Ярослава Дегтяренко - Лицарі Дикого Поля. Том 1

Тому пан Яцек вирішив виправити прикру помилку. Провідавши у випадкових свідків, що двоє друзів пішли провести Дмитра, він вирішив їх почекати біля корчми. Звичайно, козаки могли піти іншою дорогою, але Яцек вирішив ризикнути. І щастя всміхнулося йому! Ледь побачивши двох друзів, він ступив їм назустріч, перегородивши шлях.

— Доброго вечора, панове! — ввічливо, злегка поклонившись, привітався Яцек.

Тимофій із Марком перезирнулися — обидва ніяк не очікували знову зустріти свого кривдника посеред темної вулиці.

— Маєш до нас справу, пане? — холодно запитав Тимофій.

— Так. Хотів би помиритися з вами. Я не знав, хто переді мною. До того ж я не знав, що завдав вам тяжку образу своїми словами. Вважав, що ви сприймете мої необережні слова за жарт, але ніяк не за образу. Тому дуже шкодую, що між нами вийшла така прикра і бридка сварка. Та й, — сказав він, звертаючись до Тимофія, — ти, пане, шляхтич, а отже, рівний мені. Тому я вважаю за неможливе бути з тобою у сварці й хочу встановити дружбу.

— Тобто ти, пане, хочеш сказати, що побитися зі знатним шляхтичем для тебе не так соромно, як із простим хлопом? — Тимофій посміхався, але його очі видавали серйозність.

— Ти — благородна людина й хоробрий воїн, — приязно відповів шляхтич. — Це видно. Отже, для мене немає ганьби в тому, щоби припинити з тобою сварку й піти на примирення першим, хоч ти і грецької віри та низовий козак.

Такого повороту справи, а такої заяви від католика й поготів, ніхто не очікував. Обоє друзів розуміли — цю сварку ліпше зам’яти. Та й лях сам, першим, прийшов просити пробачення. Тимофієві не хотілося, щоб у його приятеля через сьогоднішню подію завелися вороги в рідному місті: Марко поїде, а тітка Гапка залишиться одна, і її нікому буде захистити. Та і якщо цей лях прийшов миритися, отже, не такий уже він і поганий. Тимофій подивився на Марка — той ледь помітним кивком висловив йому свою згоду. Тоді Тимофій простягнув руку Кражевському і сказав:

— Для мене буде безчестям відкинути твоє примирення, пане.

Молоді люди відрекомендувалися один одному своїми повними іменами. Яцека, звичайно, покоробило походження Марка, але він усе ж таки вирішив закрити на це очі.

— Послухай, пане Кражевський, — сказав Тимофій, злегка усміхнувшись, — здається, я сьогодні розбив твій глечик меду. То дозволь мені відшкодувати завдані збитки.

Сокольничий не заперечував. Марко все ще був не дуже задоволений таким примиренням, хоча й розумів, що іншого виходу немає, тому похід у корчму скрасив його досаду — не було випадку, щоби він відмовлявся від можливості випити. А коли попередня можливість була згаяна таким негідним чином, то й поготів.

У корчмі під наглядом пана Айзіка служниці наводили лад, розставляли столи, змітали черепки від побитого посуду. Усі потроху заспокоювалися після пережитого потрясіння. Дійсно, уже давненько тут не траплялося бійок! Тому повторна поява трьох бешкетників, спричинила паніку серед усіх служниць, включно із самим Айзіком.

— Шановний пане Айзіку, твоя варена така добра, що ми не можемо більше без неї обходитися! — весело сказав Марко.

Корчмар усе зрозумів, усміхнувся й не став відмовляти молодим людям.

— Ласкаво просимо! — запросив єврей.

Кражевський із Марком пройшли вперед, але Тимофій затримався біля господаря і спитав:

— Дозволь тебе запитати, пане. Чому ти сказав війту правду?

Єврей усміхнувся і ввічливо відповів:

— Я звик говорити правду й не люблю, коли в моїй корчмі одні гідні відвідувачі ображають других не менш гідних відвідувачів, якими я дорожу не менше за інших.

— Я вдячний тобі, пане, за твою правдивість і повагу до мене, низового козака, — Тимофій протягнув Айзіку руку.

Здивований корчмар не наважувався потиснути руку Тимофієві — жодного разу ні шляхтич, ні інша людина не подали йому, усіма знехтуваному єврею, руки. А тут!

— Хіба шляхтич подає руку простому єврею? — запитав Айзік, усе ще не вірячи в це.

— Ну, можливо, інший пан-шляхтич і ні, а Тимофій Клесінський подає. До того ж уважає за честь потиснути руку чесній і порядній людині! — відповів Тимофій.

Усе ще вражений такою неймовірною поведінкою молодого козака, Айзік потиснув своєю випещеною ручкою сильну долоню Тимофія.

Насамкінець можна додати лише те, що троє молодих людей, забувши релігійні та станові забобони, того вечора напилися вщент. І так безбожно та ґрунтовно, що корчмар, який чудово знав пана Яцека, просто велів доставити всіх трьох до Кражевського додому тверезіти й відсипатися після пиятики.

Наступного ранку всі троє прокинулися в будинку пана Яцека. Кожен почувався препогано. У Марка з Тимофієм боліли голови, але після розсолу їм полегшало. Особливо погано було ляхові — Кражевський часто багато випивав, однак не був занадто міцним, аби вживати хмільне в такій кількості, як це робили двоє молодих козаків. Тому він лежав у ліжку зовсім хворий. І за це бідоласі було страшенно соромно.

Пан Яцек Кражевський був людиною непоганою, тільки бідною. Сім’я його збідніла, та що там збідніла — була розорена через невміле ведення господарства у власному невеликому маєтку. Але головною причиною розорення стала не безгосподарність роду Кражевських, а нестримне марнотратство. Всі одержані прибутки розтрачалися і пропивалися в нескінченних веселих гулянках, величезні суми переводилися на дорогий одяг, зброю й коней. Вичавлюючи останні соки зі свого невеличкого маєтку, батько пана Яцека зважився нарешті здати його в оренду єврею. Але орендна плата, отримана від орендаря, згодом розтанула, мов березневий сніг, і шляхтич був змушений брати в борг. Борги й витрати його зростали, а прибутки зменшувалися. Зрештою, пан Кражевський помер, залишивши у спадок синові самі борги. Молодий Яцек був людиною практичною, тож у своєму скрутному становищі розсудив, що поправити все може тільки вигідним одруженням. Проте в Польщі жоден розсудливий батько не погодився б видати свою дочку заміж за жебрака Яцека. Тому молодий чоловік продав залишки батьківської спадщини, весь розкішний столовий посуд, хутра, зброю й коней, що ще залишалися, роздав борги, скільки міг, і вирушив в Україну, сподіваючись тут поліпшити свої фінансові справи.

Пан Яцек цілком міг розраховувати на успіх. Його перевагами були шляхетство й католицьке віросповідання, а це означало, що він міг вигідно одружитися на багатій православній шляхтянці, батьки якої мали потребу в родинних стосунках із польським шляхтичем.

Але поки всі старання його були марні. Щоправда, влаштувати такий шлюб заповзятливому Яцеку поки не вдалося, зате він прилаштувався сокольничим у київського воєводи Януша Тишкевича й навіть увійшов до того в милість. Та не більше. Утім, Яцек не втрачав надії і мав плани на багату небогу пана Голуба, того самого, якого Тимофій учора побив за образу і втручання в бійку. Показово, але урядник мав племінницю шляхетського походження.

Пан Яцек любив приймати гостей. Бідність не вбила в ньому знаменитої польської гостинності. Тому цього ранку він страшенно мучився від того, що через похмілля не може приділити своїм гостям належної уваги. А гості йому дісталися вигідні. Яцек робив ставку на Клесінського, оскільки війт просвітив щодо багатства і зв’язків його старшого брата, а це означало, що в майбутньому Тимофій міг бути корисним. Тому Яцек анітрохи не шкодував про те, що вчора примирився зі знатним українським шляхтичем, нехай навіть і низовим козаком, — зрештою, у кожного є свої вади! Не менший захват викликав у нього й Марко. Той хоч і не був знатним, та все ж сім’я його, як зрозумів Яцек, мала неабиякі статки, а це означало, що він теж був бажаним гостем у його скромному помешканні.

Уранці Марко послав єдиного слугу пана Яцека до матері, аби повідомити, де він провів ніч і що з ним усе добре. Потім козаки вмились, привели себе до ладу й зайнялися нещасним Яцеком — умили його та напоїли розсолом.

Однак пора було й честь знати! Хоча Кражевський неодмінно вимагав від молодих козаків залишитися в нього обідати, друзі відкланялися й побрели додому.

Марко плентався додому в похмурому настрої: там потрібно було пояснювати сварливій бабусі причини нічної відсутності, тож бідний хлопець передчував великий скандал. Тимофій почувався краще, ніж після пробудження, але все ж не так добре, тому щохвилини натикався на перехожих.

Так сталося, що він налетів на одного поважного на вигляд дідка. Оскільки Клесінський із повагою ставився до літніх людей, то не вважав для себе негожим попросити в перехожого вибачення за свою незграбність.

Унаслідок своєї ввічливості Тимофій круто розвернувся, знову не дивлячись поперед себе, і налетів на дівчину та ледь не збив її з ніг. Та з несподіванки скрикнула й неодмінно впала би, якби він не підхопив і не притиснув панночку до себе, спіймавши за тонкий стан. Їхні очі зустрілися. Тимофій відкрив рота, щоби вибачитися, але не зміг вимовити ані слова — хлопець не міг відірвати погляду від найвродливішого личка, яке він коли-небудь бачив у своєму житті. Дівчина не мала тієї класичної краси, яку так люблять оспівувати поети, але тонкі риси її обличчя вражали своєю вродою та принадністю. Особливо прекрасні були її очі — великі, карі, в обрамленні довгих вій. Її ясний погляд був безтурботний, лагідний і водночас пустотливий, ніби в балуваного дитяти. Ні тіні переляку або збентеження не помітив Тимофій. Навпаки, дівчина дивилася на нього з цікавістю й зовсім не сором’язливо. І тут вона всміхнулася. Усмішка її, немов сонячний промінчик, освітила гарненьке личко, і очі дівчини засяяли. Тимофій зрозумів, що загинув. Загинув остаточно й безповоротно, бо без цієї дівчини йому більш не жити на цьому світі!