицявся я до неї! Вона сама до мене причепилась, Наталка моя. Адже вона багатого купця дочка, та є одна біда в неї — уся пика віспинами перекопана, що твоя грядка восени. Як вирішила вона за мене заміж піти, то притьопала до моїх батьків та просто з порогу й каже моїй матері: «Прийми, мене, матінко, я твоя невістка![30] Буде мені твій Дмитро добрим чоловіком, а я йому вірною дружиною. Ти тільки поганого не думай — я не бідна! Батько за мною багатий посаг дає. Не буде твій Дмитро зі мною бідувати!» Батьки мої відмовлятися почали. Куди, мовляв, тобі за сина нашого заміж іти, він і біднуватий, і дурнуватий, і недостойний тебе, і чоловіком дівці стати не здатний, оскільки по-чоловічому слабенький. Навіть лаяти мене почали! А що їм залишалося робити, коли така дзюба в дім приперлася й нахабно сватається? Та куди там! Відмовити — себе ганьбою перед людьми покрити. Одна надія була, що батько її не дасть своєї згоди. Та де там! Із руками й ногами, з усім добром віддав і радів ще, що потвору цю, доньку свою, нарешті заміж видав. Ось так і живу я, нещасний, з цією змією. Вона мене ще й ревнує немилосердно, і навіть б’є. Ось зараз із вами п’ю, а додому прийду — влетить мені від Наталки за те, що гуляю без її відома та ще й горілку п’ю.

Нещасний Дмитрик зітхнув і залпом випив чарку вареної, після чого смішно крякнув та скорчив таку жалібну пичку, що двоє друзів не втрималися й голосно зареготали.

Їхній сміх вивів із себе рябого шляхтича та поважного на вигляд літнього чоловіка, які давно й незадоволено спостерігали за трійцею, що сиділа в куточку. Вони відразу ж упізнали в Тимофієві та Маркові низових козаків, що спричинило у вельможних панів роздратування — не любили вони запорожців!

Шляхтичем був Яцек Кражевський, сокольничий київського воєводи Тишкевича[31], а інший був Федір Голуб, заможний міщанин та магістратський урядник[32]. Обидва були приятелями, але з розрахунку — кожен із цих двох мав потребу в іншому. Утім, кожен із них у глибині душі недолюблював і зневажав іншого. Кражевський нехтував Голубом за те, що той був лише простим містянином, хоча й заможним, а Голуб зневажав Кражевського за те, що той був не в міру пихатим ляхом, хоча становище його було не найвигідніше. Та оскільки інтереси в них були спільні — і шляхтич і урядник були честолюбними й хотіли домогтися великого успіху в житті, то обидва і проводили разом час за чаркою горілки або меду. Веселий сміх двох друзів послугував приводом для того, що ці двоє знайшли вагому причину виплеснути своє роздратування на двох козаків.

— Це хто ж там ірже, як коні скакові? — навмисно голосно і презирливо вигукнув Кражевський.

— Та це ж низовий набрід сюди приперся! — підтримав його Голуб. — Зовсім, мабуть, справи в них там погані, якщо сюди припхалися.

— Та ні! Вони, певно, накрали татарського добра без міри й вирішили крамарями в Києві стати, щоби нажитися побільше й вибратися зі своєї убогості та холопства, — глузливо вів далі пан Яцек.

У корчмі запанувала тиша — всі інші відвідувачі завмерли в передчутті чогось одночасно й цікавого і страшного.

Немає гіршої образи для козака-запорожця, ніж порівняння його з крамарем. Низові козаки вважали таку образу кровною й не вибачали її нікому, хто дозволяв собі звинуватити їх у торгашестві. Також не прощали її й Тимофій із Марком, хоча так їх назвали вперше в житті. Тимофій одразу розлютився — гаряча кров завирувала в його жилах. Він ривком піднявся та швидко підійшов до столу своїх кривдників.

Багатий одяг, гідна постава та гордовитий погляд багатьом відвідувачам одразу підказали, що перед ними представник знатного роду, а не вчорашній гультяй, який став вільним козаком і добився ратними успіхами багатої здобичі. Тільки недалекому Кражевському не спало на думку, що перед ним не простий чоловік, а знатний шляхтич, рівний йому або навіть вище за походженням, — і він заподіяв йому незмивну образу, назвавши хлопом. А Тимофій, підійшовши до столу, окинув двох приятелів оцінювальним поглядом, презирливо посміхнувся, промовивши:

— Ну, раз я хлоп, то дозволь, ясновельможний пане, я тобі горілки подам!

Його не встиг ніхто зупинити — швидше за блискавку Тимофій схопив зі столу глечик і з розмаху міцно врізав ним ляхові в лоб. Пролунав хрускіт — це розколовся тонкий глиняний глечик, а потім плескіт — це з розколотого глечика вихлюпнулася горілка, обливши рябу, як яєчко перепілочки, пику шляхтича.

— Ти що собі дозволяєш, хлопе?! — заволав Голуб, оскільки вже був напідпитку й, мабуть, від цього почувався хоробрішим. Він підскочив і жбурнув у Тимофія своєю чаркою, та так невдало, що промахнувся — навіть одягу не заляпав.

Зате не схибив Тимофій — він просто махнув рукою, і Голуб полетів у залу корчми, натикаючись на столи та людей.

І тут почалося! Народ схопився, здійнявся гамір, що перекривав мелодійний дзвін від розбитих глиняних глечиків та вереск служниць. Марко миттю опинився поруч із Тимофієм, жбурнув лавку у трьох відвідувачів, що кинулися на них, вирішивши скрутити нестримних козаків. Єврей Айзік схопився за голову — такого неподобства зроду не було в його корчмі, а Дмитрик із переляку поліз під стіл і звідти витріщеними оченятами спостерігав за бійкою.

Двоє викидайл, яких єврей тримав для наведення ладу та приборкання не в міру сп’янілих і від того невгамовних відвідувачів, нічого не змогли вдіяти, щоби втихомирити двох приятелів — один відлетів до дверей від сильного удару Марка, іншого скрутив Тимофій і просто стукнув лобом об стіл так, що той знепритомнів.

Невідомо, чим би скінчилася ця огидна бійка і для двох друзів, і для їхніх кривдників, і для закладу корчмаря Айзіка, якби вхідні двері не відчинилися й у них не увійшов власною персоною пан київський війт Андрій Ходика в супроводі своїх охоронців. Пана війта в корчму привела така нагальна потреба, як спрага, яку могли вдовольнити тільки хмільні напої. Що поробиш — і в таких високих осіб бувають свої слабкості!

Окинувши поглядом перевернуті столи, побитих відвідувачів, котрі валялися на підлозі, переляканого господаря, Кражевського з почервонілими від горілки очима і двох козаків, які незворушно стояли посеред усього цього погрому, потираючи кулаки, Ходика все зрозумів, але запитав для звичаю:

— Що тут сталося?

Звідкись збоку відразу ж вискочив Голуб із розквашеним носом і заторохтів:

— Твоя милосте, ось ці двоє низових козаків бійку влаштували! Вони обурливо поводилися, а на наше зауваження про те, що треба поводитися пристойно, побили пана Кражевського. Господи, що ж тепер воєвода скаже? І мене теж побили, коли я намагався заступитися за пана сокольничого. Ось той, — він вказав на Тимофія, — мене вдарив.

Війт клацнув пальцями — його стражники рушили до двох друзів.

— Ну що, Тимофію, погуляємо? — запитав Марко.

— Аякже! — усміхнувся Тимофій, хапаючись за руків’я своєї шаблі.

Невідомо, що сталося б далі з двома друзями, якби їх усе ж таки схопила охорона війта. Можна тільки припустити, що нічого доброго. Але тут Дмитро, який весь цей час сидів у безпеці під столом, виліз звідти досить жваво для його огрядного тіла й кинувся до війта.

— Ясновельможний пане війте! — голосно й чітко заговорив він, кланяючись війту в ноги. — Дозволь мені шепнути тобі дещо про тих двох.

Замість відповіді Ходика гидливо скривився на це диво.

— Повір мені, пане, це дуже важливо!

— Ну! — гордовито й водночас нетерпляче сказав Ходика.

Дмитро наблизився ближче до вуха війта й гаряче зашепотів йому щось, показуючи на двох друзів. Марко насупився — йому не хотілося вірити, що приятель дитинства вирішив підло обмовити їх перед війтом, аби вислужитися? Тимофій гордовито мовчав — у ньому проявилася благородна кров предків, і він глузливо поглядав на всіх присутніх. Обидва приятелі не відчували ані страху, ані хвилювання. Зате решта присутніх знемагала з цікавості: що ж таке важливе шепоче війту цей товстун? Шепіт Дмитрика справив на війта магічну дію — він спохмурнів, а в його обличчі швидко промайнула заклопотаність.

— Ти впевнений? — перепитав Ходика Дмитра, коли той закінчив шепотіти.

— Та хай мене Бог покарає, якщо я брешу, ясновельможний пане! — розмашисто тричі перехрестився Дмитро.

— Ти! — Ходика вказав на Тимофія. — Назви своє ім’я!

— Тимофій на прізвисько Красунчик, — без особливої поваги до війта відповів той.

— Та начхати мені, як тебе на Низу кличуть! Як твоє справжнє ім’я і хто твоя рідня? Чи ти такий п’яний, що згадати його не можеш? Чи, може, соромно сказати, тому що воно вкрите ганьбою? Назви себе і своїх родичів.

Війт навмисно хльостко відповів Тимофієві, щоби змусити його говорити, — він знав, що в цьому разі такий гордий хлопець не змовчить.

— Ще жоден із моїх предків ніколи не зганьбив своє ім’я! — люто блиснувши очима, відповів Тимофій. — Я — шляхтич Тимофій Клесінський із Волхóвиць, що в Барському старостві[33], мій герб — «Домброва»[34]. Мій батько — Микита Клесінський, нині покійний, колись був підстаростою барським[35], а старший брат — Матвій Клесінський, колись був полковником Київського козацького полку.